Джонатан Страуд – Примарний Хлопець (страница 66)

— До речі, про той недопалок, який ви знайшли, — додав Джордж. — Я показав його знайомому власникові тютюнової крамниці. Він каже, що це «Перське світло» — рідкісна й дорога марка. Що нам це може дати, я не знаю. Більше я нічого не встиг там в   ідшу   кати. Надто вже швидко там з’явились агенти з «Ротвела».  

— Знаю, — кивнув Локвуд. —А ти, Голлі, що думаєш?  

—Я досі вважаю, що ця ваша скатертина—просто неподобство, — мовила Голлі. — Чому б вам не писати просто на аркушах паперу? Я могла б підшивати їх до теки... А ти, Джордже, наляпав варенням навіть на свій малюнок! — вона підняла зі стола таріль і спитала: —Хто хоче ще бутербродів з шинкою?  

— Візьму ще зо два. — відповів Джордж. — Треба залишити місце для шоколадного торта...  

Локвуд теж узяв один бутерброд.  

— Люсі. про що ти увесь час думаєш? Цілий день мовчиш і мовчиш...  

То була правда. Останніми днями я намагалась по-новому оцінити, зрозуміти себе. Ці думки огортали мене повільно, м'яко, ніби пуховою ковдрою. Проте висловити їх я не могла, тому й мовчала.  

— Мені просто цікаво... — тихо почала я. — Як ви гадаєте, чи здатні привиди показувати майбутнє? Я розумію, що здебільшого вони показують нам   минуле.    Адже вони походять із минулого. Та якщо Двійники — або інші типи Гостей — здатні занурюватись у людські думки, чи можуть вони будувати з них майбутнє? Ніби віщувати, що повинно відбутися далі?  

Усі здивовано вирячились на мене.  

— Лишенько! — вигукнув Джордж. — Навіщо ти сушиш над цим голову? Ось мене, скажімо, сьогодні цікавило тільки одне: скільки чипсів я подужаю за обідом...  

— Ні, — рішуче промовив Локвуд. — Ось тобі, Люсі, моя відповідь. А тепер...  

— Узагалі щодо привидів та часу є чимало теорій, — перервав його Джордж. — Окремі дослідники вважають, що на привидів не поширюються закони земної природи, це, власне, й дозволяє їм повертатись. Вони прив’язані до певного   місця,   але здатні до переміщення в   часі    на багато років... Якщо погодитись із цим, то чому вони не можуть віщувати майбутнє? Бачити те, що іще не відбулося?  

Локвуд хитнув головою:  

— Я не вірю тут жодному слову. А тепер скажи, Люсі: той Двійник, із яким ти зіткнулась, з’явився тобі в подобі Неда Шоу? Так само, як іншим? Ти нічого про це не казала...  

«Не   все, що ти бачиш, уже сталось. Часом воно лише має статись...»  

Я посунулась трохи назад і поглянула на нього. На справжнього Локвуда. Нинішнього, живого.  

— Не знаю. Там було темно. Я його не розгледіла... — я підвелась. відсунувши стіл убік. — Піду до себе, трохи перепочину. Ставте чайник на вогонь. Я скоро повернусь.  

   

Дорогою на горище я пройшла повз кімнату Локвудової сестри. Давній біль знову пронизав моє серце. Я більше не відчувала ні хвилювання, ні цікавості. Лише жаль, жаль за тим,   тц   о я там побувала, й за тим, про що там довідалась.  

Тепер я розуміла, чому Локвуд тримає цю кімнату саме такою — порожньою й покинутою. Вона ніби відлунювала ту втрату, що гнітила його всі наступні роки. Він сам усередині був   порожній    і марно намагався заповнити цю порожнечу своєю нескінченною роботою. Він мимохідь прохопився про це, коли я розмовляла з ним — справжнім — у підземному тунелі. Він сказав, що після того міг стати лише агентом. І не міг, не дозволяв собі зупинитись. Постійно ризикував життям, бився з ненависним ворогом, захищав людей, з якими працював, якими дорожив.  

І якщо   я —    одна з цих людей...  

Я дісталась до ванної кімнати на горищі, увійшла туди, замкнула за собою двері. І лише тут, підставивши руки під гарячу воду й слухаючи, як вона тече рурами вниз, я підняла голову, поглянула в дзеркало на своє бліде обличчя, вкрите червоними плямами, й зрозуміла, що вирішила все остаточно.  

«Я показую тобі твоє майбутнє. Це все зробила ти...»  

Такого    не станеться, якщо в цьому майбутньому не буде мене.  

Я вмилася, зайшла до своєї кімнати. Стала біля вікна, дивлячись на хмарне небо й зимову мжичку.  

— Сумуватимеш сама? Чи візьмеш мене в компанію?  

— Ой! Я й забула про те, що ти тут!  

Тільки зараз я пригадала, що поставила склянку з черепом на підлоту, щоб підперти двері до своєї кімнати. Обличчя привида ледве можна було розібрати в сутінках, лише кілька невиразних ліній поверх блискучого черепа. Тільки очні ямки горіли, мов чорні зорі.  

— Як ваш бенкет? Голлі Манро на висоті?  

— Наминає свій улюблений салат із горіхами.  

— Це в її дусі... Виходить, вона досі тут?  

— Думаю, це тобі й так зрозуміло.  

— Авжеж... Вона для мене, як чиряк на носі — прокидаєшся, а вона вже тут. Звичайно ж, вона в'їлась тобі в печінки, але ти, здається, зараз сумуєш тут не через неї...  

Я кволо всміхнулась:  

— Правда... А щодо Голлі, не забувай, що вона врятувала тебе. Витягла з купи сміття в магазині Ейкмерів.  

— То я повинен їй за це дякувати? За те, що мені й далі доведеться марнувати час на ці нудні балачки з тобою? —   обличчя в склянці невдоволено скривилось. — Тут усе у   вас руйнується до лисого дідька. Візьми хоча б свого дорогенького Локвуда. Надто вже він запишався. Успіх поморочить йому голову. Тільки поглянь, як він дедалі більше клеїться до агенції «Фіттес»! Поглянь! Що, раків печеш? Виходить, я кажу правду. Ти й сама це помітила...  

— Так,   його    запросили поснідати з їхньою директоркою. Ну Й   ЩО З ТОГО?   І, до речі...  

— Поснідати? З цього все й починається! Обмін усмішками за омлетом та помаранчевим соком. А невдовзі після цього ви станете їхнім відділенням, а він — його начальником?  

— Годі верзти дурниці! Це його не звабить!  

— Звичайно, звичайно! Чим він кращий за інших? Пихатий і самозакоханий. Поглянь на його вічно скуйовджене волосся! Ти знаєш, що він кілька годин стовбичить біля дзеркала, щоб отак зачесатись?  

— Годі! Звідки   ти    це знаєш? Ти просто набріхуєш на нього!  

— Я? Ану, пригадай, як називається ваша агенція? Може, «Портленд-Роу»? Чи «Мерілебонські мисливці за привидами»? Ні! Вона називається «Локвуд і X?». Яка скромність! Я дивуюсь, як він досі не зробив свою усміхнену вишкірену пику емблемою вашої компанії!  

— Ти вже закінчив?  

— Власне кажучи, так.  

— Гаразд. Мені пора йти вниз.  

Як і завжди, в словах черепа було напрочуд багато здорового глузду, якщо відкинути всі його недоречні жарти. Та дякувати йому за це я не могла. Він був   привид.    А я розмовляла з ним. Це теж було однією з моїх проблем.  

   

У кухні заварився чай, і його щойно розлили по чашках. На столі тепер височів величезний шоколадний торт. Джордж уже нахилився над ним з ножем. Побачивши мене, він привітно махнув рукою:  

— Ти повернулася саме вчасно, Люсі. Я чекав цього торта цілий день, щоб виголосити наш останній вітальний тост. Дорогою до нього я мужньо переніс Локвудові вихваляння, ущипливі зауваження Голлі щодо скатертини й нарешті твій відпочинок. Але тепер...  

— А ще нам довелось вислуховувати твої нескінченні теорії, — відказав Локвуд. — І це було найгірше.  

—Твоя правда... Та зараз ти вже з нами, Люсі, й більше нас ніщо не зупинить у дорозі до цього красеня! — Джордж поворушив пальцями, притуляючи ніж до глазурованої поверхні торта.  

— Зачекайте, — мовила я. — Спочатку я хочу дещо сказати вам.  

Ніж зупинився. Завмер і Джордж, жалібно дивлячись на мене. Всі і   нттті    поставили свої чашки на стіл, стривожені тремтінням у моєму голосі. Я не сіла на стілець, лише стала позаду нього, поклавши долоні на бильце.  

— Я хочу зробити... оголошення. Останнім часом я багато думала й   дійшл   а висновку, що дещо триває в нас не так, як слід...  

Локвуд поглянув на мене:  

— Ти дивуєш нас. Я думав, що ви з Голлі...  

Голлі підвелась:  

— Може, мені краще вийти?  

— Це аж ніяк не стосується Голлі. — запевнила я. силкуючись усміхнутись. — Слово честі. Голлі. сідай, будь ласка. Дякую.. . Ні, це стосується тільки мене. Ви всі знаєте, що насправді відбулось у магазині Ейкмерів. Усе було не так, як пишуть про це в газетах. Полтергейст, який зруйнував магазин, дістав свою силу від мене.  

— І від мене теж, — додала Голлі. — Ми ж удвох сварились, ти знаєш сама.