Джонатан Страуд – Примарний Хлопець (страница 54)
—Хтось із нас полізе туди, — запропонувала Голлі. — Краще, мабуть, я.
— Звичайно ж, ні. Ти триматимеш двері, бо ти сильніша й міцніша за мене. — Голлі прослизнула в двері обернулася до мене, присіла навпочіпки, вхопилася руками за поріжок і напрочуд хутко стрибнула вниз, у темряву.
Я затисла ломик в отвір, щоб зафіксувати отвір у дверях, і направила свій ліхтарик униз. Голлі вже сиділа біля Вернена й мацала йому ногу.
— Що з тобою сталося. Бобі? — питала вона.
— Нед. Я бачив Неда...
— Неда Шоу? Це їхній загиблий приятель. — пояснила я Голлі.
— Я бачив його... він стояв у пітьмі, всміхався мені... — Вер- нон знову закашляв, голос у нього був зовсім кволий. — Я відчув. що мушу йти за ним... А що було далі — не знаю. Він не обертався, але якось почав віддалятись, відпливати від мене... вздовж усіх оцих столів і стільців. Я пішов за ним... Він зайшов до ліфта, присягаюсь, ліфт стояв тоді відчинений! Кабіна освітлена! Він стояв на дверях, усміхався й чекав на мене. Я зайшов... І тоді виявилось, що ліфта на місці немає, світло згасло — і я впав. Забив голову. І нога болить...
— Усе гаразд. — мовила Голлі, тиснучи йому руку. — Усе з тобою буде гаразд.
А я тим часом аж кипіла з гніву:
— Бобі, ти бовдур! Голлі, допоможи йому підвестись, зараз я спробую схопити його за руки й витягти нагору...
— Зараз, — Голлі поставила Бобі на ноги, не звертаючи уваги на його скигління.
—Так, я знаю. Відчуваю. Бобі, простягни руки вгору! Зараз я тебе витягну!
Бобі стояв тепер на одній нозі, спираючись на Голлі. Піднявши другу ногу й примруживши очі, він скидався зараз на пірата з дитячих книжок.
— Не можу... Я надто кволий...
— Не такий кволий, щоб навіть рук не міг підняти, — буркнула я, стаючи рачки на дверях, щоб схилитись униз. — Ну-бо... мерщій!
Він витяг свою тоненьку ручку. Навіть дев’яностолітня вдова, що простягає чашку служниці, щоб та долила туди чаю, робить це бадьоріше. Я спробувала впіймати руку Бобі й не змогла.
—Треба привести сюди Локвуда, — зауважила Голлі Манро.
— Нема часу! — відповіла я, озираючись у темряву. — Ну-бо, давай. Вернене!
Друга моя спроба виявилася вдалою. Я вхопила зап’ясток Бобі й поповзла назад, тягнучи Вернена за собою й не звертаючи уваги на його болісні зойки. Ще хвилина — і в дверях ліфта з'явилось його подряпане, приголомшене обличчя. Я потягла дужче — з шахти вилізли його сухорляві плечі, пташині груди...
— Хай йому біс! — несподівано скрикнула я. — Він застряг!
— Це неможливо! — озвалася Голлі з глибини шахти. — Він худорлявіший за мене!
— Не знаю... — мої очі бігали туди-сюди. Десь віддалік, серед нагромаджених крісел та канап, пролунав голос, що кликав мене на ім’я:
— Допомагай мені! — вигукнула я. — Штовхай його знизу! Допоможи йому вибратись!
— Не виходить!
— Голлі, сюди наближається Гість!..
— Не знаю... О, зрозуміла! Він зачепився своїм робочим поясом!
— Можеш відчепити його?
— Не знаю. Не знаю... Спробую...
Однією рукою я досі тримала Вернонів зап’ясток, а другою тим часом витягала рапіру. У глибині зали знову хтось зачовгав... так, ніби рачкуючи підлогою.
— Голлі!..
Я втупилась у прохід. Що це? Невже й справді шелест тисяч павучих ніжок?
— Голлі!..
— Є! Нарешті! Тягни мерщій! Тягни!
Я знову напружилась, і цього разу Бобі Вернон вискочив з ліфтової шахти, як корок із пляшки. Я навіть не втрималась на ногах і покотилась назад.
Ще мить — і я вже простягала руки Голлі, допомагаючи їй вибратись. їй це вдалося легше — тільки куртка подерлась і забруднилась.
Вернон лежав на підлозі, заплющивши очі й стогнучи.
Я підхопила його під руки:
— Голлі, до сходів! Треба тікати!
Човгання й шелесту проході стали помітно гучніші. Я знала, що будь-якої миті з пітьми може виповзти дещо моторошне.
Голлі вхопила Вернена за гомілки, й ми вдвох підняли його з підлоги. Він був зовсім неважкий, та нести його все-таки виявилось непросто. Добре хоч, що тягти довелось його, а не Джорджа.
З проходу вилетіло кілька павуків. Та ми вже встигли завернути за ріг і почали спускатися сходами.
Поверхом нижче, у відділі чоловічого одягу, ми зупинилися, щоб розім’яти плечі й відсапнути. Вернона ми поклали посередині проходу, між вішаками й касою. Повітря тут було холодне, колюче, довкола наших ніг снувався примарний туман. Вернон лежав у цьому тумані, наче в молоці. Я витягла з рюкзака невеличкий ліхтар: ми засвітили його і нарешті розгледіли бліде, спітніле обличчя Бобі. Зараз він лежав спокійно. В дальньому кінці проходу бовваніли Тіні — проте вони, як і раніше, воліли не наближатись до нас. Ми з Голлі були перелякані, пригнічені, ладні от-от запанікувати: де й поділося завзяття, яке ми пережили біля ліфта, його змінили втома й невдоволення.
— У нього кров, — зауважила Голлі. — У мене тут є аптечка. Можна?..
— Звичайно, можна. Ти ж у нас фахівець із медичної допомоги.
Голлі заходилась швидко, вміло бинтувати Вернонові голову.
Я стояла, стиснувши зуби, і охороняла їх обох, стежачи за тим, як наш ліхтар оточують згустки пітьми.
Голлі працювала спритно, чудово знаючись на справі. Я спостерігала за нею, й мені було сумно. Хоч Локвуд і сказав, що ми з Голлі — якнайкраща команда, та цього разу він, здається, помилився.
Вернон знову закашляв і щось пробурмотів.
Голлі піднялась і запитала, прибираючи бинт:
— Ти бачиш цю тварюку?
— Ні.
— А чуєш?
— Ні! Я скажу тобі, коли почую, — я хитнула головою. — Лишенько! Може, ти й сама спробувала б хоч
—Локвуд попросив, щоб я пішла з вами. Я ж не винна, що мій Талант не такий потужний, як у тебе.
— А хіба ти не могла сказати Локвудові «ні»?
— А ти могла б? — Голлі дзвінко зареготала.
— Що?! — я вирячилась на неї. — Що ти маєш на увазі?
—Так, нічого... — вона махнула рукою, ніби хотіла розвіяти в повітрі щойно сказані слова. — Дурниця. Ходімо далі.
Помах рукою — і справді дурниця. Та саме він зробив надміру великим той гнів, який давно вже копичився в мене на язиці, й тепер мені кортіло вивергнути його. Простіше кажучи, мені увірвався терпець.
— Не смій так говорити зі мною про Локвуда! — сказала я. — Ти нічого про нього не знаєш. І про мене теж! Повчай саму себе, а до інших — зась!