Джонатан Страуд – Примарний Хлопець (страница 45)

— А Джерело тоді знайшли? — запитала Голлі Манро.  

— Як я з’ясував, знайшли рештки кісток і посилили захист магазину від Гостей.  

Локвуд замислено поправив комірець сорочки.  

— Не знаю, Джордже... Чумне кладовище, бомбардування — це дурниці. До того ж із тими Гостями попрацювали агенти...  

— Це ще не все, друзі! Є якісь інші припущення?  

— Смертні кари! — вигукнула я. — Повішення, задушення, четвертування! І взагалі... е-е... тортури...  

— Чудово, чудово! Тільки не поспішай! Це все справді там відбувалось. Тільки спробуй назвати це місце точніше.  

— Секта окультистів?  

— Ні, без цього тут обійшлося. Ану, подумай, де могли відбуватися всі ці огидні речі?  

— В’язниця! — мовила Голлі Манро, змахнувши зі своєї сукні невидиму порошинку.  

— Саме так! — оглянув нас усіх Джордж. — В’язн   иця    Точ   ніш   е кажучи, Королівська в’язниця. Відома пекельна діра, заснована ще 1213 року за наказом короля Джона. Кажуть, ніби він навмисне звелів побудувати її за міськими мурами, щоб моторошні крики в’язнів нікому не заважали.  

Я показала на чорний прямокутник, що позначав на мапі магазин Ейкмерів:  

— То в’язниця була саме тут?  

— Достеменно цього ніхто вже не знає. Її зруйнували ще за Тюдорів. у шістнадцятому столітті. Відомо лише, що вона стояла десь на західному кінці Кінґс-Роуд. а поряд із в’язницею було чумне кладовище. Отже...  

— Отже, тепер нам зрозуміло все! — в очах Локвуда зблиснули вогники. Він нетерпляче потер руки. — Це мене справді зацікавило. Якщо магазин Ейкмерів стоїть на місці давньої середньовічної в'язниці...  

— Не простої   середньовічної в'язниць —    додав Джордж. — а найстрашнішої навіть для тих часів. Потрапити туди було все одно, що померти, й нікому невідома доля тих, кого кинули туди з королівської волі. Вони просто зникали. Та й доля самої в'язниці була нещаслива. Двічі вона горіла, а за часів Селянської війни її розграбували повстанці після того, як винищили всіх вояків, що засіли там. наче в фортеці. За тих часів тут було суцільне болото, тут без упину громадилися мул та бруд, принесені Темзою. Багато в'язнів хворіло й помирало. їхні тіла просто кидали в річку. До того ж тут було не тільки брудно, а й тісно. Наприкінці свого існування в'язниця зробилася чимось на зразок лікарні, тут утримували прокажених та інших заразних хворих. За Тюдорів лондонська влада просто викинула їх усіх помирати на болота і зрівняла Королівську в'язницю з землею. Навряд чи знайшлося багато людей, охочих помилуватись цим видовищем.  

Ми мовчали, розмірковуючи над почутим,  

— Еге ж, не найкраще місце для недільної прогулянки, — нарешті промовила я. — Дякую, що попередив...  

— Зате   чудове    місце для появи нових Гостей, — зауважив Локвуд. — Мені цікаво лише одне: чому привиди не займають сам магазин. Блискуча робота, Джордже! Нам залишається тільки піти й поглянути самим, — він усміхнувся й додав: — Цього разу нам знадобиться допомога. Якщо бодай половина Джорджевої розповіді правда, то втрьох ми там не впораємось.  

— Ти хочеш узяти з собою ще й Голлі? — поглянула я на нього.  

Примарний хлопець. Частина V  

— Я залюбки піду. — запевнила Голлі Манро.  

Локвуд трохи повагався:  

— Ну. якщо ти хочеш. Голлі. то чому б і ні? Дякую за хорошу думку. Люсі. Тільки я мав на увазі соліднішу команду, щоб ми могли розділитись на невеличкі групи, — це дозволить нам швидше оглянути магазин. Доведеться, мабуть, звернутись до ДЕПРІК, попросити прикріпити до нас ще десяток-півтора агентів... Щоправда, з цим можуть виникнути проблеми, — він рішуче підхопився, відсунувши вбік стілець. — Голлі. якщо ти залишишся тут і підготуєш нам знаряддя, ми втрьох підемо умовляти Барнса.  

— Невже ти сподіваєшся, що він допоможе нам? — запитав Джордж.  

— Барнс, звичайно, неповоротько, — погодився Локвуд. — Та коли я покажу йому наші знахідки, він діятиме досить швидко. Він знає, що ми чудова команда, — він підморгнув нам. — Не переймайтесь. Так, між нами трапляються розбіжності, але він шанує нас, а ми — його. Якщо Барнс вагатиметься. я побалакаю з ним як слід. Тож нікуди він не подінеться.  

   

— Бовдур! Цілковитий, несосвітенний бовдур! — бурчав Локвуд. — Йолоп вусатий! Сліпий недоумок! Блазень! Дурило! Ненавиджу його!  

— То чим закінчилася зустріч осіб, що так шанують одна одну? — поцікавився Джордж.  

Ми сиділи на Слоун-Сквер, біля робітничого клубу Челсі. перетвореного нині на штаб-квартиру ДЕПРІК. Коли Локвуд пішов туди переговорити з Барнсом, ми з Джорджем залишились чекати його надворі. Влаштувались за столиком біля фургона з гарячою їжею й нині саме міркували, чи не взяти ще по порції чаю з сосискою. Отут Локвуд і повернувся — зуби стиснуті, щоки палають, — і впав на стілець поруч із нами.  

— Його це не цікавить. — пояснив він. — Цей бовдур знати нічого не хоче!  

Джордж здивовано вирячився:  

— А що він думає про магазин братів Ейкмер? Про мої матеріали?  

— Нічого. Він навіть не поглянув на них.  

— На мої чудові мапи? — Джордж навіть забув куснути свою сосиску. — Він хоч якось пояснив це тобі?  

— Ні. не пояснив. Навіть в очі мені не подивився. Виштовхав мене геть, тільки-но я назвав йому адресу. Сказав, що сьогодні в центрі Челсі буде важка ніч, і йому нема часу займатись «дурницями на околицях». Еге ж. саме так і сказав.  

— Диво та й годі, — обізвалась я. — Ми знаємо, що він чолов'яга з дуринкою. але ж не такий йолоп!  

Локвуд застромив руки в кишені штанів і неприязно втупився в агентів ДЕПРІК, які поспішали кудись повз нас,  

— Я сподівався, що він хоча б вислухає мене. Я навіть не згадував про Джорджа, щоб не дратувати його. І не вгадав. Я думав, що його зацікавить будь-яка нова ідея, що допоможе впоратися з навалою. А він... Тепер ми в глухому куті. Я не знаю, як нам самим вирушати до Ейкмерів... — він зненацька замовк, потупив голову й скулився на стільці. — Не дивіться туди. Там Кіпс. Він увесь час крутився біля мене, поки я намагався поговорити з Барнсом. Напевно, він підслухав усю нашу розмову.  

То й справді був Квіл Кіпс. Із своєю розцяцькованою рапірою на поясі він неквапом, пихато прямував до нас. Коли він   підій   шов ближче, ми з Джорджем поглянули на нього, а Локвуд навмисне відвернувся.  

Кіпс зупинився, ворухнув бровами, а тоді сказав:  

— Еге ж. Чудово. Навіть мерці в розкопаних могилах віталися зі мною чемніше. Що ж, Тоні... так вийшло, що я чув усю твою розмову з Барнсом.  

Локвуд скривився:  

— Чув, кажеш?  

—Так. Чув, як він знову випхав тебе.  

Локвуд мовчки посунув по столу паперовий стаканчик.  

— Якщо тобі цікаво,   чому    він так зробив, я готовий пояснити. — провадив Кіпс. — Барнс тепер сам собі не господар. Він тепер на службі у великих цабе з «Фіттес» і «Ротвела». Саме   вони    сказали йому, що центр скупчення — посередині Челсі, й він змушений виконувати їхні накази. Тут немає нічого загадкового. Так тепер працює вся система ДЕПРІК.  

Я насупилась:  

— Але ж саме ДЕПРІК контролює всі агенції, а не навпаки!  

Кіпсове худе обличчя аж зморщилося з подиву:  

— Ти справді так гадаєш? Ну, Карлайл, ти гарнюня!  

—То ти прийшов, щоб поділитись із нами цією новиною? — обізвався нарешті Локвуд.  

— Так. І не тільки. Я ще хотів спитати, чи не потрібна вам допомога у вашому розслідуванні.  

Запала тиша. Ми втрьох сиділи насуплені: кожен з нас шукав у Кіпсових словах якогось прихованого кепкування. Не знайшовши нічого такого, ми насупились іще дужче. Нарешті Локвуд узяв зі стола стаканчик і переставив його на колишнє місце:  

— Ти пропонуєш нам допомогу?!  

Кіпс знову зморщився, ніби йому замуляло в черевику:  

— Ну... не зовсім. Я пропоную свою   участь.    Свою, Кейт Ґодвін і Бобі Вернена. Ти ж знаєш нашу команду.  

Локвуд приголомшено вирячився:  

— Я думав, ти працюєш на Барнса...  

— Більше не працюю. Я попросив перевести мене на інше завдання.  

— Чому?  

— Дозвольте? — Кіпс підтяг до стола вільний стілець і вмостився на ньому. А тоді озирнувся на бар’єри, що перегороджували Кінґс-Роуд. — Хай там що каже Барнс, ніхто не має жодної гадки, що тут коїться. Кожен чинить, як собі знає, а ночами тут панує хаос, і це вже коштувало життя одному з моїх агентів. І я не хочу, щоб так само сталося з іншими. Але це не означає, що я тихенько сидітиму, згорнувши руки.