Джонатан Страуд – Примарний Хлопець (страница 46)
Якщо тобі потрібна хороша команда, ми з тобою працюватимемо разом. На рівних. Це все.
Ми з Локвудом і Джорджем сиділи мовчки. Нечасто трапляється так. щоб нам усім забракло слів, проте зараз саме це й сталось. Я позирала то на калюжку розхлюпаної кави на столі, то на Кіпса. Іншим разом калюжка зацікавила б мене більше, однак тепер я дедалі частіше поглядала на нашого суперника: на його прилизане темне волосся, завузькі штани, куртку без жодної бганки, оздоблений діамантами ефес його рапіри... Звичайно ж. його пропозиція була безглузда.
— Це дуже мило з твого боку. — відповів нарешті Локвуд. — проте я побоююсь, що ми не спрацюємось. Коли команди діють разом, вони повинні довіряти одна одній. А ми без упину сперечатимемось із будь-якої при... Що, Джордже?
Джордж підняв руку:
— Як на мене,
— Оце вже навряд.
— Ми спробуємо не сперечатись.
—У нас це не вийде. Хіба що не дуже часто... і не в найбільш рішучі моменти... Годі вже. Замовкни, будь ласка. Через тебе я забув, що хотів сказати, — Локвуд скуйовдив рукою своє неслухняне волосся. — Річ у тім. що з командами, між якими бракує довіри, частенько трапляються прикрощі. Так ризикувати буде небезпечно.
— Прикрощі трапляються з будь-якими командами, — заперечив Кіпс, помовчавши. — А щодо небезпеки, то будь певен, що я добре знаю про неї.
Локвуд якусь хвилину дивився йому в очі, а потім сказав:
— Звичайно, знаєш... Пробач. Дуже дякую тобі за пропозицію. Проте здається мені, що в нас нічого не вийде.
— Правду кажучи, я й не сподівався на твою згоду, — відповів Кіпс, підводячись. — На все добре.
— Локвуде... — почав Джордж.
— Зачекай! — вигукнула я, підскочивши зі стільця й вирячившись на Локвуда.
Чому я це зробила? Іншим разом я сиділа б тихенько, не сперечаючись. Але не тепер. Не після минулої ночі. Напруження, що накопичувалось у моїй душі, вимагало виходу, прагнуло виплює - нутись. До того ж мені кортіло зробити хоч
До речі, про Локвудові гордощі... Вони завжди були частиною його вдачі, пов’язаною з його відчуженістю — від мене, від усіх, від здорового глузду. Так, я не мала права посилатись ні на його сестру, ні на його власне минуле, проте
— Я вважаю, що нам слід пристати на Кіпсову пропозицію. — заявила я. — Тут, Локвуде, помирають люди, й ми не можемо стояти осторонь. Ми повинні діяти. Повинні взятися до цієї справи, навіть якщо доведеться йти на компроміси. Цей універсальний магазин такий величезний, що навіть для звичайної розвідки нам знадобиться серйозна команда. А в Кіпса команда серйозна, ми це знаємо. Якщо ми віримо Джорджеві, — провадила я, — якщо цінуємо його роботу, то мусимо це зробити. Заради нього. І заради самих себе теж.
Локвуд уважно поглянув на мене. Я зненацька відчула, як червоніє моє обличчя.
— Я просто не знаю, чи є в нас інший вибір, — закінчила я й поспіхом сіла.
Тепер уже Джордж зацікавився калюжкою кави на столі, позирав то на неї, то на мене. Кіпс, виявивши чуття, якого я від нього й не сподівалась, зупинився поблизу, вдаючи, ніби спостерігає за тим, як два хирляки з агенції «Бане» тягнуть до найближчого намету здоровенний лантух із залізними стружками. Довкола заклопотано снували службовці ДЕПРІК та агенти з різних компаній. Над площею линув нескінченний гомін. А Локвуд досі дивився на мене. А я — на нього, чекаючи, що він скаже.
Універсальний магазин братів Ейкмер — до нього ми. об’їхавши закриту зону Челсі. врешті дістались на таксі — був чи не найгроміздкішою спорудою в західній частині Кінґс-Роуд. Велика, трохи похмура п’ятиповерхова будівля займала собою цілий квартал. З її стін, наче ребра, виступали прямокутні пілястри. оздоблені жолобками. Виблискували шибки вікон: високо над нами лопотіли під вітром різнобарвні прапорці. Швейцар у яскравій лівреї стояв перед скляними вхідними дверима. Якби ви подивились на цю споруду трохи здалеку — скажімо, з порослого травою пагорба, що здіймався там. де дорога завертала на південь, — вам було б видно, що зовні вона нічим не поступалась найкращим універсальним магазинам на Оксфорд-стріт. Щоправда, перейшовши вулицю, ви помітили б облуплений фасад із плямами від лондонського смогу, вицвілу фарбу на одвірках і навіть лупу на швейцарових плечах. Еге ж, не все на світі таке гламурне, як видається спочатку.
Те саме, до речі, стосувалось і згаданого мною пагорба, довкола якого купчились кав’ярні й салони модного одягу. Коли ми проходили через цей пагорб, Джордж легенько штовхнув мене ліктем і прошепотів:
— Чумне кладовище...
— А де в’язниця?
— Радше за все. під магазином Ейкмерів.
Ярдів за п’ятдесят виднів кордон ДЕПРІК, що перегороджував шлях до центру Челсі, — такий самий, як на Слоун-Сквер, Ейкмерам пощастило двічі: їхній магазин не потрапив до зони евакуації й жодного разу не зазнавав навали привидів.
— Комендантська година з п’ятої. Ми зачиняємось о четвертій, — промовив червонолиций швейцар з виряченими очима й пишними, яку моржа, вусами. Він неласкаво позирнув на нас, коли ми вчотирьох — Локвуд, Джордж, Голлі Манро і я — проходили повз нього в двері. Ми ледве протиснулись туди зі своїми рюкзаками й торбинами. Найважче довелось мені, бо в моєму рюкзаку, крім звичайного знаряддя, лежала ще одна річ — велика, обернена полотном склянка. Н аші рапіри чіплялись за вигнуті дерев’яні панелі дверей.
Просторий вестибюль і досі нагадував про колишню бучну славу магазину. Кручені гіпсові колони з позолотою підтримували високу стелю, пофарбовану в блакитний колір і щільно замальовану зірками, планетами й товстенькими купідончи- ками. Стіни були вкриті фресками із зображенням фавнів, німф та чудернацьких тварин і дерев. Перед нами, обабіч головних сходів, працювали два ескалатори, що піднімали відвідувачів на другий поверх. Тут, у вестибюлі, легко було уявити собі звуки музики, жонглерів, факірів... Тепер, одначе, вицвіті фрески були обклеєні попередженнями від ДЕПРІК і оголошеннями про майбутні розпродажі, а позолота з кручених колон майже облетіла. Між прилавками, де красувалися дешеві лавандові обереги, й кількома потріпаними манекенами походжали нечисленні покупці. З динаміків хрипко лунала гучна, одноманітна музика.
Єдиною хоч трохи цікавою річчю у вестибюлі було поставлене біля одного з ескалаторів штучне дерево, зроблене з дротин і шматків кори, з якого звисали листки — клапті червоної, помаранчевої й золотистої матерії. Дерево мало тендітний і загадковий вигляд. Ми поставили коло нього свої торбини, й Локвуд вирушив шукати адміністратора.
— Яку них усе занепало відтоді, як я була тут востаннє! — зауважила Голлі Манро. — Чи, може, я була тоді ще замала, щоб це помітити?..
Вона розстебнула пальто й стягла рукавички з рук. Як і зазвичай. Голлі одяглась так. ніби зібралась на світську вечірку в садку, а не на гонитву за привидами в найзловіснішій частині Лондона. Може, це й не дуже добре, та я. правду кажучи, щиро сподівалась на те, що вона ще вночі впаде в якусь розкриту домовину чи розтягнеться на землі в катакомбах. Ні. я зовсім не бажала, щоб вона вдарилась. Тільки щоб вимурза- лась. Вимурзаласьу бруді. І
Джордж тим часом оглядав вестибюль.
— Обстанова тут не дуже, — бурмотів він. — Особливо цей манекен — такий бридкий... О. це ти, Квіле? Пробач, я переплутав.
З-за штучного дерева саме вийшли Квіл Кіпс. Кейт Ґодвін та Бобі Вернон. У них теж були повнісінькі торбини, а в малого Вернона ще й здоровенна соляна рушниця через плече.
— Ось чому я й не хотіла йти сюди. — мовила Кейт Ґодвін. — Тепер нам цілу ніч доведеться слухати такі недолугі дотепи. А це ще гірше за привидів.
Джордж підняв руку:
— Пробачте, я більше не буду... Знайомтесь, це Голлі.
Знайомство розпочалося. Кіпс витончено й люб’язно вклонився. Бобі Вернон хихикнув, тиснучи Голлі руку. Кейт Ґодвін привіталась із Голлі так само холодно, як і під час минулої, першої зустрічі. Наша помічниця відповіла їй аж ніяк не лагідніше.
Повернувся Локвуд. Пальто майоріло за його спиною.
— Привіт, командо. — всміхнувся він.