Джонатан Страуд – Примарний Хлопець (страница 56)

— Так, Голлі. Це Полтергейст.  

— Умгу.., — ковтнула вона слину.  

Я відпустила Вернонову ногу й потяглася до руки Голлі.  

— Зараз буде не так, як на Коттон-стріт, — прошепотіла я. — Цього разу все буде добре. Розумієш? Ми виберемось із цієї халепи, Голлі. Зможемо вибратись. Ходімо. Нам треба пише спуститись на два поверхи нижче й перетнути вестибюль. Це зовсім недалеко. Робімо це тихо, обережно і не привертаймо його уваги.  

Стос паперів на прилавку тим часом знову й знову перегортався. Його шелест нагадував муркотіння величезного кота.  

— Але ж Полтергейсти...  

— Полтергейсти сліпі, Голлі. Вони відчувають тільки емоції. шум і страх. А тепер слухай. Пробираймося до бічних сходів. вони до нас найближчі. Потім зійдемо на перший поверх і знайдемо всіх. Усе робімо потихеньку, поволі, спокійно й тихо. І ніякоїпаніки. Якщо ми зробимо все як слід. Полтергейст може нас не помітити.  

Я пильно подивилась на Голлі. хотілось вірити, що мій погляд був спокійний і бадьорий. Проте цілком можливо, що то був погляд переляканого сновиди з виряченими очима.  

— Щасти вам... — прошепотів Бобі Вернон.  

Він був напівпритомний, одначе навіть у такому стані все розумів. Полтергейсти... це, правду кажучи, огидні тварюки. З ними важко впоратись і ще важче знищити. Майже неможливо. На відміну від інших привидів Другого Типу, Полтергейсти не мають прояву, тобто ніяк не виявляють себе фізично. Ні ектоплазми, ні світла, ні тіні. І це для агентів найважче. Візьмімо хоча б Примару: хоч яка вона невиразна, а тільки-но побачиш її лискучі напівпрозорі обриси, жбурляй прямісінько в неї сіль, залізні стружки, навіть магній, І все, Примарі гаплик. Нащо вже бридкий Костогрім — такий, що аж нутрощі тобі вивертає, — ти бачиш його, знаєш, де він. А Полтергейст — інша річ. Він усюди й ніде, й довкола тебе, й набагато жадібніший до твоїх емоцій: якщо вже висотує їх, то до останньої краплі. А потім використовує їхню силу для того, щоб пересувати речі. Інакше кажучи, громити все поспіль. Щоб розбудити його, часом вистачає якнайменшого гніву чи смутку.  

Якнайменшого...  

Боже! Що ж ми накоїли?  

Що насамперед накоїла я? Мені стало ніяково. Я заплющила очі.  

—Люсі? — Голлі торкнулась мого коліна й жалібно всміхнулась мені. —Ти кажеш, усе буде гаразд? То... що ж нам робити?  

Цієї миті я відчула, як я вдячна Голлі. Всміхнувшись їй у відповідь — напевно, так само кволо й жалібно, — я кивнула в бік проходу, що вів до бічних сходів в дальньому кінці поверху:  

— Зараз ми встанемо—дуже-дуже тихо. Пройдемо помалу,  

ярд за ярдом до отих дверей. Спокійно, не поспішаючи. І не панікуймо.  

— У нас не вийде... Це неможливо...  

— Голлі, ми повинні це зробити.  

Найважче виявилося встати. Встати й вийти з укриття. Як я вже казала, Полтергейсти реагують на звуки й емоції — тож немає ніякої різниці, чи сидите ви під прилавком, чи стоїте на повен зріст у циліндрі або купальнику з блискітками, як на танцях у нічному клубі, аби ви тільки   мовчали.    Щоправда, зараз мені в це не дуже вірилось. Думка про те. що зараз ми постанемо перед невидимою тварюкою, що гортає собі брошури на прилавку, просто-таки зводила мені шлунок. Вибору, одначе, в нас не було.  

Пошепки наказавши Бобі Вернонові мовчати, ми з Голлі вхопили його, а далі, подумки порахувавши: «раз, два, три!» — підвелись. І відразу поглянули в бік каси, де сам собою перегортався стос брошур. Сторінки шелестіли—вгору-вниз, вгору- вниз — серед холодного-холодного повітря... Все було так само, як і раніше. От і гаразд. Водночас темрява довкола нас аж тріскотіла від розрядів потойбічної енергії. Я подумала, що навіть найменший наш порух може викликати потужні ударні хвилі, що сколихнуть усю залу.  

Я кивнула головою. Голлі, що стояла ближче до виходу, рушила першою, підхопивши Вернона   під    пахви. Я прямувала за нею, тримаючи Бобі за гомілки. Сам Вернон лежав, заплющивши очі, й навряд чи розумів, що тут коїться. Він непокоїв мене. Я боялася, що він зненацька застогне чи скрикне і приверне до нас аж ніяк не потрібну увагу.  

Голлі задкувала до виходу. Я пленталась за нею, краєм ока стежачи за стосом паперів, які з шелестом перегортались...  

Так ми потихеньку пробирались уздовж проходу, повз вішаки з пальтами й куртками, намагаючися ступати нечутно, я навіть сказала б — ніжно. Ми впевнено наближались до дверей, за якими були сходи.  

— Послухай-но! —    прошепотів мені на вухо голос. —   Це просто дивовижно! Я майже певен, що тобі це вдасться...  

Череп! Я вирячила очі й прикусила губу. Цікаво, чи не потривожить він Полтергейста? Чи не розлютить його? Я знову позирнула на стос паперів...  

— Так, тобі це вдасться, якщо Голлі раптом не впустить цього малого Бобі, і його голова не грюкне об підлогу, —    подружньому провадив привид. —   І не розколеться, як кокосовий горіх об камінь! А я сподіваюсь, що саме так і станеться! Тільки поглянь, як тремтять    її   рученятка...  

То була правда. Голлі зупинилась і знову вхопила Бобі під пахви. Я ніколи ще не бачила її такою блідою. Щоправда, двері були вже зовсім близько.  

— От щаслива нагода розважитись! —    торочив своє череп. —   Ти зараз ніяк не зможеш відповідати мені! Або обернутись і міцніше закрутити кришку на склянці Тож тепер тобі доведеться вислуховувати все, що я скажу! І ти не змусиш мене замовкнути!  

Ми рушили далі. Я гарячково озиралась.  

Усе було гаразд. Біля каси нічого не змінилось.  

— Щодо мене не хвилюйся, —    знов обізвався череп. —   Я його не цікавлю. Ми, духи, звертаємо увагу лише на рівних собі Тож до мене йому байдуже...  

Я зітхнула з полегшенням. Аж тут Голлі зачепила ліктем вішак із пальтами. Вішак тихенько рипнув.  

— Проте з іншого боку...  

Я хутко поглянула в бік каси.  

Стос паперів лежав нерухомо.  

Ми з Голлі перезирнулись. Зачекали. Я подумки порахувала до тридцяти, намагаючись дихати якнайнепомітніїпе. В кімнаті було темно й тихо. Нічого не відбувалось. Папери не ворушились.  

Я обережно видихнула й ми навшпиньки подалися далі.  

— Здається, все гаразд! —    мовив череп. —   Він, мабуть, пропав...  

Порожній вішак з іншого кінця зали крутнувся навколо стійки, загойдався туди-сюди й знову завмер.  

— Ні не пропав. Він просто бавиться з вами.  

Ми заціпеніли на місці. Довкола все було спокійно. Я кивнула Голлі. Ми міцніше підхопили Вернона й трохи швидше, ніж дотепер, рушили до виходу.  

Десь у глибині зали брязнув метал. У темряві повільно крутнулась лампа, підвішена до стелі. Голлі сповільнила ходу, та я заперечливо хитнула головою — і ми ще хутчіше попрямували далі.  

Тепер нам слід було поспішати. Тікати звідси світ за очі.  

— Не роби помилки! Не думай, що він там, чи тут, чи між пальтами... —    шепотів мені на вухо череп.  

Я стиснула зуби. Я вже знала, що він скаже.  

— Насправді він усюди. Просто над нами. Обвивається круг нас, як змія. Ми всередині його. Він уже проковтнув нас..■  

Зненацька завили динаміки на стелі. Потім їхнє виття змінилося низьким гудінням і тріском. Ми аж підскочили на місці. Над головою Голлі на вішаку ворухнулася синя піжама так, ніби в неї хтось був убраний, і замахала рукавами й холошами штанів. Потім енергія так само швидко покинула її, й піжама знову нерухомо повисла на місці.  

А наступної миті ми вже проскочили в двері й опинились на сходах, серед непроглядної пітьми.  

Я випустила Вернонову ногу, витягла з кишеньки на поясі ліхтарик, увімкнула й затиснула його в зубах. І побачила Голлі, що притулилася спиною до стіни й поклала Бобі на підлогу.  

— О, Боже... — стогнала вона. — Боже...  

— Не можна тут зупинятись, Голлі! — прошепотіла я. — Треба йти далі. Піднімай його! Вперед!  

— Але ж, Люсі...  

— Просто роби, що я кажу!  

Ми рушили вперед і почали, спотикаючись, сходити вниз у непевному світлі мого ліхтарика. Ми вже не намагалися ні додержуватись тиші, ні стримувати свій страх, що просто- таки душив нас. Голлі схлипувала, голова Бобі Вернона хилиталась туди-сюди.  

Ми дістались до повороту. За нашими спинами загрюкотіли, відчиняючись, двері. Коли вони щосили вдарились об стіни, їхні скляні панелі розлетілись на друзки, що дощем посипались по сходинах. Раптовий порив вітру змусив нас нахилитись.  

— Туди! — спочатку я думала, що ми зійдемо бічними сходами аж до першого поверху, проте зараз мені не хотілося залишатись так близько від Полтергейста. Тому я кивнула в бік дверей, що вели до магазину. Голлі перша штовхнула ці двері плечем, і ми втрьох поринули в тишу й темряву відділу господарчих товарів, у дальньому кінці другого поверху.