Джонатан Страуд – Примарний Хлопець (страница 58)
— Люсі! — вигукнув Джордж. — Будь ласка, мерщій! Тут земля от-от розступиться!
Джордж — завжди майстер повідомляти про те, що ти й без нього чудово знаєш. Ми ринули вперед. У Вернона обличчя було позеленіле, в Голлі — закривавлене — чи від падіння, чи від якоїсь подряпини.
Тим часом яма перед нами ширшала. Підлога тріснула. Нас засипало грудками землі та іншим сміттям, шмат дерева боляче вдарив мене по руці.
Локвуд кинув свою рапіру вбік і вийшов за бар’єр. Я бачила, як він зігнувся під поривом вітру: за його спиною залопотіло пальто. Ледве тримаючись на ногах, він перескочив через край ями й опинився поруч із нами, зі своєю звичною усмішкою на обличчі.
Він підхопив під руки Бобі Вернона:
— Чудово! Я тримаю його! А ви — мерщій до дверей!
Проте це легше було сказати, ніж зробити. Підлога розступалась. і під нею жадібною пащею відкривалось провалля: його краї вже сягали ланцюгів. І навіть заглибились
Локвуд ухопив Вернона за руку й штовхнув його вперед. За бар’єром Кіпс із Джорджем підхопили його й перетягли на безпечне місце. Наступною була Голлі, що вже ледве трималась на ногах: Локвуд так само штовхнув її, й вона теж опинилась по той бік бар’єра, дорогою мало не звалившись у яму. Джордж підхопив її. а Кіпс тим часом уже тягнув Вернона до вхідних дверей.
Тепер Локвуд обернувся до мене. Вітер завив ще лютіше. Дерево, земля, обідране штучне листя, клапті матерії — все закружляло вихором.
— Давай, Люсі! — вигукнув він. Його очі зблиснули, він простяг мені руку...
Підлога вибухнула. Дошки злетіли вгору, ніби їх хтось висадив невидимим кулаком. Я втратила рівновагу й відсахнулась: підлога під моїми ногами роз’їхалась. Вітер підхопив мене, потяг угору, вбік... на щастя, недалеко. Я хутко позадкувала далі, зачепилася рюкзаком за вирвану дошку і повисла на ній, наче прапор на корабельній щоглі.
Локвуд скрикнув, потягся до мене. Я бачила його бліде обличчя. Його рука вхопилася за мою руку.
А вже наступної миті його відірвало від мене. Я побачила, як вихор кудись несе його. Хотіла закричати, та крик застряг
у моєму горлі. За моєю спиною щось тріснуло — розірвалися ремені рюкзака. Вітер закружляв мене, мов ганчір'яну ляльку. Я вдарилась об щось тверде, з очей мені посипались іскри. Чиїсь голоси кликали мене на ім’я, відтягали від життя, від усього, що було дороге мені. Нарешті мене оточила пітьма, я знепритомніла і вже не відчувала ні власної душі, ні власного тіла.
Ви знаєте, як це погано, коли ти не можеш сказати напевно, розплющені в тебе очі чи ні. Коли довкола тебе така пітьма, ти можеш бути і мертвий, і живий. А коли ти не можеш поворухнути жодною частиною свого тіла й ніби ширяєш у повітрі, як привид. — це теж препогано.
Та й цілковита тиша аж ніяк не зараджує справі.
Ось так я й лежала невідомо де. Спочатку довкола не відбувалось нічого. Я постійно програвала в своїй голові те, що трапилось зі мною перед тим: брязкіт скла, виття вітру, пальта й куртки, що крутяться в повітрі... Аж зненацька ніби хтось клацнл’в вимикачем, і до мене повернувся нюх. Я відчула запах мулу та плісняви, і ще гіркий присмак крові — так, ніби хтось вивалив усе це разом на мій бідолашний ніс. Я чхнула, й це чхання віддалось гострим болем в усьому моєму тілі. Я відразу зрозуміла, що лежу, незручно зігнувшись, на твердій землі. Лежу на боці, підібгавши під себе одну руку, а другу витягши вперед, як отой дискобол на давньогрецькій вазі. Мені здалося, що голова в мене лежить нижче від тулуба, а під щокою — м’який холодний бруд. Коли я дихала, в мене ворушилось волосся, що впало на моє обличчя.
Я спробувала поворушити руками й ногами, і вони, на мій подив, послухались мене. Було боляче, але не так, як я гадала. Так, я перетворилась на величезний синець, однак мені пощастило нічого собі не зламати. Я почала перекочуватись і від- повзати вбік, натрапляючи на якісь невидимі в темряві речі.
Нарешті мені вдалось лягти на спину, підібгати ноги, ривком підняти тулуб і сісти.
Я притулила пальці до чола: пасмо волосся, що прилипло до нього, було липке, напевно, від крові. Здається, я добряче вдарилась головою, коли падала. Скільки я пролежала тут непритомна, сказати було важко.
Я заходилась мацати землю поруч із собою. Рапіри немає. Рюкзак пропав. Череп з усіма його непотрібними порадами й дотепами теж пропав. Хоч як це безглуздо, та я зненацька відчула, як мені бракує його. В моїй голові — там, де завжди звучав його голос, — тепер було порожньо.
Мені хотілося знову завалитись набік і заснути. Мені було байдуже до всього, мене нудило, наморочилось у голові, проте навички агента врешті взяли над усім цим гору. Я потихеньку, обережно обмацала всій робочий пояс.
Усі кишеньки на поясі були, як і раніше, повні. Отже, я не беззахисна. Напружившись, я підібгала ноги. Пошукала між каністрами й ремінцями, аж поки знайшла торбинку з водостійкої матерії, пристебнуту біля петлі для рапіри. Там я зберігала сірники.
Отже, правило сьоме, пункт другий: твоя коробочка з сірниками завжди повинна бути повна. Правду кажучи, ра ніш е я частенько легковажила цим пунктом, однак Голлі з її увагою до дрібниць щоразу стежила, щоб наші сірникові коробки були повні. Я уявила, як тепер довелося б мені без сірників, і відчула щиру вдячність до Голлі. Вдячність, яка тут-таки змінилась відчуттям провини.
Голлі...
Я пригадала, як ми сварились і що я наговорила їй то ді , у відділі меблів. Пригадала, як мої гнів і дурість розбудили Полтергейста. Від цих спогадів мені стало ще гірше. Потім я пригадала, як Голлі перескочила через провалля, як Локвуд після того потягся до мене... і мені стало невимовно боляче.
Адже Полтергейст підхопив його й потяг невідомо куди!
Що з Локвудом зараз? Чи живий він?
Я схлипнула, жаліючи саму себе, та відразу вгамувала це почуття. Мені вкрай не сподобалось ледве чутне відлуння. І те. як це відлуння залоскотало мені шкіру. Годі! Більше ніяких емоцій! Хай там як це скінчиться, мені вже відомо, що я тут не сама-одна.
За мною спостерігали привиди. Ті самі, присутність яких я відчувала ще в магазині, проте зараз вони були ближчі. Ближчі й дужчі. А ще звідкілясь — вочевидь, теж зблизька — лунало знайоме тихе, огидне дзижчання, яке нагадало нам із черепом про оте моторошне дзеркало в рамі з кісток, що його ми викопали на кладовищі Кенсел-Ґрін...
Я протерла очі. Ні. зараз мені важко було судити про щось напевно. Голова в мене йшла обертом.
Я тернула першим сірником. Малесенький вогник спалахнув у пітьмі й освітив обриси моєї брудної долоні. Я витягла з торбинки дві невеликі свічки—два товсті короткі недогарки. Один я обережно поставила на землю, другий запалила і тримала його під кутом, аж поки вогонь розгорівся й осяяв те, що мене оточувало. Тепер я могла
Над моєю головою чорніло провалля. Чи воно пронизувало увесь шар землі й виходило до вестибюля магазину, чи його краї обвалились, поховавши мене живцем, — я не могла сказати. Вогник свічки був надто слабенький, щоб сягнути так далеко.
Зате він чудово освітлював сірі муровані стіни довкола мене. Я радше відчувала, ніж бачила, що ці стіни утворюють наді мною арку, верх якої прорізає темна щілина. Я перебувала в камері, спорудженій людськими руками, невідомо якій завширшки. І раптом я зрозуміла, що це за камера.
В’язниця. Сумнозвісна Королівська в’язниця. Джордж. як завжди, мав рацію: частина цієї в’язниці дотепер збереглась під землею, і розлючений Полтергейст пробив до неї дорогу.
Певним чином він прислужився мені, привівши до центру навали привидів у Челсі. Так, це було Джерело і Полтергей- ста, й моторошної постаті, що рачкує, і всього цього жаху.
Ніби на підтвердження свого здогаду, я розгледіла за якихось три ярди від себе кістяк. Він висовував із землі свій череп, простягав уперед кощаві руки. На мить я навіть подумала, чи не вбила когось, коли падала сюди, та відразу зрозуміла, які це дурниці. Адже кістяк — стародавній!