Джонатан Страуд – Примарний Хлопець (страница 60)
Еге ж, розбереться. Якщо він ще живий і здоровий.
Зненацька мені спало на думку: а якщо ні? Це була навіть не думка, а впевненість. І що ж тоді, власне, роблю тут я? Навіщо марную час на розмови з привидами, коли Локвуд пропав, звіяний ураганом? Біль пронизав усе моє тіло. В голові загуло. Я майже впала на коліна.
Може, він теж тут, серед цієї купи кісток? Якби він вижив, то давно вже був би поряд зі мною... Мій страх вирвався з мого серця, величезною хвилею покотився до країв зали, і всі привиди знову зашепотіли на різні голоси.
— Розмовляйте зі мною виразніше. — сказала я. — Як отой дідуган у кріслі. Вам трапилася рідкісна нагода! Такі люди, як я. нечасто сюди заходять. Говоріть, тільки
Аж тут я помітила, що моя свічка згасає.
Нічого, все гаразд. У моїй торбинці є ще одна... Свічки там не було. Невже я загубила її дорогою? Ні, я згадала, як акуратно поставила її на землю там. де отямилась. Я вирячила очі. дивуючись із власної дурості.
Гаразд. Доведеться повернутись і знайти її.
Я озирнулась і побачила, що привиди перегородили мені шлях.
— А тепер. — сказала я. — ви повинні випустити мене, щоб... Ой!
Гарячий віск обпік мені пальці. Свічка майже догоріла. Я поставила недогарок під ногами й полізла по сірники. Тернула сірником і заходилась шукати, чи не можна тут запалити чого-небудь замість свічки. Може, свічі є в привидів? Вони ж тут нещодавно палили їх, судячи з воскових краплин на підлозі...
— Посуньтесь, хлопці, трохи назад! Я не бачу, де ви тримаєте свої... Агов!
Один привид рушив уперед, до того ж більш рішуче, ніж досі. Всередині його примарного тіла я розгледіла бліді ребра, побачила простягнуті руки. Його очні ямки мерехтіли, мов язички чорного полум’я. Взявши з пояса каністру, я зірвала з неї кришку й сипнула сіллю. Вона спалахнула смарагдовою дугою, вчистивши круг мене простір. Усе це я зробила миттєво й машинально — далися взнаки давні навички агента.
— Пробачте! Я на вашому боці, — вигукнула я. — Треба тільки, щоб ви не займали мене!
Привиди заколихались, їхнє сяйво померкло, обриси стали більш нерівними й незграбними. Я вилаялась, кинула геть сірник, а тоді тернула іншим. Недогарок біля моїх ніг згасав далі. В залі ставало дедалі темніше. Опустивши сірник нижче, я поверх його вогника поглянула на привидів, що оточували мене.
— Що з вами? — зіпнула я. — Я хочу допомогти вам, а ви намагаєтесь убити мене...
Ще одна каністра з сіллю, ще одна яскраво-зелена дуга — і примарні постаті знову відступили, сумно шепочучись між собою. Я відчула, що починаю панікувати, й це було аж ніяк не добре. В такому стані я не зможу тримати їх під контролем. Окремо кожен з цих привидів був досить-таки немічний, і я легко могла підкорити його своїй волі. Та їхній спільний гнів був для мене занадто потужною силою.
Що в мене залишилось? Трохи солі. Ще менше залізних стружок, решту я порозсипала в магазині Ейкмерів. І одна- єдина каністра з магнієм. Нишпорячи в кишеньках пояса, я впустила коробочку з сірниками. Я тут-таки підняла її. та в мене так тремтіли пальці, що сірники розсипались по підлозі. Я зойкнула, нахилилась, щоб зібрати їх. і побачила, що привиди рушили назустріч мені.
І саме цієї миті згас недогарок свічки.
Я збиралася жбурнути каністру з магнієм і рознести хоча б частину привидів на атоми. Зрозуміло, що решта Гостей відразу накинулися б на мене, та я принаймні не здалася б без бою. Проте каністру я так і не жбурнула, бо, хоч моя свічка й згасла, в залі з’явилось нове джерело світла — бліде сяйво, що лізло з боку того проходу, де я ще не була. Сяйво було не живе, а мертвотне — примарне, холодне, від якого довкола ніби стає ще темніше. Та будь-що це сяйво надало мені короткий перепочинок і водночас серйозно подіяло на привидів, що зімкнули круг мене коло. Вони зненацька зупинились і обернулись у бік, звідки линуло сяйво. їхні обриси затремтіли й почали розпливатись.
Сяйво поволі заповнювало залу, ллючись, як молоко, вздовж стін, через купи кісток. У моїх вухах пульсувала кров. Я відчула, як почало змінюватись повітря. Привиди скулювались і задкували до стін.
Навіть самі стіни вигнулись і затремтіли. Мені в обличчя війнуло холодним вітром, і разом з ним долинув той самий тихий, байдужий голос, який я чула в магазині Ейкмерів.
Він кликав мене на ім’я.
Привиди пірнули в купи власних кісток і зникли. Я чекала, тримаючи напоготові каністру з магнієм.
З темного проходу назустріч мені виповзла рачки ще темніша постать, яка не відбивала жодного променя світла.
Тоді, в магазині, я втекла від неї. Тепер тікати було нікуди.
У мене спітніла долоня, що стискала каністру. Я не покладала на магній жодних сподівань. Я розуміла, що ця постать, яка з’явилась із самісінького центру навали в Челсі, була набагато дужча і за Полтергейста. і за всіх цих в’язничних привидів укупі. Магнієвий спалах — потужна зброя, та поряд із цим згустком потойбічної енергії вона ніщо.
Крижаний вітер ущух. Я стояла серед цілковитої тиші. Постать влізла до зали, й тепер нас із нею ніщо не розділяло.
Як і тоді, коли я бачила її біля ліфтів, вона рачкувала незграбними поштовхами: здавалось, ніби її лікті й коліна вивернуті назад, чи їх бракує взагалі. Голова схилена, обличчя не видно під довгим волоссям—принаймні я
А попереду, мов почесний ескорт, лізли павуки — чорні, блискучі, метушливі.
Постать підповзла ближче і раптом одним плавним порухом випросталась. Тепер вона прямувала далі на двох ногах, одначе її руки пересмикувались так, ніби й досі відштовхувались від землі. Обличчя я не бачила, проте крізь волосся, чи що там було в неї на голові, блиснули зуби. Обриси постаті були нерівні, майже волокнисті, немов краї килимка, чи не доплетеного до кінця, чи розтріпаного з часом. Я бачила, як ці волокна втягувались усередину і постать ставала дедалі виразнішою. Доки вона більшала й повнішала, я відчувала протилежне, мені здавалося, що в моїх нутрощах утворилося провалля, що засмоктує мене всередину. Я відчувала, як сили залишають мене, як наморочиться в моїй голові. Я заплющила очі.
Я знову розплющила очі.
Я досі стояла на ногах у тому самому, забутому всіма місці. Проте потойбічне світло послабшало, й переді мною в пітьмі стояла вже зовсім інша постать. Я насторожено втупилась У неї.
Мені аж ноги підігнулися з радощів. Я впізнала цю постать! Упізнала голос! Саме його мені зараз хотілось почути. Я просто-таки танула з радощів. Моє серце затьохкало. В піднятій руці я досі тримала каністру з магнієм. Я опустила руку й ступила вперед.
— Локвуде! Дякувати Богові!
Як я могла не впізнати його відразу? Його постать спочатку здалась мені надто темною й безтілесною. Але ж тепер я виразно бачила знайомі високі плечі, вигин шиї, неслухняне пасмо волосся на чолі...
— Як ти знайшов мене? — вигукнула я. — Я знала!
З обрисів обличчя я зрозуміла, що він усміхається, та голос у нього був такий сумний, що я мимоволі зупинилась.
Я придивилась до його лиця, ледве помітного в темряві, й запитала:
— Локвуде, що це? Що сталося?
В моїй душі ніби розкрилась холодна, непроглядна безодня. Що? — перепитала я. — Про що це ти говориш? Що це значить?
—Ти справді лякаєш мене! Замовкни! — я ще нічого не розу- мла. та мої кістки немовби перетворились на холодець. Я ледве могла поворухнути язиком. — Мовчи!
Постать і далі стояла в глибокому затінку. Вона не відповіла нічого.
— Підійди ближче! — сказала я. — Виходь сюди, до світла!
Лише тепер я розгледіла, яка крихка, примарна ця постать. І яка вона химерна — голова й груди здаються чіткими, міцними. а далі обриси розпливаються. Вона не стоїть на підлозі, а ширяє над нею...