Джонатан Страуд – Примарний Хлопець (страница 65)
Опівдні все було готово. Стіл угинався під смаколиками. чайник теж от-от мав закипіти. Голлі знімала з їжі останні обгортки. Череп у склянці, коли Голлі випадково позирала на нього, корчив дикі гримаси й вибалушував очі. Врешті наша помічниця з його вини впустила дві вазочки з горішками й одну з салатом по-грецьки, після чого череп відправили до мене на горище. Останнім з’явився Локвуд. що перед тим відповідав у конторі на численні телефонні дзвінки, й ми нарешті сіли обідати.
Локвуд був у чудовому гуморі, аж променів радощами. Я пам’ятаю, як він сидів за столом і робив собі величезний бутерброд із сосискою й чипсами. Пам’ятаю, як в очах Голлі промайнув жах, коли він вирішив покласти на це диво ще й листочок петрушки, водночас розповідаючи про наших майбутніх клієнтів. Як і в кожного з нас, на обличчі в нього ще залишалися сліди останньої пригоди — шрам на чолі, садно на щоці, подряпини, зморшки під очима, — проте все це незрозумілим чином лише додавало йому бадьорості та енергійності.
Джордж так само радів і однією рукою далі креслив свою схему, а другою тим часом вантажив до рота фаршировані яйця по-шотландськи. Йому все кортіло розрізати й порозкладати по тарілках шоколадний торт, однак Локвуд оголосив, що ми залишимо його до чаю.
Що ж до Голлі, то вона знов увійшла у звичну колію. Свіженька, бездоганно вбрана, вона з поблажливою усмішкою спостерігала за нашим обідом і водночас ніби трішки сторонилась його. Піддавшись на Джорджеві умовляння, вона наважилася скуштувати одне маленьке яєчко по-шотландськи. та здебільшого, як і завжди, їла горішки, родзинки, трохи салату по-грецьки й пила мінеральну воду. Мене чомусь навіть тішила така її відданість своїм правилам. У цьому було щось певне та надійне.
А я? Так. я теж там була. їла й пила разом з усіма, та думки мої снувались далеко від нашої кухні. Втамувавши перший голод, ми вкотре заходились гортати ранкові газети, які Голлі поклала на стіл біля Локвудової тарілки.
— Щоразу, коли бачу цей репортаж, не можу повірити в наше щастя. — зізнався Локвуд. — А якщо додати сюди звіти про карнавал на Стренді, то вийде, що ми з вами понад тиждень не сходимо з перших шпальт.
Голлі кивнула:
— 1 наш телефон дзвонить без упину. Всім потрібні «Локвуд і К°». Варто, мабуть, поміркувати над тим. щоб розширити штат.
— Щодо цього я хотів би порадитись, — Локвуд умочив скибку огірка в соєву підливу. — Наступного тижня я зустрічаюсь із Пенелопою Фіттес. Вона запрошує мене поснідати разом з нею. Мабуть, для того, щоб подякувати за нашу роботу під час карнавалу, але все ж таки... Спробую її про дещо розпитати. — він усміхнувся. — Ви вже читали, що вона називає нас «однією з найкращих агенцій»?
— А як вам інспектор Барнс? — додав Джордж. — Як це там?.. Ось: «Іфупа талановитих юних агентів, якими я маю честь керувати». От уже нахаба!
Локвуд захрумтів огірком:
— Барнс просто в своєму репертуарі.
— І не тільки він! — Джордж тицьнув пальцем у газету. — Журналісти так само! Пишуть про Кіпса чи не вдвічі більше, ніж про тебе.
— Ну, це просто щоб потішити його. Правду кажучи, він серйозно допоміг нам і цілком заслуговує на такі схвальні відгуки. До речі, ви чули, що його підвищили? Він тепер, здається, начальник сектору... так, Люсі? Це ж ти розповідала мені!
— Начальник відділу в агенції «Фіттес», — пояснила я.
— Отож-бо. Нагороджений самою Пенелопою Фіттес. Це, одначе, йому не завадило накинутись на мене через те, як ми врешті-решт повелися із залою кістяків. Він просто не тямив себе з люті, що агенти «Ротвела» не пустили туди нікого з його людей. І
—А ти тут до чого? Хіба
—Ні. Я взагалі не знаю, хто їх викликав. Можливо, Барнс... — увесь цей час Локвуд пильно спостерігав за мною, а тепер запитав: — 3 тобою все гаразд, Люсі?
— Так, так...
Він налякав мене. Все попливло перед моїми очима. На одну- єдину мить замість живого Локвуда. що сидів за столом і відрізав собі скибку «дуже корисного» сиру, розрекламованого Голлі. з’явилось видиво з підземелля зі скривавленим блідим обличчям...
Я моргнула, проганяючи це видиво. То була підробка! Я знала це. Знала, що це брехня, бо бачила, як справжній Локвуд розтяв Двійника своєю рапірою так само акуратно, як зараз ріже сир.
Та остаточно позбутись цього страху мені ніяк не вдавалось.
— Візьми шматочок пармської шинки, Люсі, — запропонувала Голлі. — Вона так смакує Локвудові. Тобі треба підживитись. ти сидиш така бліда...
— Е-е... звичайно. Дякую.
А ми з Голлі? Останнім часом ми з нею розмовляли підкреслено ввічливо. Навіть могли комусь видатись приятельками. Та насправді все було не так. Ми досі ледве терпіли одна одну. Мене, скажімо, дратувала звичка Голлі змахувати зі стола крихти біля моєї тарілки тоді, коли я ще їм. А вона, гадаю, була не в захваті від моєї (цілком безневинної) звички вибалушувати очі й зітхати щоразу, коли Голлі зробить щось надміру старанно чи витончено. Так, це була «холодна війна», однак тепер вона не загрожувала перерости у відверту сварку. Можливо, тому, що тоді — в магазині Ейкмерів — ми вже висловили одна одній усе, що хотіли. А може, в нас просто не залишилося сил на сварки.
— До речі, про Залу кістяків, — мовив Джордж, відсуваючи тарілку з хлібними крихтами. — Завдяки н ашій вельмишановній «скатертині мислення» я хочу дещо показати вам.
Перед Джорджем була його схема — різнобарвна, помережана нерозбірливими написами. Уявіть собі квадрат із колом усередині, а всередині кола — дев’ять старанно поставлених крапок. Просто в центрі схеми намальоване ще одне коло — маленьке, заштриховане чорним, з кількома тонкими лініями, що розходяться від нього, наче зламані спиці у велосипедному колесі. З одного краю кола видніла велика червона пляма.
Джордж розгладив скатертину:
— Це моя схема зали кістяків. Я накреслив її за вимірами, які ми зробили тоді разом з Фло. Люсі й Локвуд мали рацію: в цій залі нещодавно були живі люди, що займались вельми химерною справою. Погляньте, як лежать кістяки! їх відсунуто з центру зали до меж майже ідеального кола. Я знаю, що спочатку ці кістяки лежали не так. бо знайшов у середині зали окремі уламки кісток. Отже, хтось старанно відсунув їх. Очистивши середину зали, ці невідомі поставили колом дев’ять свічок і запалили їх: на місцях, де стояли свічки, залишились воскові краплини. Потім щось відбулося в самому центрі зали — отут. — він показав на маленьке заштриховане коло. — Це опік від ектоплазми. Я дослідив його якнайуваж- ніше. Кам’яні плити тут були холодніші, ніж за межами цього маленького кола. Цей опік нагадує мені інші місця, де до нас проривалося щось із потойбічного світу.
Джордж не став нагадувати, що такий самий опік є і в нашому будинку на матраці в покинутій кімнаті на другому поверсі...
— Цікаво, — мовив Локвуд. — А що це за моторошна червона пляма?
— Це я ляпнув варенням за сніданком... —Джордж поправив на носі окуляри. — Краще погляньте сюди, — він показав на лінії, що розходились із центру. — Ці лінії позначають місця, де на підлозі є подряпини. І подряпини, до речі,
— Може, це від кістяків, коли їх відсували? — припустив Локвуд.
— Можливо. Але мені це радше нагадує сліди від якихось металевих предметів, — він реготнув. — Пам’ятаєш, Локвуде, як я тяг через нашу контору ланцюги і подряпав ними під тогу?
Локвуд насупився:
— Так... Ти й досі не полакував ті подряпини.
— А знаєш, що це нагадує мені? — повільно промовила я.
На мене ніби навалився тягар. Я не могла зараз поворухнути ні рукою, ні ногою, хіба що язиком. — Я маю на увазі всю цю схему...
— Здається, я знаю, що ти хочеш сказати, — відповів Джордж. — І я з тобою згоден.
— «Кістку й скло». Дзеркало з кладовища Кенсел-Ґрін. Воно, звичайно, було не таке велике, але погляньте — та сама оправа з кісток... Усередині, щоправда, немає скла, але...
— Хтось міг принести скло з собою. — зауважив Локвуд.
— На горішніх поверхах магазину, — провадила я, — мені ввижалось те саме... потойбічне дзижчання... Таке, як поблизу того дзеркала. Щоправда, внизу, в залі кістяків, воно вщухло.
— Ось що здається мені... — сказав Джордж. — Коли ми прийшли до магазину, ті невідомі внизу ще робили свою справу. Можливо, ти просто розминулася з ними, Люсі.
— Жах та й годі, — обізвався Локвуд. Хоч він натякав на мою можливу зустріч із живими людьми, а не з мерцями, все одно то була чистісінька правда. — Будь-що, Джордже, твоя початкова теорія правильна. Духи, замкнені в підземній в’язниці, пробудились від дій невідомих нам людей, вирвались на волю — і в Челсі почалося казна-що. До речі, Фло присягається, що кілька місяців тому ніякого тунелю під тим причалом не було. Отже, його викопали зовсім нещодавно. Цікаво, що ж ті люди робили там, у залі кістяків... І хто вони такі...