Джонатан Страуд – Примарний Хлопець (страница 47)

— Щось ти запізнюєшся, — пирхнув Кіпс.  

— Я тут керівник, — заперечив Локвуд, — а без керівника нічого не розпочинають. Отже, це не   я    запізнився, а   ви    прийшли зарано. Гаразд, облишмо жарти. Я щойно розмовляв з адміністратором. Як тільки дістанемо від нього дозвіл, розпочнемо оглядати магазин. Поговоримо з працівниками, поки вони ще тут. Це можна робити парами чи навіть поодинці — тільки завидна, до того, як смеркне. Коли звечоріє — ніякої самодіяльності. Працюватимемо лише парами.  

Бобі Вернон був такий малий, що нам здавалось, ніби він стоїть не поряд, а в сусідній кімнаті. Він підняв свою тоненьку ручку:  

— Яким чином?  

— Не розумію тебе. Бобі, — насупився Локвуд.  

— Як ми розіб’ємось на пари? Нас семеро. Один зайвий.  

— Ось ти про що... Хіба я не казав вам? З нами буде ще одна людина. Думаю, вона скоро надійде.  

— Хто? — спитала я. Про восьмого члена команди Локвуд нікому з нас не казав. Щось він мудрує...  

Кіпс це теж відчув:  

— Сподіваюсь, це буде   справжній    агент, а не хтось із твоїх дивакуватих приятелів. Тоні.  

— Е-е...  

— Ось і я, Локі.  

Ми разом обернулися до дверей. Там у своїй подертій темно- синій куртці й армійських черевиках, під якими по мармуровій підлозі вже розпливалася брудна зеленкувата калюжка, стояла Костомаха-Фло. За віконною шибкою з вулиці було видно обличчя швейцара, він злякано й спантеличено дививсь услід Фло, ще дужче вирячивши очі й роззявивши рота.  

Правду кажучи, так само зреагувала на її появу й Кіпсова команда. Навіть Голлі Манро на хвилину розгубила свій лагідний спокій. На плечі Фло несла свою просяклу полотняну торбину. Підійшовши ближче, вона скинула її просто на подушки з лавандою, виставлені на продаж, і ліниво позіхнула. Під курткою на Фло були бруднюща сорочка, дірявий светр і потерті джинси, підперезані бувалим у бувальцях паском. Сморід, яким зазвичай тхнуло від Фло, теж нікуди не подівся.  

— Отак буде краще, — сказала вона. — Ці мозолі мене сьогодні просто змучили... Локі, може, познайомиш мене зі своїми новачками? Проте не турбуйся, я сама здогадаюсь, хто з них хто: ти ж мені стільки розповідав про них... Ти, мабуть, Кіпс? Чула я про фальшиві діаманти на твоїй рапірі. Хочеш, подарую тобі ще кілька таких цяцьок? Вони частенько трапляються в мулі біля Вуліча, трохи нижче від крематорію.  

Кіпс так скривився, ніби йому зацідили по обличчю протухлою рибиною. А коли врахувати ще й пахощі, які линули від Фло...  

— Е-е... дякую, не треба. — пробурмотів він. — А ви...  

— Флоренс Боннер. Наголос на   другому    складі, до твого відома! А ти. напевно. Кейт Ґодвін. Ще худорлявіша, ніж я думала. й справді без підборіддя... А ти... — Фло загадково всміхнулася до Бобі Вернона. —Дуже рада тебе бачити, Бобі. А тепер спитай, навіщо мені ця торбина.  

Бобі трохи позадкував:  

— Е-е... Навіщо ж вона тобі?  

— Тут мої   артефакти, —    відповіла Фло. нахиляючись до Бобі. — Те. що я знаходжу ночами в м’якому, вогкому річковому мулі... Хочеш поглянути? Зараз я посаджу тебе туди — ти ж такий маленький!  

Вернон зойкнув і сховався за спиною Кейт Ґодвін. Тим часом Фло вже обернулася до Голлі Манро. Мушу зізнатися, що я з нетерпінням чекала цієї хвилини, однак наша помічниця перша зробила свій хід і простягла їй руку:  

— Голлі Манро, нова секретарка Ентоні Локвуда. Дуже рада з вами познайомитись.  

Я чекала, що відповість на це Фло: може, просто перекине нашу любу секретарочку обличчям у лавандові подушки? Проте Фло не виправдала моїх надій. Вона поморгала і, їй-право, в неї навіть почервоніли щоки під шаром бруду:  

— Мені теж дуже приємно.  

І вони потиснули одна одній руки, а мене це чомусь роздратувало.  

— Гаразд. — мовив Локвуд. — Усі на місці, всі перезнайомились. Пора починати. Адміністратор уже чекає нас.  

— Я не певна, чи варто взагалі його турбувати... — зауважила Кейт Ґодвін. не зводячи з Фло очей. — Якщо тут і були привиди, то зараз вони всі до одного порозбігались.  

   

Нинішній адміністратор — Семюел Ейкмер — виявився представником четвертого покоління власників магазину. То був метушливий непримітний чолов'яга середнього віку з невиразним лицем і залисинами. Щоб хоч якось привернути до себе увагу, він убрався в темний італійський костюм у яскраво-малинову смужку. З нагрудної кишені піджака визирала хусточка, так само малинова, що скидалася на пуп'янок квітки. Закоти на рукавах сорочки були завеликі й мало не до самісіньких пальців затуляли долоні. Краватка на адміністра- торовій шиї була також яскравого рожевого кольору: я помітила. як Локвуд скривився, тиснучи руку панові Ейкмеру. Адміністратор непривітно позирнув на наші торбини й рапіри і щільно стиснув губи, коли ми пояснили, навіщо прийшли сюди.  

— Боюся, що це неможливо, — відповів пан Ейкмер, вислухавши Локвуда. — У нас поважний торговельний заклад. Тут не годиться порпатись чужим.  

Я тим часом оглядала його кабінет. То була не дуже велика кімната, проте в ній вистачало місця для покритого мармуром письмового стола, крісла, кошика на сміття, шафи з документами й вазона з темно-зеленою юкою. Влізли б сюди й один-два співробітники, якби стали перед столом з кашкетами в руках. Але що казати про вісьмох похмурих агентів у повному спорядженні, з рапірами й каністрами на поясах? Еге ж, таке видовище точно роздратувало б пана Ейкмера навіть до того, як він оглянув би нас поодинці. Річ у тім, що Джордж саме доїдав бутерброда з тунцем, збираючи крихти в підставлену знизу долоню; Бобі Вернон прилаштовував на плечі свою здоровенну рушницю, а Кіпсові й Фло навіть не треба було нічого робити, вони й так справляли неабияке враження. Тож я цілком розуміла цього дженджуристого чолов'ягу.  

— Пане Ейкмере, — мовив Локвуд, — за кілька кроків від вашого магазину відбувається потужна навала привидів. Ви розумієте, що ми маємо право вести розслідування в   будь- якому    місці, що має стосунок до цього явища?  

— Смішно й чути! В нас не було помічено жодного небезпечного Гостя!  

— Жодного Гостя? В Челсі? Та невже? Дивна заява!  

— Ну, звичайно, невеличкі прикрощі в нас траплялись. Років з десять-дванадцять тому. Але з ними ще тоді було покінчено.  

— Ви маєте на увазі привиди тих спостерігачів, що загинули під час війни? — перепитав Джордж.  

— Я вже не пам’ятаю подробиць... — адміністратор махнув своїм закоченим рукавом. — Але після тієї пригоди магазин було перебудовано з додатковим захистом від потойбічних сил. Ми вмонтували в фундамент і стіни залізні смути. Роздали всім співробітникам срібні брошки та інші обереги. У кожній кімнаті є лавандові букети і розпилювачі солі від Ротвела. Навіщо ми все це робимо? Бо найголовніше для нас — це безпека покупців. І ми її гарантуємо. До того ж у нас є відділ, де продаються срібні прикраси. Хіба цього замало, скажіть мені, заради Бога? Ні. вам тут нема чого робити.  

— Ми поводитимемось якнайобережніше, — запевнив Локвуд.  

Адміністратор усміхнувся, не розтуляючи вуст, через те його усмішка скидалася радше на тріщину в камені.  

— О, я знаю, як працює ДЕПРІК. Зачиняє найпопулярніші магазини. Скажімо, універмаги Болдера в Патні чи Фернсворта в Кройдоні. Тут я цього не дозволю.  

— Ніхто не збирається вас зачиняти, — заперечив Локвуд, — А якщо ми   що-небудь    і знайдемо у вас, то хіба не в ваших інтересах буде його позбутися?  

—Агенти завжди поводяться як розбишаки! Тільки працювати заважають... і піддають небезпеці життя безневинних людей!  

— Джордже, скільки клієнтів загинуло за всі роки нашої роботи?  

— Здається, жодного.  

— Ось бачите? Гадаю, це переконає вас, пане Ейкмере. Ми проводимо розслідування тихо й так само чинитимемо нині.  

— Ні. Це моє останнє слово.  

Локвуд зітхнув і пошукав у кишені:  

— Гаразд. Тоді ось вам ордер від ДЕПРІК, підписаний інспектором Монтеґю Барнсом...  

— Дозволь мені. — виступив уперед Кіпс. — Пане Ейкмере. моє прізвище Кіпс. Я — керівник команди з агенції «Фіттес* і відповідаю, зокрема, за громадську безпеку. Ми серйозно ставимось до будь-яких спроб відмови забезпечити все необхідне для нашої оперативної роботи. Я маю право в надзвичайних ситуаціях негайно затримувати таких порушників, щоб потім вони були покарані згідно з відповідною статтею закону, — він згорнув руки, хруснувши своїми тонкими пальцями. — Сподіваюсь, що ці заходи не доведеться застосовувати до вас?