Джонатан Страуд – Примарний Хлопець (страница 48)
Ейкмер спантеличено заморгав:
— Не знаю... Щось я не розумію, що це все означає...
— Це означає одне, — відповів Кіпс. — Або ви дозволяєте нам працювати, або ми посадимо вас під арешт. От і все.
Адміністратор поринув у крісло, витяг із кишені свою малинову хусточку і витер нею спітніле чоло.
— Уночі — привиди, вдень — озвірілі діти... Що за часи настали! Гаразд, працюйте собі. Все одно нічого не знайдете.
Локвуд тим часом не зводив очей з Кіпса.
— Дякую, сер, — сказав він. — Ми вдячні вам за допомогу.
— Зараз не до люб’язнощів... Гаразд, у мене до вас тільки одна умова! Я
— «Пори року»? Ви маєте на увазі оте ганчір’яне дерево у вестибюлі?
— Це не просто «дерево», а «Осінь» — робота уславленого митця-інсталятора Ґустава Крампа. Ви знаєте, що кожен листочок, кожну лусочку кори він приклеював власноручно? На цю роботу він витратив цілий період своєї творчості, й вона дуже-дуже дорога! Я просто
— Звичайно, ми будемо вкрай обережні, — трохи помовчавши, відповів Локвуд.
— У нашому магазині все налагоджено, — провадив пан
Ейкмер. — Усе по своїх місцях. — Ніби на підтвердження цих слів він поправив дві ручки, що лежали на столі поряд із прес- пап'є. — І прошу вас не заважати моїм працівникам виконувати їхні обов'язки.
— Що ви! Будьте певні, ми з належною повагою поставимось до вашого закладу. Правда?
Ми кивнули. Джордж нахилився до мене й прошепотів:
—Люсі. коли ми підемо вниз, нагадай мені, щоб я висякався в цю «Осінь».
— Ще одне запитання. — сказав Локвуд. коли ми вже обернулися до виходу. — Ви кажете, що небезпечних Гостей у вас немає. Навіщо ж тоді вашим працівникам носити срібні брошки?
— Бо тут теж можуть з'явитися привиди. А де вони тепер
Насправді, одначе, тут не все було так чудово, як хвалився адміністратор.
— Зранку ніби все гаразд, — розповів нам продавець із відділу чоловічого одягу. — І надвечір теж. поки у вікнах сонячно. А от полудень я не люблю. Ніби й на вулиці тоді ясно, а в нас тут затінок. І повітря стає таке важке, густе... Пахне ніби картоном і пластиковим упакуванням, що лежать у нас у підвалі. Ми знімаємо їх із нового одягу.
— Неприємний запах? — поцікавився Локвуд.
— Як вам сказати... Трохи важкий, але терпіти можна...
— Я взагалі нічого не помічаю, коли заклопотана, — сказала молоденька продавчиня з відділу косметики. — Коли трапляється перерва, тоді
— Навіщо? — запитала я. — Чому вас так тягне надвір?
— Тут повітря якесь гнітюче. Важке. У нас. мабуть, погано працюють кондиціонери...
Чотири інші продавці, що працювали на різних поверхах, теж поскаржились на важке повітря в будівлі й так само вважали, що в магазині зіпсовані кондиціонери. Несподівану річ повідомила нам панна Дейдре Перкінс — п'ятдесятип'яти- річна продавчиня з відділу шкіряних виробів, висока, тонкогуба. вбрана в сувору чорну сукню.
— Якщо тут є Гість, — сказала вона. — ви знайдете його на четвертому поверсі.
Я облишила черкати нотатки в записнику й підвела голову. Голлі Манро, що розмовляла поряд з іншими продавчинями, теж підійшла до мене:
— Справді? Чому?
— Його бачила там Карен Добсон. Прибігла тоді з відділу жіночої білизни бліда, як крейда. Це було десь у вересні, надвечір. перед самісіньким закриттям. Вона казала, що бачила Гостя в дальньому кінці коридору, — панна Перкінс несхвально шморгнула носом. — Може, й прибрехала. Вона
— Зрозуміло. То це був справжній прояв? Ще завидна?
— Еге ж, то був Гість, — панна Перкінс належала до тих людей, що вперто оминають у розмові слово «привид». —Тоді ще не звечоріло, але день випав хмарний і дощовий. Надворі було досить-таки темно. А тут, усередині, горіли лампи.
— Може, нам краще переговорити з самою Карен? У якому ві дділ і вона працює?
— Вже не працює. Вона померла.
— Померла?
— Нагло померла. Вдома, — панна Перкінс говорила ніби з якимось похмурим задоволенням. — Вона, бачте, курила, а це шкодить серцю. Казали, що й померла вона від серцевого нападу, — продавчиня поправила паски на вішаку. — Я гадаю, що вона сама тепер стала Гостею.
— Ні, це відбувається не так, — заперечила я.
— А вам звідки знати? — в голосі панни Перкінс мені почулося роздратування. — Звідки вам знати, як і навіщо хтось із наших родичів чи друзів вирішує повернутись? Може, ви питали про це в них самих?
— Ні. мадам. — відповіла Голлі Манро. — Розмовляти з привидами — це нерозумно.
Цієї миті вона позирнула на мене. Я так і думала, що Голлі це зробить. Адже в будинку панни Вінтерґарден саме
— А Карен Добсон не казала, який був той Гість із себе?
Панна Перкінс відповіла, не підводячи голови від лотка з гаманцями:
— Худа тварюка, що лізла рачки. Коридором, назустріч їй.
— І більше нічого?
Перебираючи далі гаманці своїми кощавими пальцями, панна Перкінс мовила:
—Любонько, я не певна, що Карен дуже пильно розглядала ту тварюку 7 .
Ми ще години зо дві блукали магазином. Я робила все, що треба: не лише розмовляла з працівниками, а й прислухову- валась до самого будинку, намагаючись відчути його риси, його характер. І зрозуміла, що це буде надзвичайно важко.
Схема будівлі виявилась дуже проста: типовий старомодний універсальний магазин з численними відділами на кожному поверсі. На підвальному поверсі — відділ товарів за зниженими цінами, на першому — ві дділ косметики та оберегів від Гостей. Цей відділ оберегів з його вбогим вибором дешевих залізних цяцьок займав приміщення колишньої «Арабської зали» й видавався ще жалюгіднішим на тлі позолочених колон і крилатих грифонів. На другому поверсі були відділи жіночого одягу, товарів для дітей та господарчих товарів; на третьому — чоловічого одягу, товарів для дому та галантереї. Четвертий поверх майже цілком займав меблевий відділ, а п’ятий — відділ канцелярських товарів і кілька конференц-залів. Як на мене, більшість товарів у магазині були аж ніяк не найвищого ґатунку, хоч Голлі Манро переконувала, що деякі сукні досить- таки гарненькі. Ліфтів було чотири — два центральні, для покупців (на першому поверсі вхід до ліфтів був позаду ескалаторів), і два службові, по одному в північному й південному кінцях будівлі. Було тут і троє сходів: люди здебільшого користувались центральними мармуровими сходами між ескалаторами. Інші сходи — бічні, вузькі, — проходили по всій висоті магазину й містились, як і службові ліфти, в північному й південному кінцях.
У задній частині магазину на кожному поверсі були великі приміщення для складів. Тут, як і належить, громадились картонні ящики, з яких за потреби діставали товари, щоб перенести їх у торговельні зали. Джордж якнайуважніше перевірив ці склади, особливо в підвалі, проте не знайшов там жодних прикмет потойбічних сил. Я так само не відчувала там нічого виразного. І це було доволі дивно, якщо ми не помилились у розрахунках і магазин Ейкмерів справді був центром навали привидів у Челсі.
Щоправда, я не сказала б, що не відчувала геть нічого. Ні, дещо я все-таки відчувала. Проходячи відділом оберегів або повз вазочки з лавандовими букетами, я вловлювала легенький, ледь помітний неспокій. Цей стан — лоскіт шк іри, холодок у шлунку — був мені добре знайомий, проте до нього не додавалось ні холоду, ні болю, ні повзучого страху... Ні, відчуття було інше, й воно посилювалось із наближенням сутінків. Полудень давно минув, мовчазні продавці довкола замикали свої касові шухляди й прибирали прилавки. Я в ідійшл а в закуток, відкрила свій рюкзак і крутнула важіль на кришці склянки.