Джонатан Страуд – Примарний Хлопець (страница 5)

Я вибрала двері справа. На них було приклеєно папірець із цифрою 1. Наставивши перед собою рапіру, я штовхнула двері. То виявилась невеличка спальня з умивальником і дзеркалом. перед яким стояв і легенько світився худорлявий чоловік з оголеними грудьми. Підборіддя чоловіка було геть біле від піни до гоління; в правій руці він тримав гостру бритву. Коли двері відчинились, чоловік обернувся й поглянув на мене байдужими мертвими очима. Мене зненацька обдало страхом. Намацавши на поясі каністри з сіллю та залізними стружками. я висипала їхній вміст на підлогу. Сіль і залізо утворили бар’єр, який привид не міг перетнути. Чоловік відсахнувся, заметушився туди-сюди, наче звір у клітці, і увесь цей час тупився в мене.  

Повернувшись у коридор, я обтерла з чола крижаний піт.  

— Ну, все гаразд. Свою роботу я закінчила.  

Локвуд легенько поправив комірець і сумно поглянув на останні двері:  

— Отже, тепер... моя черга?  

—Так, — підтвердила я. — Номер 2. До речі, той самий, про який згадував Еванс.  

— Справді... Є там, напевно, один-два привиди... — правду кажучи, Локвуд зараз був не в найкращому гуморі. Він крутнув у руці рапіру, розправив плечі й глибоко зітхнув. А тоді несподівано всміхнувся, ніби повідомляючи нам, що все триває як слід: — Гкразд. Зараз подивимось, чи справді ця тварюка така страшна.  

І штовхнув двері.  

Доброю новиною виявилось те, що там не було   одного-двох   привидів. Поганою новиною — те. що привидів там було   безліч.   Кімната була вщент заповнена привидами — цілою ротою добродіїв у піжамах. Дехто з них світився дужче, дехто слабше. Проте всі були однаково похмурі, неголені, з запалими щоками й порожніми мертвими очима. Дехто, здавалося, тільки-но прокинувся від глибокого сну; дехто, вочевидь, зустрів свою смерть за одяганням. Привиди громадились один на одного, затиснуті між шафою та вішаком для рушників — з одного боку — й між ліжком та умивальником — з другого. Одні тупились у стелю, інші ширяли над підлогою, обернувшись до відчинених дверей.  

Так. усе це були жертви, однак це не робило їх безпечними. Я відчувала смак їхнього нарікання на свою долю, силу їхньої сліпої злоби. Нас огортало холодне повітря. Довге Локвудове пальто затріпотіло; моє розкуйовджене волосся залоскотало мені обличчя.  

— Обережно! — вигукнув Джордж. — Вони помітили нас! Треба поставити бар’єр, перш ніж...  

Джордж хотів сказати: «перш ніж вони зрушать з місця». Та було вже запізно.  

Деякі привиди тягнуться до живих істот — мабуть, відчувають їхнє тепло й хочуть зігрітися самі. Чоловіки, що ночували в цій кімнаті, померли самотніми, напевно, тому їх так тягло до тепла. Примарні постаті, наче приплив, полинули натовпом уперед — і за мить просочились крізь відчинені двері на сходи. Локвуд упустив каністру із залізними стружками, які саме збирався розсипати, і вхопився за рапіру. Я теж витягла свою зброю, і ми вдвох почали виписувати візерунки клинками в повітрі, намагаючись створити міцну захисну стіну. Деякі привиди позадкували, інші загойдались туди-сюди, бокуючи від рапір.  

Я вхопила Локвуда за руку:  

— Вони оточують нас! Тікаймо вниз! Мерщій!  

Він хитнув головою:  

— Вниз не можна. Вони наздоженуть нас, і ми опинимось у пастці. Треба знайти Джерело, а воно нагорі.  

— Але ж ми й так на самісінькому верху!  

— Та невже? А це що таке? — показав він рукою.  

Я поглянула — й помітила на стелі обриси вузької ляди, що вела на горище.  

— Джордже. — спокійно наказав Локвуд. — Принеси мені, будь ласка, драбину.  

— Яку ще драбину? — заклопотаний Джордж тільки-но жбурнув соляну бомбу, яка влучила в стіну і обсипала привидів ясно-зеленими іскрами.  

— Принеси мені драбину, Джордже.  

Джордж з відчаю змахнув руками:  

— Де я тобі візьму її? Із штанів витягну?  

— В коморі! В тій, яку ти, йолопе, відчинив! Мерщій!  

— Так-так, згадав! — Джордж підскочив до дверей комори.  

Привиди тим часом наступали на нас. їхній шепіт уже перетворився на рев. Просто перед собою я побачила чоловіка в майці й спортивних штанях. Він рушив мені назустріч. Я вдарила рапірою навскіс і розтяла його навпіл. Обидві половини розділились і попливли поряд, ніби намагаючись з’єднатися в одно. За моєю спиною порався Локвуд: він дістав із свого рюкзака ланцюги й тепер викладав з них коло посередині коридора.  

За мить повернувся Джордж: він тяг за собою драбину, складану, на розсувних ніжках. Він стрибнув у коло, де вже стояли ми з Локвудом, без жодного слова витяг драбину до стелі й підсунув її край до краю ляди, що вела на горище.  

Примарне світло заливало весь поверх. Духи пливли просто на нас, простягаючи вперед свої білі руки. Краями кола, викладеного з ланцюгів, курилась ектоплазма.  

Ми полізли драбиною вгору — спочатку Локвуд, потім Джордж, а тоді я. Ось Локвуд дістався до ляди. Штовхнув її. За лядою відкрилася чорна смуга: вона дедалі ширшала, немов паперове віяло. Згори на нас посипались хмари пороху.  

Привиди під нами немовби принишкли. Ущух нескінченний шепіт. Вони дивились на нас порожніми сліпими очима.  

Локвуд знову штовхнув ляду. Вона з гуркотом упала, повернувшись на своїх завісах. Чорне провалля за нею скидалося на роззявлену пащу. З горища полинуло крижане повітря.  

Там. у пітьмі, ховався страх, що заполонив цей будинок. Саме там слід було шукати і його Джерело. Одне за одним, без вагань, ми видряпались на горище, й нас відразу поглинув морок.  

   

   

Перше, що я відчула, був   холод.  

А ще там панувала непроглядна темрява. Крізь отвір ляди пробивався лише стовпчик непевного потойбічного світла від привидів, що скупчились унизу, і осявав наші бліді обличчя. Більше нам нічого не було видно.  

Проте ми відчували, що тут — зовсім поруч — щось є. Воно тиснуло на нас із мороку, не давало дихати й ворушитися. Ми почувалися так. ніби зненацька опинились глибоко під водою, й вона дедалі дужче розчавлює, розтрощує нас...  

Першим оговтався Локвуд. Я почула, як він порпається в своєму рюкзаку й дістає ліхтар. Ось він клацнув вимикачем і крутнув регулятор потужності. Лише тепер, у теплому ліхтарному світлі, ми змогли побачити, де опинились.  

Опинились ми, звичайно ж, на горищі, яке скидалося на печеру — широке внизу, воно стрімко звужувалось угорі, під гостроверхим дахом. Торцеві стінки горища були цегляні; в одну з них був вмурований димар, а в другій — видніло високе, проте вузьке вікно. Над нашими головами губились у пітьмі великі перехрещені балки, що тримали на собі тягар даху.  

В одному кутку лежало кілька розтрощених ящиків з-під чаю. Більше в кімнаті не було нічого. Всюди порожньо.  

Тобто   майже    порожньо. На кроквах висіли величезні сітки павутиння — щільні, сірі, важкі, наче покрівлі яток на східному базарі. Там, де краї даху торкалися підлоги, громадилося сміття — було видно, що тут вже давно ніхто не бував. Павутиння, звисаючи з балок, погойдувалось у повітряних потоках, збурених нашими порухами.  

Подекуди на павутинні виблискувала паморозь. Наше дихання перетворювалось на хмаринки білої пари.  

Ми нерухомо стояли на місці. Усім відомо, що павуки мають дивну звичку скупчуватись у місцях потойбічної активності: їх ваблять старі Джерела, де збираються й поволі накопичують міць невидимі й невідомі нам сили. Неприродно великі скупчення павуків — певна ознака присутності давніх і потужних привидів, а павутиння огортає ті місця, звідки до нас приходять духи мерців. Правду кажучи, досі я не бачила павутиння в жодній із тутешніх спалень, однак це ні про що не свідчить — можливо, пані Еванс просто вправно орудувала в кімнатах своєю щіткою.  

Тут, на горищі, все було цілком по-іншому.  

Ми перевірили, що в нас залишилось із знаряддя. Поспішаючи вилізти на горище, Джордж забув свій рюкзак і торбину внизу, а ми з Локвудом уже витратили майже всі свої ланцюги, сіль та залізні стружки. На щастя, в Локвудовій торбині лежали такі необхідні нам срібні печатки, а на поясах у нас залишались каністри з магнієм. До того ж у нас була ще й склянка з черепом. Я поставила її біля відкритої ляди. Обличчя привида ледве проглядало крізь холодну темну плазму.  

—Даремно ви прийшли сюди... —    прошепотів він. — Навіть   я хвилююся, хоч сам уже мертвий.  

Я змахнула рапірою пасма павутиння, що гойдались перед моїм обличчям:  

— Гадаєш, ми мали вибір?.. Коли щось побачиш, дай мені знати.  

Локвуд підійшов до вікна — високого, заввишки майже з нього самого. Зробив дірочку в паморозі, що вкривала шибку, й зазирнув туди.