Джонатан Страуд – Примарний Хлопець (страница 49)
— Як по-твоєму, що це може бути?
За вікнами майже смеркло. Дзвоник сповістив про закінчення робочого дня. й працівники подались униз, до вестибюля. Загортаючись у пальта й шалики, вони мовчки виходили через скляні двері й зникали в пітьмі. Ми спостерігали за ними, причаївшись у вестибюлі: Локвуд і Джордж — під штучним деревом. Голлі й Фло — біля входу до відділу косметики. Кіпс зі своєю командою — на балконі навпроти мене.
Пан Ейкмер виходив останнім. Кинувши Локвудові кілька слів, він натиснув кілька кнопок на стіні. Ескалатори завмерли. динаміки з передсмертним хрипінням замовкли. Запала тиша. Потім у відділах почало гаснути світло, й невдовзі залишились тільки тьмяно-жовті плями нічних світильників у вестибюлі. Ейкмер пройшов через скляні двері. Ми почули, як клацнув ключ у замку, і як хутко залунали після цього його кроки вздовж Кінґс-Роуд.
— Тепер ми самі, — сказав Локвуд. — Гаразд. Можна починати розслідування!
Ми мовчки зібрались під деревом. Ніхто не став сперечатись із Локвудом, хоч ми всі розуміли, що це неправда. Ми знали, чого нам чекати.
Так. усі живі люди покинули магазин. Проте це не означало, що ми тут
Уночі ми ніколи не залишаємось на самоті.
І По непроглядніша ніч, то гостріше агент сприймає все, що довкола нього. Тому для більшості з нас що темніше, то краще. І насамперед — для нашого вигляду. Темрява маскує всі наші зовнішні хиби, зате щелепи здаються міцнішими, стан — гнучкішим. Невмиті обличчя стають блідіші, нечесане волосся звабливо виблискує. Так само м’якшають і вади нашої вдачі: на перше місце виходить думка про власну безпеку, а отже, й про те, як краще впоратись із роботою. Саме це й відбувалося з усією нашою «строкатою бандою», яку Локвуд зібрав цього вечора для розслідування. Зараз, коли ми стояли під штучним деревом у вестибюлі магазину Ейкмерів, спільного між нами стало нарешті більше, ніж відмінного. Кіпс і Локвуд, Кейт Ґодвін і я — всі ми, нехай і тимчасово, перетворились на єдину команду. Ми були озброєні однаковими рапірами, однаково серйозні й зосереджені. Навіть Фло сповнилася ділового настрою. Обличчя її покривала тінь від солом’яного бриля, з-під розстебнутої куртки визирав пояс із засунутим за нього кривим кухонним ножем і ще якимось лиховісним знар яддя м за допомогою якого вона зазвичай діставала з річкового мулу свої артефакти.
Джордж передав нам плитку шоколаду, й ми заходились підсумовувати все, про що встигли довідатись.
—Тутешніх продавців, здається, найбільше турбує повітря, — розпочав Локвуд. — Вони відчувають у ньому неприємне, але не можуть достеменно сказати, що саме, — він стояв, недбало спираючись об прилавок; його лице освітлював вогник газового ліхтаря. — А ще оця історія про дівчину, яка бачила постать. що лізла рачки. Химерна, нівроку, історійка.
— Цікаво, що то міг бути за привид? — запитала Голлі.
Цього ніхто не знав.
— Дві продавчині сказали мені, що чули голос, який кличе їх на ім'я. — мовив Бобі Вернон. — Це завжди траплялось у сутінках, перед закриттям магазину. Голос ніби знав, що вони збираються йти, й кликав їх назад.
— І вони повертались? — запитала я.
— Ні. Карлайл. не повертались. — відповіла Кейт Ґодвін. — Вони не такі дурні. Хто при здоровому глузді послухається привида?
— Хтозна...
Костомаха-Фло нетерпляче затупцяла на місці:
—Локі! Я. звичайно, нічого в цьому не петраю... Та ми щось забалакались. Ти певен, що центр навали саме в цій крамничці?
— Поки що ми тут не виявили нічого суттєвого, — погодився Локвуд. — Саме про це я й говорив адміністраторові цієї, як ти кажеш, «крамнички», коли ми нещодавно прощалися з ним. Адміністратор відповів, що цього й сподівався. Переконував, що ми тут тільки змарнуємо час. Він цілком певен, що тут нічого немає.
— Він помиляється, — поволі промовила я. — Дещо тут є. Я відчуваю це.
Мені й досі чулось тихеньке дзижчання — знайоме й водночас незбагненне. Череп воно, здається, теж спантеличило, бо із склянки не лунало жодного слова.
— Щось я нічого не чую, — відповіла Кейт Ґодвін. Її Талантом теж був Слух, як і в мене, тож мої слова викликали в неї підозру. — І що ж це може, по-твоєму, бути?
— Достеменно не знаю, — відказала я. — Ніби якесь тихе дзижчання. Схоже на випромінювання. Потужне й водночас приглушене, наче пробивається крізь пере шк о ди .
— Піди промий вуха, — зіпнула Кейт Ґодвін.
Локвуд хитнув головою:
— Ні. Якщо Люсі каже, що чує шум. ми повинні сприйняти це якнайсерйозніше. Скажи нам. де цей звук чути найдужче? У підвалі?
— Ні. Всюди однаково.
— Навіть якщо це так. — зауважив Джордж. — я все одно звернув би особливу увагу на підвал. Він майже напевно розміщений там, де колись була в’язниця. Тож будь-який феномен може походити саме звідти... До речі, Локвуде, що іще Ейкмер сказав тобі на прощання? Може, щось підказав чи побажав?
— Нічого. Тільки ще раз попросив нас працювати акуратно і найголовніше — не чіпати цього дерева.
— Він ніби за дикунів нас має, — буркнув Кіпс. — Може, думає, що ми збираємось влаштувати вечірку з перевдяганням у в ідділ і чоловічого одягу? Ми ж на роботу сюди прийшли!
Локвуд усміхнувся:
— Та й справді, пора вже братися до роботи. Зараз я розіб’ю вас усіх на пари. На першу зміну.
Так він і зробив. Собі взяв до пари Кіпса. Другу пару цілком природно утворили Кейт Ґодвін і Бобі Вернон. Джордж — і він, правду кажучи, сприйняв це з надзвичайним спокоєм, — потрапив до пари з Костомахою-Фло.
А тепер угадайте, хто залишився до пари мені?
Я почувалася дитиною на майданчику, яку завжди вибирають до гри останньою. І з навмисним спокоєм заходилась перевіряти своє знаряддя.
Голлі, одначе, це теж не вельми потішило.
— ІЦо ж, Люсі... — сказала вона. — Виходить, нам з тобою дістався третій поверх?
— Умгу... — відповіла я, звіряючи свій годинник із Локву- довим.
Перша зміна мала тривати дві години, а після того ми повинні були зібратись на другому поверсі, біля сходів, і переконатись, що в усіх усе гаразд. Я почепила до пояса свій записник, пробігла пальцями по кишеньках — усі запаси на місці, — й силувано всміхнулась до своєї товаришки:
— Ну, Голлі. ходімо?
Ми почали розходитись. Джорджеві й Фло дістались підвал і перший поверх, Ґодвін з Верноном—два горішні. Локвуд і Кіпс, разом з нами, піднялися головними мармуровими сходами до другого поверху й зникли у відділі жіночого одягу. Ми з Голлі рушили далі, на третій поверх.
Відділ чоловічого одягу займав три суміжні зали. Тут було досить-таки темно, бо сюди не сягало світло вуличних ліхтарів. У густій темряві поблискували сріблясті лиця манекенів, що стояли на світлих постаментах між вішаками з одягом. Нескінченні ряди костюмів, штанів, акуратно складених сорочок... Пахло кульками від молі, кондиціонером для матерії й вовною. Я відчула, що зараз тут стало помітно холодніше, ніж удень.
Голлі понесла робочі торбини в дальній кінець зали, звідки ми мали розпочинати огляд, а я тим часом принагідно спитала в черепа:
— Ну. що?
— Я
— Чудово. — мені кортіло дізнатися: що ж це за химерний гомін, що виходить ніби з якоїсь величезної глибини? Це відчуття було для мене новим, тож будь-яка підказка черепа могла тут стати в пригоді. — Тоді я слухаю тебе.
— Що?!
Я розлючено пирхнула:
— Я не збираюсь убивати Голлі! Що це ти собі вигадав? Мене хвилює химерне випромінювання в цьому місці! Ти що, вважаєш, ніби насильство — це єдиний можливий розв’язок усіх проблем?!
— Це просто огидно! А про наслідки ти подумав?