Джонатан Страуд – Примарний Хлопець (страница 2)

І ось ми були на місці.  

Заздалегідь підозрюючи власників «Лавандової хижі», я сподівалась побачити якихось моторошних лиходіїв з кіно, проте насправді вони скидалися радше на пару підстаркуватих сов. які сидять поруч на гілці. Обоє — низенькі, гладкенькі, сиві, з круглими обличчями й сонними очима, що моргали на нас із-за великих окулярів. Убрання Евансів було важке і якесь старомодне. Вони стояли, щільно тулячись одне до одного, й загороджували собою прохід. За їхніми спинами я помітила запилюжену люстру на стелі й вицвілі шпалери. Більше нічого мені не було видно.  

— Пан і пані Еванс? — злегка вклонився Локвуд. — Добридень. Я — Ентоні Локвуд з агенції «Локвуд і К°». Я телефонував вам. А це — мої помічники, Люсі Карлайл та Джордж Кабінс.  

Господарі вирячились на нас. Якусь мить ніхто не озивавсь ані словом, ніби розуміючи, що в долі п’ятьох осіб, які стоять зараз у дверях, настає вирішальний момент.  

— Прошу! Чого ви хочете? — промовив нарешті пан Еванс. Я не знаю, скільки йому було років — для мене кожна особа за тридцять уже стара, — але цей дідуган, здається, вже стояв однією ногою в могилі. Над його лисим черепом стриміли два прилизані пасма волосся, а навколо очей перепліталися зморшки. Він спантеличено моргав, далі туплячись у нас.  

— Як я вже повідомляв вам телефоном, ми хочемо поговорити з вами про одного з ваших колишніх гостей, пана Бен- тона. — пояснив Локвуд. — За офіційним запитом щодо про- палих осіб. Ви дозволите нам увійти?  

— Скоро зовсім смеркне. — мовила господиня.  

—Це не забере багато часу, — Локвуд якнайлагідніше всміхнувся. Я теж підтримала його бадьорою усмішкою. Тільки Джордж не приєднався до нас, він був надто заклопотаний і схвильований блідою Примарою, що досі пливла над вулицею.  

Пан Еванс кивнув і тихенько побокував.  

— Звичайно, тільки швидше, будь ласка. — мовив він. — Уже пізно. Невдовзі повилізають   вони.  

Він був застарий для того, щоб помітити Примару, яка саме перетинала дорогу, наближаючись до нас. Про неї ми вирішили взагалі не згадувати. Ми знову всміхнулись, уклонились і так швидко, як це тільки можна зробити не штовхаючись, подались за пані Еванс усередину. Сам пан Еванс увійшов останнім і міцно зачинив за собою вхідні двері, відгородивши нас від вечора, привида й дощу.  

   

Господарі провели нас довгим передпокоєм до вітальні, де в каміні, облицьованому керамічною плиткою, мерехтіло полум’я. Вітальня була звичайнісінька: кремові шпалери «під деревину», вичовганий брунатний килим, ряди декоративних тарілочок на полицях і поганенькі олеографії в огидних позолочених рямцях. Кілька недоладно розставлених крісел — незграбних і незручних навіть із першого погляду, — радіоприймач. бар із напоями й невеличкий телевізор. Біля дальньої стіни стояв здоровенний дерев’яний буфет із чашками, склянками, пляшечками з підливою та іншим начинням для сніданку. Поряд із буфетом я помітила два складані пластикові столики зі стільчиками. Виходило, що в цій вітальні гості і спілкувались, і відпочивали, і їли.  

Зараз, одначе, тут не було нікого, крім нас і господарів.  

Ми поставили свої торбини на підлогу. Джордж знову протер окуляри. Локвуд пригладив долонею змокле волосся. Пан і пані Еванс продовжували роздивлятися нас. стоячи серед кімнати. Тепер вони ще більше скидались на сов: шиї — короткі. плечі — округлі. На господареві був обвислий светр, на господині — темна вовняна сукня. Подружжя досі щільно тулилось одне до одного: я несподівано подумала, що хоч зовні вони й підстаркуваті, та їхні тіла під безформним одягом можуть виявитися нівроку дужими.  

Сідати вони нас не запрошували — мабуть, і справді сподівалися здихатись нас якнайшвидше.  

— Ви кажете, його звали Бенсон? — перепитав пан Еванс. — Бентон.  

— Він нещодавно зупинявся у вас, — пояснила я. — Три тижні тому. Ви це підтвердили телефоном. Це один із тих зниклих, які...  

—Так, так. Ми вже розмовляли про нього з поліцією. Зараз покажу вам, якщо хочете, гостьову книгу, — щось бурмочучи собі під ніс, старий попрямував до буфета. Його дружина нерухомо стояла на місці, далі оглядаючи нас. Нарешті господар повернувся з книгою, розкрив її й подав Локвудові. — Ось тут ви знайдете його ім’я.  

— Дякую.  

Поки Локвуд удавав, що старанно вивчає сторінки, я взялася до справжньої роботи. Прислухалася до будинку. Все було тихо — звичайно ж, у   психологічному    сенсі. Я не вловила нічого, крім приглушеного голосу, що линув з мого рюкзака на підлозі:  

— Зручна нагода! Убий їх обох, і все!  

Я    легенько копнула ногою рюкзак — і голос ущух.  

— Що ви можете пригадати про пана Бентона? — запитав Джордж. Полум'я каміна вигравало на його щокатому обличчі й русявому волоссі, а черевце під светром було міцно стягнуте робочим поясом. Джордж удав, ніби поправляє цей самісінький пояс, щоб тихенько позирнути на причеплений до нього термометр. —Або про інших ваших зниклих гостей? Чи багато ви з ними розмовляли?  

— Правд)   7    кажучи, ні. — відповів старий. — А ти. Норо?  

У пані Еванс було жовте, наче вуса в затятого курця, волосся, зачесане нагору на взірець шолома. Шкіра на її обличчі була зморшкувата, як і в чоловіка, тільки зморшки не скупчувались біля очей, а розходились від куточків вуст — здавалося, потягнеш за них і зашморгнеш їй рота.  

— Ні, — відповіла господиня. — Та й не дивно. Мало хто з гостей зупиняється в нас надовго.  

— Ми приймаємо здебільшого комівояжерів. Торговців, — підхопив пан Еванс. — А вони, самі знаєте, завжди кудись поспішають.  

Запала мовчанка. Кімнату переповнювали пахощі лаванди, що мали проганяти непроханих Гостей. Букетики свіжої лаванди стояли також у срібних кухликах на камінній полиці та підвіконні. Були тут і інші обереги, скажімо, зроблені з гнутого заліза квіточки, пташки й звірятка.  

Авжеж, вітальню було добре убезпечено від привидів.  

— А зараз у вас хтось зупинився? — спитала я.  

— Ні.  

— А скільки у вас кімнат для гостей?  

— Шість. Чотири — на другому поверсі, дві — на третьому.  

—А де спите ви самі?  

— Лишенько, скільки запитань! — зітхнув пан Еванс. — Ще й від такої гарненької панночки! Я, правду кажучи,   належу   до покоління, яке ще пам’ятає часи, коли діти були дітьми. Ніяких тобі психологічних агенцій, рапір, зухвалої поведінки... Гаразд, ми спимо на першому поверсі, в кімнаті за кухнею.  

До речі, про все це ми вже розповідали поліції. І я взагалі не розумію, чого вам тут треба.  

— Ми скоро підемо, — заспокоїв його Локвуд. — Тільки, з вашої ласки, оглянемо кімнату, де зупинявся пан Бентон.  

Господарі в центрі кімнати вмить завмерли, наче два кам'яні надгробки. Тим часом Джордж, що стояв біля буфета, провів пальцем по пляшечці з кетчупом, залишивши доріжку на тонкому шарі пороху.  

— Боюся, що це неможливо, — відповів пан Еванс. — Ми вже приготували цю кімнату для нових гостей і не хочемо влаштовувати там безлад. До того ж там давно вже не залишилось ані сліду ні від пана Бентона, ні від інших наших клієнтів... А тепер... тепер я змушений просити вас покинути Дім.  

Він рушив до Локвуда. Незважаючи на домашні капці й старезний светр, господар мав рішучий вигляд і аж пашів силою.  

У Локвудовому пальті чимало кишень. В одних лежить зброя, в других — відмички, ще в одній — це я знаю напевно — пакуночки з чаєм про всяк випадок. А ще з однієї кишені він зараз витяг пластикову картку.  

— Це ордер, — повідомив він. — Ордер, виданий агенції «Локвуд і К°», офіційно залученій ДЕПРІК до психологічних розслідувань. Він надає нам право оглядати будь-яку приватну власність, якщо є підстави підозрювати скоєння серйозного злочину або присутність надприродних сил. Якщо хочете перевірити, зателефонуйте до Скотленд-Ярду. Інспектор Мон- теґю Барнс залюбки поговорить із вами.  

— Злочину?.. — старий позадкував і прикусив губу. — Надприродних сил?..  

Локвуд вишкіривсь у вовчій посмішці:  

— Як я вже сказав, ми просто хотіли б оглянути кімнати нагорі.  

— Там немає нічого надприродного, — буркнула пані Еванс. — Погляньте, який тут захист.  

Чоловік поплескав її по долоні:  

— Усе гаразд. Норо, це ж агенти. Наш обов’язок допомогти їм. Пан Бентон, як я пам'ятаю, зупинявся в другому номері, це на третьому поверсі. Прямо пройдете сходами два поверхи — і ви на місці. Не заблукаєте.  

— Дякую. — Локвуд узявся за свою робочу торбину.  

— Залиште краще речі тут, — запропонував пан Еванс. — Сходи вузькі, а нагору йти довго.