Джонатан Страуд – Примарний Хлопець (страница 55)

Від цих слів, правду кажучи, мені навіть полегшало.  

У Голлі почервоніли й заблищали очі, та мене це не переймало. Я навіть тішилася цим видовищем.  

— Добре діло! — відказала вона. — Добре, нівроку, діло! Це не я, a mu повчаєш мене з першого дня, як я влаштувалась до вас!  

Я заморгала й позадкувала:  

— Вибач? Це я тебе повчаю?!  

— Так! І просто зараз теж!  

— Що?! Ні, я не повчала тебе. Я просто дала тобі словесного ляпаса за те, що ти така несосвітенна недотепа. А повчання й ляпас — це різні речі, панно Манро!  

Тепер уже вона спалахнула гнівом:  

— Он як?! Ти ж рота не можеш розтулити, щоб не повчати, не повчати, не повчати мене! Що я тобі зробила? Чому ти з першого дня ненавидиш мене?!  

— Ненавиджу?! Я щодо тебе просто взірець терпіння!  

— Авжеж! Без упину бурчиш, дорікаєш, вибалушуєш очі...  

— Друзі, друзі... — окликнув нас із підлоги Бобі Вернон. — Я щойно отямився і, може, ще не до кінця, але все одно знаю, що лаятись на роботі не годиться...  

— Аж ніяк не згоден! —    озвався череп. —   Ти довго чекала цієї нагоди, Люсі. Пам'ятаєш, я розповідав тобі, як душать вішаком? Ану, спробуй!  

Я не слухала ні того, ні другого. Я саме була заклопотана тим, що сміялась в обличчя Голлі.  

— Ось, поглянь! — провадила я. — Класичний приклад твоєї поведінки! Завжди така чепурунка, гарнюня й завжди викручуєшся так, щоб винна була я! Повчаєш і пхаєш усюди свого носа! Я навіть висякатись не можу, щоб ти не сказала, що так робити не личить!  

— Що ти! Як ти можеш! — боронилася Голлі. — Диви, а то ще голову мені за це відкусиш!  

—Ти ганиш усе, що я роблю! Тільки не в очі, а потихеньку! — вела я далі. — Вдаєш із себе чи то примадонну, чи то вчительку, тільки й знаєш, що шукати в мені помилки!  

Вона тупнула ногою:  

— А ти? Ти... як те дурне гавкуче цуценятко! Від першого дня мені стало зрозуміло, що ти не хочеш, щоб я працювала у вас. Тільки я що скажу, ти відразу кривишся, злишся, кепкуєш! Скільки разів я   змушувала    себе йти до вас на роботу! А ще разів зо два мало не подала заяву на звільнення!  

Знову! Знову вона гарненька, добренька, а я в усьому винна. Тільки цього разу так не вийде! Досить уже з мене!  

— Бридня! Я завжди намагалася поводитися з тобою подружньому. Навіть тоді, коли ти вдерлась, як злодюжка, до моєї кімнати і вирішила побавитись із моїм одягом!  

— Це називається «складати»! — відповіла Голлі. — Спробуй якось сама це зробити! А то живеш, наче на смітнику! Просто огидно!  

— А я була   щаслива    на цьому смітнику! Щаслива, поки ти не пхала до нього носа!  

Хтось потяг мене за руку.  

— Припиніть. — простогнав Бобі Вернон. — Невже не можна продовжити ці люб’язнощі тоді, коли ми виберемось звідси?  

Я відтрутила його руку:  

— Замовкни!  

— Авжеж, замовкни! — зіпнула Голлі Манро. — Це через тебе ми тут застрягли!  

— Ось бачите? Хоч тут ви згодні, — мовив Вернон. — Далі, будь ласка. Це дуже просто...  

— Ти вважаєш мене лише за якусь дурну секретарку! — знову спалахнула Голлі. — Не можеш змиритись із тим, що я врятувала тобі життя!  

— Отут ти помиляєшся, подружко. З цим я змиритись можу. Я не можу змиритись із тим, як ти увесь час зачіпаєш мене, докоряєш, виробляєш оці дурненькі штучки своїми бровами...  

— Дурненькі?! — вирячилась на мене Голлі.  

— Вона хотіла сказати «гарненькі», — підняв руку Бобі Вернон.  

— Дякую, Бобі... А ще без упину повторюєш:   «Ні, Люсі, так не можна! У «Ротвелі» це робиться отак. А це — отак.   То йди собі назад до «Ротвела», якщо там тобі так сподобалось!  

— У «Ротвелі» мені   не подобалось!    Ротвел — огидна людина. Зла, пихата, жорстока зі своїми працівниками! Тільки не вдавай, Люсі Карлайл, що ти так переймаєшся мною. Я розповіла тобі про свою пригоду на Коттон-стріт, а тебе це анітрохи не пройняло!  

— Неправда! Як ти смієш так казати?!  

— Чому ж ти сприйняла це так байдуже?  

— Бо я... бо така сама пригода трапилася зі мною! Я теж утратила всіх своїх товаришів. Загинула ціла команда, крім мене! Тепер ти задоволена?!  

— Пробач, я цього не знала...  

—А мені й не хотілося, щоб ти знала. Це моя особиста справа!  

— А Локвудове минуле? Це теж твоя   особиста    справа? — вона переможно поглянула на мене. — Я знаю, що ти заходила до тієї кімнати. Чула зі сходів!  

— Що?! — я аж задихнулася з гніву. Аж тут від каси долинув тихенький скрегіт. Ми всі обернулись туди — і я, й Голлі, й навіть Бобі Вернон, що лежав на підлозі. Спочатку ми не розуміли, що це скрегоче. А потім побачили, що одна касета з клейкою стрічкою повільно лізе прилавком. Лізе сама, погойдуючись і дряпаючи скло металевими краями.  

Діставшись до бічної скляної стінки каси, вона вдарилась у неї раз, два, три, ніби намагаючись пройти наскрізь, а тоді поповзла, як слимак, стінкою вгору. Видряпавшись на горішній край, касета трохи постояла, а тоді впала і розбила на друзки скло на прилавку.  

Ми мовчки спостерігали за цим дивом. Зненацька мені заклало вуха. Ніби величезна хвиля нависла над нами, здригнулась і тут-таки застигла, накривши нас своєю тінню.  

— Овва, —    прошепотів череп.  

— Домоглись-таки свого, — мовив Бобі Вернон.  

Ми з Голлі Манро дивились одна на одну. Просто дивились — без жодного докору. Докоряти було вже запізно.  

   

   

Так. докоряти було пізно, але й здаватися ми не збирались.  

Перш ніж касета розбила скло, ми з Голлі встигли майнути до найближчого доступного укриття. Ним виявився низький прилавок, схожий на стіл без стільниці, напханий сотнями пар шкарпеток для гольфу. Ми з Голлі скулились під ним, тісно притулившись одна до одної. Між нами скорчився Бобі Вернон — майже непритомний, він ледве дихав.  

Тепер у залі було зовсім тихо. Проте, якщо прислухатись, можна було вловити відлуння нашої нещодавньої сварки з Голлі, яке ширяло між стінами. Залою простягтись невидимі силові лінії,   міцн   о натягнуті, наче струни, що знемагали під тягарем накопиченого в них енергетичного заряду. А єдиним   справжнім    звуком тут був тихенький шелест, що линув від каси. Я обережно визирнула, поглянула і побачила спочатку касету, що потонула в друзках скла, мов корабель у хвилях, а потім...  

На вцілілому склі лежав невеличкий стос якихось паперів, напевно, рекламних брошур. Один куток стосу ніби сколихнуло поривом вітру. Папери з шелестом перегорнулись, повернулись на місце і знову перегорнулись.  

Я майнула назад, під прилавок.  

— Бачила що-небудь? — запитала Голлі. Її очі переповнилися страхом, а голос тремтів: було видно, що нашій секре- » тарці ніяк не вдається відновити свій утрачений фірмовий спокій. Я кивнула,  

Голлі втупилась у мене. їй на обличчя впало довге пасмо  

1  

волосся, й вона заходилася жувати його кінчик, перелякано озираючи пітьму торговельної зали.  

— Е-е... «Посібник Фіттес» каже, що спочатку слід визначити тип привида, — прожебоніла вона.  

Я й без неї чудово знала, що сказано в «Посібнику Фіттес». Проте мій гнів уже поступився місцем страху. Тож я просто ще раз кивнула:  

— Так.  

— Нам відомо, що це   кінетичний,    привид, — прошепотіла Голлі. — Тобто спроможний пересувати предмети... Видно якісь прояви?  

Я знову визирнула з-під прилавка. І відчула запах ланоліну від вовняних шкарпеток, запах свіжих пластикових обгорток... Мені спало на думку, що скоро Різдво, а Локвудові й Джор- джеві потрібні нові шкарпетки. Одначе вже наступна моя думка була не така весела — про те, чи пощастить мені дожити до цього Різдва. Я ще раз оглянула залу. Тепер у ній не залишилося жодної Тіні з тих, що нещодавно юрмились тут. Чи вони повернулись туди, звідки раніше з’явились, чи їх поглинула потужна холодна енергія, що вібрувала довкола нас, — та сама, яку розбудила наша з Голлі сварка. Майнувши знову під прилавок, я відповіла:  

— Ні.  

— Немає проявів? Тоді це повинен... повинен бути...