Джонатан Страуд – Примарний Хлопець (страница 3)

Ми з Джорджем лише мовчки поглянули на нього й закинули свої рюкзаки на плечі.  

— Можете не поспішати, — додав пан Еванс.  

Нагорі було темно. Піднімаючись сходами за Локвудом та Джорджем. я озирнулася і крізь відчинені двері побачила господарів. Подружжя Еванс досі стояло серед вітальні, притулившись одне до одного. їхні обличчя в світлі полум’я здавалися рубіново-червоними. Вони дивились нам услід, схиливши голови вбік під однаковим кутом, і їхні окуляри немовби перетворились на чотири вогненні кола.  

— Що ти скажеш?—долинув згори Джорджів шепіт.  

Локвуд саме зупинився, щоб оглянути важкі пожежні двері на болтах—на півдорозі між поверхами. Двері були відчинені.  

— Не знаю,   чому саме,    але мені здається, що вони винні. Щось у них не без гріха.  

Джордж кивнув:  

—А ти бачив цю пляшечку з кетчупом? У цій вітальні   давно   вже ніхто не снідав!  

— Вони повинні розуміти, що для них усе скінчено, — підхопила я, коли ми рушили далі. — Якщо тут, нагорі, з їхніми гостями щось відбувалося, ми це відчуємо. Вони ж знають, які в нас Таланти. Цікаво, що вони робитимуть, коли ми все з’ясуємо?  

Локвуд не встиг відповісти, бо ззаду почулися тихі кроки. Озирнувшись, ми побачили обличчя пана Еванса. Блідий, з розпатланими пасмами волосся над лисиною, він зачиняв за нами пожежні двері...  

У Локвудовій руці зблиснула рапіра, а сам він кинувся вниз. Його чорне пальто майнуло в повітрі...  

Та двері вже ляснули, відгородивши нас від світла. Локву- дова рапіра брязнула об метал.  

Стоячи в темряві, ми чули з-за дверей рипіння болтів, а далі — хихотіння господаря.  

— Пане Евансе! — промовив Локвуд. — Відчиніть негайно!  

У відповідь почувся приглушений, але виразний старечий голос:  

— Треба було йти звідси, поки була змога! А тепер шукайте собі нагорі скільки завгодно. Почувайтесь як удома! Опівночі вас знайде привид. А я завітаю вранці, щоб прибрати ваші рештки.  

Зі сходів долинуло м’яке «туп, туп, туп» домашніх капців.  

— Чудово, —    обізвався голос із рюкзака. —   Дали себе обдурити якомусь дідуганові Дивовижно! Оце так команда!  

Цього разу я навіть не наказала черепові замовкнути. Він мав цілковиту рацію.  

   

   

А тепер зачекайте. Перш ніж розповідати про те. що сталося далі, я хотіла б зупинитись і пояснити вам. хто я така. Мене звуть Люсі Карлайл. Я заробляю на прожиток тим. що знешкоджую привиди мерців, які повернулись у наш світ. Я можу кинути соляну бомбу на п’ятнадцять ярдів — навіть без розбігу: можу стримувати відразу три Спектри однією-єдиною — до того ж зламаною — рапірою (як я зробила колись на Берклі- Сквер). Я добре пораюсь із ломиками, магнієм та свічками. Можу сама заходити до кімнат із привидами. Здатна не тільки бачити Гостей, а й чути їхні голоси. Заввишки я ледве сягаю п’яти футів шести дюймів, маю волосся кольору горіхової труни і взуваю важкі, непробивні для ектоплазми, робочі чоботи тридцять восьмого розміру.  

Усе. Тепер ми, здається, познайомились як слід.  

Отже, ми з Локвудом та Джорджем стояли на сходах, на другому поверсі пансіону. Довкола зненацька стало страшенно холодно. А ще я несподівано почала   чути.  

— Не думаю, що нам пощастить якимось чином зламати ці кляті двері, — зауважив Джордж.  

— Жодним чином не пощастить... — відповів Локвуд тим байдужим, відстороненим голосом, який з’являється в нього лише тоді, коли він починає   бачити.    Зір, Слух і Дотик — основні різновиди психологічного Таланту. Локвуд — най- гострозоріший з нас. У мене — найкращі Слух та Дотик.  

А Джордж. як то кажуть, майстер на всі руки, тільки всі три Таланти в нього кволенькі.  

Я намацала пальцем вимикач на стіні, проте так і не клацнула ним. Темрява загострює психологічні відчуття, а страх посилює їх докраю.  

Ми слухали. Ми дивились.  

— Поки що я нічого не бачу, — сказав нарешті Локвуд. — А що в тебе. Люсі?  

— Я чую голоси. Хтось шепоче...  

ГОлоси скидались на гамір натовпу — ніби хтось наполегливо. перебиваючи інших, намагався щось мені сказати, проте так тихо, що я не могла розібрати ні слова.  

— А що скаже твій приятель у склянці?  

— Він мені не приятель, — я тицьнула кулаком у рюкзак. — Гей. черепе!  

— Тут привиди. Багато привидів. Ну... тепер ти згодна, що треба було пришпилити рапірою того дідка, коли була така змога? Якби ви мене тоді послухались, то не потрапили б у таку халепу, еге ж?  

— Немає ніякої халепи! — зіпнула я. — До речі, ми ж не можемо отак просто вбити підозрюваного! Я вже стільки разів це тобі повторювала! Тоді, внизу, ми навіть не знали, чи винні вони!  

Локвуд промовисто кахикнув. Еге ж, часом я забуваю про те. що мої друзі не чують слів черепа, й до них доходить лише половина розмови.  

— Пробачте, — сказала я. — Просто він дошкуляє мені, як завжди. І каже, що тут багато привидів.  

Серед темряви на мить спалахнув екран Джорджевого термометра.  

— Щодо температури, — зауважив Джордж. — Вона впала на п’ять градусів порівняно з тим, що було внизу.  

— Атож. Ці пожежні двері слугують бар’єром. — тоненький, мов олівець, промінь світла з Локвудового ліхтарика майнув сірою рубчастою поверхнею дверей. — Бачите, їх обшито залізними смугами. Це дозволяє нашому любому подружжю почуватися безпечно на своєму першому поверсі. Зате кожен, хто винаймає в них кімнати нагорі, стає жертвою того, хто ховається тут у темряві...  

Він увімкнув ліхтарик на більшу потужність і повільно освітив ним стіни довкола нас. Коридор був чистенький, з дешевими пурпуровими завісками й старим кремовим килимом на підлозі. З мороку визирали кілька нумерованих фанерних дверей. На незграбному столику біля наступного маршу сходів лежав стос потріпаних часописів із загнутими ріжками сторінок. Було надзвичайно холодно, всюди курився примарний туман; зеленкуватий його серпанок здіймався навіть над килимом й снувався коло наших ніг. Ліхтарик заморгав — його свіжа батарейка розряджалась напрочуд швидко. В серці кожного з нас наростав напружений страх. Я здригнулась. Ми відчували, що до нас наближається щось моторошне.  

Локвуд поправив свої рукавички. Його лице блищало, темні очі сяяли. Небезпека, як і завжди, надихала його.  

— Гаразд, — лагідно мовив він. — Тепер послухайте. Зберігаємо спокій, оглядаємо все, що можемо, й тоді вирішуємо, що і як нам робити з Евансом. Джордже. зроби тут залізне коло. А ти, Люсі, дізнайся, що ще нам може сказати череп. А я тим часом перевірю найближчу кімнату.  

Сказавши це, він підняв рапіру, штовхнув двері й зник у кімнаті. За його спиною в повітрі майнуло темне пальто.  

Ми взялися до роботи. Джордж витяг ліхтар, увімкнув на низьку потужність і при його світлі почав розкладати посередині килима широке коло із залізних ланцюгів. Я відкрила свій рюкзак і не без певних труднощів, правду кажучи, витягла з нього велику, трохи освітлену зсередини склянку. Склянка була закрита хитромудрою пластиковою кришкою, а всередині в зеленкуватій рідині плавало вишкірене обличчя. Я б не сказала, що то була   лагідна    усмішка: радше так міг би шкіритись із-за ґратів злочинець, засуджений на довічне ув язнен- ня. То було обличчя привида — чи Примари, чи Спектра, — чиїм Джерелом слугував замкнений у склянці череп. Привид був огидний, насмішкуватий, і до того ж іще й безіменний.  

Я вирячилась на нього:  

— Ти що-небудь відчуваєш?  

Беззубий рот вишкірився ще страшніше:  

— Я   завжди щось відчуваю! Що саме тебе цікавить?  

— На що ми тут натрапили?  

— На цілу компанію духів. Вони стривожені, нещасні L.. Стривай, я вловив щось іще... —    обличчя зненацька скривилось. —   О. це вже погано! Справді погано! На твоєму місці. Люсі, я пошукав би вікно й вискочив надвір. Навіть якщо ти переламаєш обидві ноги, це буде безпечніше, ніж залишатися тут...  

— Чому? Що ти знайшов?  

— Іншу сутність. Я не можу сказати, яку саме. Вона потужна. голодна і... —    привид вибалушив очі на мене. —   Ні. пробач, рівень мого сприйняття обмежений, бо я ув’язнений у цій клятій склянці Якби ти випустила мене...  

Я пирхнула:  

— Ти чудово знаєш, що це неможливо!  

— Але ж я найцінніший член вашої команди...  

— Хто    це тобі сказав? Ти тільки й можеш, що верзти дурниці, коли нам загрожує смерть!  

Привид обурено стиснув свої мертві губи: