Джонатан Страуд – Примарний Хлопець (страница 4)

— Навіщо ворушити минуле? Тепер між нами все по-новому.  

І ти знаєш, що це правда...  

Авжеж, певним чином то була правда. Н   аші    стосунки з черепом і справді   дещо    змінились. Коли він уперше заговорив зі мною — кілька місяців тому, — ми поставились до цього з підозрою й навіть з огидою. Проте тижні минали, й ми. розпізнавши цього привида краще, вже трохи звикли до нього.  

Склянку з цим привидом Джордж колись поцупив у наших конкурентів. Після того вона довго стояла в нас на полиці, й лише тоді, коли я випадково повернула один із важелів на кришці, виявилось, що ув’язнений там привид здатен зі мною спілкуватися. Спочатку череп поводився вкрай вороже, та згодом — можливо, з нудьги, аби мати поряд хоч яке-небудь товариство, — почав пропонувати нам допомогу в справах. що стосувалися надприродних явищ. Часом його поради справді бували корисні, однак на цілковиту нашу довіру він не заслуговував. Він завжди залишався лютим і байдужим. Диво та й годі, скільки злоби ховалось у цій голові без тіла, що плавала в склянці! Бридка вдача привида завдавала мені більшого клопоту, ніж моїм друзям, бо я була єдина, хто міг розібрати єхидний голос, що часом лунав зі склянки.  

Я постукала пальцем по склу. Зелене обличчя здивовано скривилось.  

— Зосередься на цьому потужному привиді. Спробуй відшукати його Джерело. Знайти, де воно сховане.  

Сказавши це. я випросталась. Джордж уже закінчував викладати круг нас залізне коло. За хвилину в коридорі з'явився Локвуд і ступив усередину кола.  

Спокійний і стриманий, як завжди, він сказав:  

— Це справді жах.  

— Що саме?  

— Обстанова в спальні. Ліловий, зелений... і ще жовтий. Я сказав би — блювотно-жовтий. Кольори, які анітрохи не пасують один до одного.  

— То привида там. виходить, немає?  

— Є. Я зупинив його за допомогою солі й заліза, тож тепер він нікуди звідти не подінеться. Якщо хочете, можете піти й поглянути. А я тим часом поповню свої запаси.  

Ми з Джорджем узяли ліхтарики, проте вмикати їх не стали. В цьому не було потреби. Спальня виявилась маленька, тісна, з одним-єдиним ліжком, вузькою шафою та невеличким віконцем — чорним, залитим зовні дощем. Усе це осявала сфера потойбічного світла, що ширяла над ліжком і зливалася краями з подушкою та простирадлами. Посередині сфери застиг привид чоловіка в смугастій піжамі. Чоловік лежав на спині, трохи піднявши руки вгору. Він мав підстрижені вусики й скуйовджене волосся. Очі його були заплющені, а щетиниста нижня щелепа відвисла, оголивши беззубий рот.  

Сфера випромінювала холод. Ліжко оточували два кола — з солі й залізних стружок; Локвуд, напевно, спорожнив усі каністри на своєму поясі. Аура привида повільно здригалась, раз по раз торкаючись часточок солі й сиплючи довкола зеленими іскрами.  

— Не знаю, скільки з них тут брали за кімнату. — зауважив Джордж, — але будь-що це забагато.  

Ми повернулись у коридор.  

Локвуд уже наповнив свої каністри й тепер саме чіпляв їх до пояса.  

— Ну. бачили його? — запитав він.  

— Так. — відповіла я. — Це один з отих пропалих гостей?  

— Безперечно. Цікаво лише, що вбило його.  

— Череп каже, що тут є якийсь потужний привид. Дуже небезпечний.  

— Це ми перевіримо опівночі. Тільки не будемо сидіти й чекати. Краще погляньмо, що тут є іще.  

Ми зазирнули до другої спальні, а потім до ванної. Всюди було чисто. Та вже в третій спальні я відразу помітила аж   двох   привидів. Один чоловік лежав на ліжку — так само як Гість із першої кімнати, тільки не на спині, а на боці, підклавши одну руку собі під голову. Він був старший і гладший, із коротко підстриженим світлим волоссям, у темно-синій піжамі. Очі його були розплющені й зирили в нікуди. Поряд — так близько, що їхні аури майже зливалися, — стояв інший чоловік, у піжамних штанях і білій футболці. Здавалось, ніби він щойно підхопився з ліжка — одяг зібганий, щоки неголені, довге чорне волосся скуйовджене. Крізь його примарні ноги можна було розгледіти килим. Запрокинувши голову, він із жахом зирив на стелю.  

—Тут є два Смертні Вогні, — мовив Локвуд. — Один помітно яскравіший за другий. Різні дати й різні випадки. Хтось убив обох цих чоловіків, коли вони спали.  

—Добре, хоч не голі,—підхопив Джордж.—Особливо отой, волохатий. Треба зупинити їх. Вони й так не дуже активні, та хто їх розбере... У тебе є залізо, Люсі?  

Я не відповіла йому. Мене огорнуло примарним холодом, і я відчула відлуння самоти, страху та смутку — переживань двох чоловіків, що мешкали в цій кімнаті. Я почула звук їхнього дихання, що линув з минулого, — рівного дихання людей, які міцно сплять. Потім до нього додалося м’яке, вологе *ляп!* — ніби на підлогу впав величезний вугор.  

Аж тут я краєм ока помітила щось на стелі. Бліде й розпливчасте. воно тяглося до мене...  

Я хутко озирнулась, та довкола нічого не було.  

— Люсі, з тобою все гаразд? — Локвуд із Джорджем підійшли до мене. Привид бороданя на ліжку теж утупився в стелю — туди, в те саме місце, куди щойно дивилась я.  

— Я щось побачила. Нагорі. Ніби простягнуту руку. Тільки то була не рука.  

— А що ж це. по-твоєму, було?  

Я з огидою здригнулась:  

— Не знаю.  

Зупинивши обох привидів, ми перевірили останню спальню на другому поверсі. Мерців там не виявилось — це вже було непогано. Потім ми оглянули наступний марш сходів. Ним, як вода через дамбу, котився щільний серпанок примарного туману, й промені н   аши   х ліхтариків викривлялись у ньому, ніби огинаючи, обмацуючи темряву.  

— Отут воно все й починається, — мовив Локвуд. — Ходімо.  

Ми зібрали залишки нашого знаряддя. З глибини склянки за нами пильно стежило химерне обличчя:  

— Агов! Ви ж не покинете мене тут? Я сподіваюсь зайняти місце в першому ряді коли вас почнуть убивати!  

— Авжеж. — підтакнула я. — Ти знайшов Джерело цього всього жаху?  

— Воно десь нагорі Хіба ти досі не здогадалась?  

Я безцеремонно запхала склянку до рюкзака й подалась услід за друзями. Вони вже були на півдорозі до третього поверху.  

— Щось мені це не до вподоби... Еванс сказав, що прийде вранці прибрати наші рештки, — прошепотів Джордж, коли ми наближалися до найвищого поверху. — Це ніби натяк — мовляв, від нас мало що залишиться. Сподіваюсь, він перебільшував.  

Локвуд хитнув головою:  

— Може, й ні. Деякі привиди висмоктують стільки енергії зі своєї жертви, що її тіло стає сухе й тонке, мов папір або порожня мушля. Це, до речі, пояснює, чому поліція не знайшла жодних решток. Еванс, напевно, просто спалював їх у своєму каміні. Або скручував і ховав у коробці під своїм ліжком. А може, розвішував у шафі — збирав таку собі колекцію химерного вбрання. Я не прикрашаю фактів. Саме так. радше за все, й було.  

— Дякую. Локвуде. — помовчавши, відповів Джордж. — Оце так утішив.  

— А що з того користі їм? — запитала я. — Тобто Евансам?  

— Мабуть, вони забирають собі гроші та речі гостей... Хоча хтозна? Обидва вони якісь божевільні...  

Локвуд підняв руку. Ми зупинились на останніх сходинках. Коридор був такий самий, як і на другому поверсі, тільки дверей було лише троє, і всі зачинені. Температура знову впала. Примарний туман клубочився над килимом, наче кип’ячене молоко. В моїх вухах не вщухав шепіт мерців. Ми стояли біля самісінького серця моторошних подій.  

Посувались ми повільно, ніби тягнучи на плечах важкий вантаж, і пильно роздивлялись на всі боки, хоч ніяких привидів не помічали.  

— Черепе! — покликала я. — Ти що-небудь бачиш?  

Із рюкзака долинув утомлений голос:  

— Бачу велику небезпеку. Вона дуже близько. Невже ти сама не відчуваєш    її?   Тоді ти, правду кажучи, нездара. З такими здібностями ти не помітиш і Безногого, аж поки він сам не брьохнеться своїми сідницями тобі на коліна  

Я спересердя торсонула рюкзак:  

— Замовкни, стара купо брудних кісток! Де вона, ця небезпека?  

— І гадки не маю. Тут забагато психологічних перешкод. Пробач.  

Я переказала все друзям. Локвуд зітхнув:  

— Ми можемо хіба що зазирнути в двері. Тут три кімнати, якраз по одній на кожного.  

— Ця буде моя! — Джордж упевнено попрямував до дверей зліва й театральним порухом відчинив їх. — Оце то шкода! Тут нічого немає!  

— Звісно, це ж комора, — зауважила я. — Поглянь: ці двері найменші, багато речей сюди не запхаєш. Спробуй краще інші.  

Джордж хитнув головою:  

— Нізащо! Тепер твоя черга!