Джонатан Страуд – Примарний Хлопець (страница 53)

—Стр   ашн   і тут кояться речі, Локвуде,—розпочав Д жордж. — Фло тільки-но бачила   щрсьу    підвалі... Не якусь там Тінь, а щось подібне до... До чого, Фло?  

На відміну від Кейт Ґодвін, від Кіпса, навіть від мене (я все ще не могла заспокоїтись, та огидна тварюка досі бовваніла мені перед очима), Костомаха-Фло зберігала свій звичний, навіть дещо насмішкуватий спокій.  

— Це ім’я нічого не скаже вам, — мовила вона з гіркотою. — Але вам я скажу найголовніше, — вона зсунула свій бриль на потилицю й почухала жмуток волосся над чолом. — То була одна дорога мені людина. Тепер вона вже мертва. Мені схотілося піти вслід за   проявом,    схожим на цю людину... Добре, що Кабінс пожбурив у нього соляною бомбою й відтяг мене назад.  

— Чудова робота, Джордже, — повільно промовив Локвуд, оглядаючи по черзі кожного з нас. — Якщо врахувати пригоду з Кейт, можна припустити, що ми зіткнулися з...  

— З Двійником, — закінчив замість нього Джордж. — Привидом, який встановлює зв’язок із спостерігачем і прибирає риси близької цьому спостерігачеві людини. Чи живої, чи мертвої. Будь-що людину це пантеличить. А далі все зрозуміло. Двійник живиться найяскравішими спогадами та найсиль- нішими почуттями. Тож якщо ви постійно про когось думаєте   чи    за кимось тужите, стережіться.  

— Це   не    пояснює того, що я бачила, — заперечила я  

— Можливо, — погодилася Голлі. —- Але ж Кейт чула голос  

Неда Шоу. Напевно, й Бобі почув або побачив когось, за ким просто не міг не побігти. І пропав. І тепер ми не знаємо, де він.  

— І нам треба   знайти    його! — вигукнула Кейт Ґодвін і несподівано заплакала. — Годі вже балачок. Яка різниця. Двійник це чи Тінь? Треба негайно йти і рятувати Бобі!  

Кейт стрімголов побігла до сходів, та Голлі встигла схопити її за руку.  

— Зачекай. Самій тобі йти не можна!  

— Забери свої руки!  

Суперечку урвав мелодійний подзвін: Локвуд стукав вістрям рапіри по скляній вітрині.  

— Ви тільки послухайте самих себе! Сперечаєтесь ні про що! Ми забули найголовніше правило перебування в будинку з привидами:   зберігати спокій!    Хай там воно як, цю тварюку не можна підгодовувати своїми емоціями! — він почепив рапіру собі на пояс і провадив: — Жаль це говорити, та я дійшов висновку, що власними силами нам тут не впоратись. Джерело добре сховане й вельми потужне. Тож шукаймо Вернона і тікаймо звідси.  

— Це означає, що нам знову доведеться розділитись, — зауважив Кіпс. — Для пошуків.  

—Так, я знаю. Хоч мені це й не до вподоби, іншого способу я тут не бачу.  

— Гаразд, я згоден. Тільки Кейт нехай теж піде з нами.  

— Чудово. Джордже й Фло, Люсі й Голлі. ви залишаєтесь у парах. Той, хто знайде Бобі, нехай подасть сигнал спалахом, і всі інші мають відразу прибігти туди. Потім разом пробиватимемось до виходу. Поодинці не розходитись, на жодні звуки чи постаті не звертати уваги. Це наказ. У парах тримайтесь одне одного так, ніби ви зв’язані мотузком. Які є питання?  

Ми з Голлі перезирнулись, проте не сказали нічого.  

Пари почали розходитись. Локвуд зачекав на мене.  

— Ти така бліда, Люсі, — сказав він. — Ця тварюка, яку ти побачила...  

— Ні. все гаразд, — запевнила я, піднімаючи руку. —Ходімо краще шукати Вернона. Час нині працює проти нас.  

—Так. я знав, що ти це скажеш. Знаю, яка ти сильна. Добре... Тільки будь обережна.  

— Це неважко. — відповіла я. — Тільки... ти   справді    хочеш, щоб ми знову працювали в парі з Голлі?  

Він усміхнувся:  

— Авжеж. Ви чудово доповнюєте одна одну.  

— Аж ніяк. Я не можу сказати про неї нічого доброго.  

Локвуд вирячив очі:  

—Доповнювати — не значить говорити. Люсі! Якби ти знала, що часом каже про тебе   вона...    то вкрай здивувалася б. А команда з вас якнайкраща — чи до вподоби це тобі, чи ні. А тепер замовкни й берися до роботи, — він відвернувся й зник у темряві.  

Це було все. що він спромігся сказати мені на прощання. Перед нами пролягали різні дороги...  

Шукати зниклого товариша-агента в будинку, повному привидів. — річ не дуже весела. Ба більше — надзвичайно складна. З одного боку, тобі доводиться проводити спостереження на психологічному рівні (без цього не можна — в кожній залі цього клятого магазину плавають Тіні: не наближаються, але й не зникають! А ще тут відчувається щось набагато сильніше й небезпеч   ні т   е!), а з іншого — просто дивитись і слухати, сподіваючись побачити або почути Бобі Вернона. Насправді ці два методи несумісні один з одним: зосередишся на одному — пропустиш другий, і навпаки. А зрештою тільки й залишиться, що дратуватись і хвилюватись.  

Найбільше мені тут не подобались відкриті зали й порожні темні простори в кінцях проходів. Там я увесь час боялася знову побачити постать, що виповзає рачки мені назустріч.  

Невдовзі подвійне навантаження почало даватися взнаки. Ми з Голлі замовкли й спілкувались тільки на мигах. Ми проминули відділ косметики, потім ві   дділ    оберегів на першому поверсі, а далі піднялися північними сходами на горішній поверх. У відд ілі канцелярських товарів не було ні Гостей, ні Бобі Вернона, в конференц-залах так само. За мовчазною згодою ми зійшли на четвертий поверх — той, де щез Бобі, — і опинилися серед канап, стільців і столів, розставлених у вигляді неоковирних пародій на справжні кімнати. Часом ми тихенько кликали Бобі, ніби побоюючись порушити мовчанку, та здебільшого лише дивились і слухали. Ми зазирали до шаф. скринь, комірчин. Чули, як кличуть його наші товариші, проте всі звуки та обриси речей тепер видавались нам підозрілими, тож ми намагались триматись від них якнайдалі. Бобі Вер- нона ніде не було.  

Так ми дістались до майданчика з ліфтами й головними сходами.  

— Погана річ, — зауважила Голлі Манро. — Спробуймо на третьому поверсі.  

Череп у моєму рюкзаку деякий час мовчав — саме відтоді, як я побачила постать із хмарою павуків. Аж тут я відчула його присутність у себе за спиною.  

— Якщо ви зараз покинете його, він помре, —    промовив череп.  

— Але ж його тут немає. — відповіла я вголос, анітрохи не зважаючи на спантеличений погляд Голлі Манро: їй здавалось, ніби я розмовляю з порожнечею. — Ми вже все обшукали.  

— Все? Ти певна?  

Я озирнулася. Сходи, стіни... кремовий мармур, панелі червоного дерева... У нас за спинами тьмяно поблискували двоє мідяних ліфтових дверей. Електрику було вимкнено. Де тут іще шукати? Вернон не міг ні поїхати звідси ліфтом, ні навіть відчинити його двері!  

І все ж таки... Я впритул підійшла до ліфтів і прислухалась. Мені здалося, що я чую звідти приглушений стогін.  

— Бобі! — вигукнула я. —Ти чуєш мене?!  

— Він не   може    там бути, — обізвалася Голлі Манро. —Адже електрику...  

— Тихше! Він, здається, відповів мені. Я чую його голос!  

Я натискала кнопки на стіні. Марно. Щоправда, в моєму рюкзаку був чудовий засіб проти вимкненої електрики.  

— Ломик? — Голлі аж позадкувала. —Ти думаєш, пан Ейк- мер...  

— Чхати мені на Ейкмера! Він казав, що тут немає привидів! Замовкни й допоможи мені!  

Я застромила ломик у двері ліфта й напружилась. Голлі скривилась і, не дивлячись на мене, теж налягла на метал. Ми зібрали всі свої сили, та спочатку це ні до чого не привело. Потім усередині щось клацнуло, й двері відчинились. Не дуже широко, десь на чверть, проте нам вистачало й цього.  

У ліфті було темно. Знизу лунав немічний стогін.  

Промінь мого ліхтарика висвітлив порожній простір ліфтової шахти — замащені цегляні стіни, чорні петлі кабелів, — однак самого ліфта на місці не було. Коли ж ми нахилились і поглянули вниз, то побачили покрівлю ліфтової кабіни десь футів за шість під нашими ногами. А на покрівлі, підібгавши гострі коліна й міцно обхопивши їх руками, скрутився самотнім клубочком Бобі Вернон. Вигляд у нього був, правду кажучи, не дуже.  

— Що це. в біса, сталося з ним?! — не витримала я. — Потрапив у примарну пастку?  

— Ні. Бачиш у нього подряпини на обличчі?  

Вернон заморгав, коли йому в очі вдарив промінець ліхтарика. А потім кахикнув і тихо промовив:  

— Я забив голову. І ногу, здається, зламав...  

— Чудово... — я відчула, як гнів лоскоче мені шкіру. Озирнулась назад, до порожнього в   ідділ   у меблів, і мені здалося, ніби там щось заворушилось. — Як будемо витягати його?