Джонатан Страуд – Примарний Хлопець (страница 1)

   

Потужна навала потойбічних гостей збиває з пантелику поліцію й викликає протести по всьому Лондону. З'являються відомості про появу нових привидів — скажімо, криваві сліди на сходах чи химерні звуки й примарні постаті в універсальному магазині. Агенція «Локвуд і К°» продовжує виявляти свою майстерність у знешкодженні духів. Водночас Люсі Карлайл відчуває справжній стрес, коли Локвуд і Джордж знайомлять її з їхньою новою помічницею — надміру акуратною й старанною Голлі Манро... Чи зможе їхня команда переступити через особисті переживання? Чи, може, недобрі почуття лише       завдадуть їм       зайвого клопоту? Небезпека насувається, напруження посилюється, стосунки між героями переходять на новий рівень — усе це в моторошній і цікавій третій       частині серії  

«Агенція "Локвуд і К°"».  

 

Джонатан Страуд  

ПРИМАРНИЙ ХЛОПЕЦЬ  

Третя книжка серії   «Агенція "Локвуд і К°"»  

Переклад з англійської Володимира Панченка  

Обкладинка ® Іван Сулима, 2021  

 

Видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»:  

  www.ababahalamaha.com.ua    

 

   

   

   

   

   

   

   

 

 

   

Як на мене, лише наприкінці нашої роботи в «Лавандовій хижі», коли ми в цьому клятому пансіоні боролися за свої життя, я помітила, що агенція «Локвуд і К°» вперше за час свого існування працювала злагоджено. І хоча це враження було вкрай нетривале, моя пам’ять закарбувала кожну подробицю цієї пригоди, кожну дорогоцінну мить, коли ми діяли як справжня команда.  

Так, кожну подробицю. Як Ентоні Локвуд у пальті, що куриться димом, шалено махає руками, намагаючись вилізти крізь відчинене вікно. Як Джордж Кабінс, ухопившись однією рукою за драбину, висить на ній і хилитається, наче велетенська груша під вітром. І як я, Люсі Карлайл, уся в синцях, крові й павутинні, відчайдушно стрибаю й скачу, ухиляючись від примарних щупалець...  

Зрозуміло, що   звучить    це все не дуже почесно. Щиро кажучи, без Джорджевих скавулінь можна було б цілком обійтись. Та головне, що ми тоді виплутались з украй безнадійної ситуації, та ще й обернули її собі на користь.  

Хочете дізнатись, як саме? Зараз я вам розповім.  

   

Повернімось на шість годин раніше. Ми тоді стояли на ґанку й дзвонили в двері. Надворі було вологе, дощове листопадове надвечір'я. Морок густішав, а гострі дахи будівель старого Вайтчепела чорніли на тлі важких хмар. Дощ цяткував наші пальта й виблискував на клинках рапір. Церковні дзиґарі щойно вибили четверту годину.  

— Усі готові? — запитав Локвуд. — Пам'ятайте: ми розпитуємо їх. а тим часом придивляємось до того, що відбувається на   психологічному    рівні. Якщо натрапимо на сліди вбивства чи схованих трупів, не показуймо цього. Просто чемно попрощаймось і ходімо викликати поліцію.  

— Чудово. — погодилась я.  

Джордж, що саме порався зі своїм робочим поясом, теж кивнув.  

— Марний план!    — долинув хрипкий шепіт просто з-за мого вуха. —   Кажу вам: спочатку пришпиліть їх. а тоді вже розпитуйте! Це єдине розумне рішення...  

Я штовхнула ліктем рюкзак:  

— Замовкни!  

— Я   думав, тобі хочеться спитати в мене поради...  

— Твоя робота — спостерігати, а не пантеличити нас своїми дурницями. Ану. цить!  

Отже, ми далі чекали на ґанку. Пансіон «Лавандова хижа» — вузька триповерхова споруда з терасою — здавався похмурим і ветхим, як і більшість будинків цієї частини Східного Лондона. У нетиньковані стіни пов’їдався кіпоть, за шибками видніли скручені тонкі фіранки. На горішніх поверхах усі вікна були темні, проте в передпокої горіло світло, а посередині дверей, за потрісканим скляним віконцем, стирчала пожовкла табличка: «Є   вільні місця».  

Локвуд притулився до віконця, прикриваючи очі долонею в рукавичці.  

— Хтось    принаймні є вдома, — зауважив він. — Там, у дальньому кінці передпокою, ніби стоять двоє.  

Він знову натиснув кнопку дзвінка — по вухах неначе різонуло бритвою. Потім стукнув по дверях молоточком. Ніхто не вийшов.  

— Прокинуться вони коли-небудь чи ні? — буркнув Джордж. — Не хочу вас лякати, але по той бік вулиці повзе щось біле...  

Він мав рацію. У сутінках чітко виднілась якась бліда примара. Вона повільно пливла над тротуаром, у затінку будівель, наближаючись до нас.  

Локвуд стенув плечима, навіть не обернувшись:  

— Дурниці. Мабуть, випрана сорочка на мотузі висить. Для всякої погані ще надто рання година.  

Ми з Джорджем перезирнулись. Пізно восени день з ніччю так мало відрізняються між собою, що привиди з’являються мало не відразу після заходу сонця. Правду кажучи, ми й самі, йдучи сюди від метро, бачили на Вайтчепел-Гой-Роуд невеличку Тінь — чорну хмаринку, що самотньо крутилася на узбіччі в потоках вітру від останніх автомобілів, якими городяни поспішали додому. Тож «усяка погань» давно вже повилізала, й Локвуд про це чудово знав.  

— Коли це ти бачив у випраних сорочок голови й ноги, хай навіть тоненькі? — запитав Джордж. Він зняв свої окуляри, витер їх насухо й знову начепив на носа. — Скажи йому хоч   ти,   Люсі! Мене він ніколи не слухає!  

— Так, Локвуде, ходімо, — підхопила я. — Не можна ж отак стояти тут цілу ніч. Краще побережімось, а то цей привид нас іще зачепить.  

Локвуд усміхнувся:  

— Нікуди ми не підемо. Наші приятелі в передпокої   повинні   обізватись. Інакше таким чином вони визнають свою провину. Зараз, напевно, підійдуть до дверей і запросять нас. Повірте мені. Нема чого хвилюватися.  

Дивний цей Локвуд: ти віриш йому навіть тоді, коли він плете отакі несосвітенні дурниці. Для цього досить просто поглянути на нього. Зараз він стояв на ґанку в своєму довгому пальті й вузькому чорному костюмі, легковажно тримаючи одну руку на ефесі рапіри. Світло з передпокою виблискувало на його худому, блідому обличчі й відбивалося в чорних усміхнених очах, які дивилися просто на мене. Локвуд був яскравим втіленням упевненості й безжурності. Саме таким мені й хотілося запам'ятати його назавжди: позаду й попереду — страхи, а він стоїть між ними, спокійний і сміливий.  

Наш із Джорджем вигляд був не такий ефектний, однак цілком діловий: темний одяг, темне взуття. Джордж навіть заправив свою сорочку в штани. За спинами в усіх нас були рюкзаки й важкі шкіряні робочі торбини — старі, вицвілі. поцятковані від опіків ектоплазми.  

Сторонній спостерігач, упізнавши в нас співробітників психологічної агенції, відразу припустив би. що в цих торбинах повно соляних бомб, лаванди, залізних стружок, срібних печаток, ланцюгів та іншого знаряддя нашої праці. І то була б чистісінька правда — в усьому, крім одного: в своєму рюкзаку я несла ще й склянку з черепом усередині.  

Ми чекали. Вітер похмуро вив між будинками. Залізні амулети. підвішені на мотузках над нашими головами, крутилися, брязкотіли й клацали, наче відьомські зуби. Білий привид над вулицею плив просто на нас. Я щільніше застебнула куртку й притулилася до стіни будинку.  

— Це Примара. —    долинув з мого рюкзака ледь чутний шепіт. —   Вона помітила вас, і до того ж вона голодна. Ця Примара. здається, вже накинула оком наДжорджа...  

— Локвуде! — почала я. — Нам   справді    пора...  

Проте Локвуд уже позадкував від дверей.  

— Аж ніяк, — відповів він. — Що я тобі казав? Ось вони!  

За віконцем з’явились тіні. Брязнув ланцюжок, і двері широко прочинились.  

На порозі стояли чоловік і жінка.  

Можливо, це були вбивці, та нам не хотілося сполохати їх. Тож ми якнайласкавіше всміхнулись їм.  

   

Пансіон «Лавандова хижа» привернув нашу увагу ще два тижні тому. Вайтчепельська поліція розслідувала тоді випадки таємничого зникнення людей — здебільшого робітників із сусідніх лондонських доків, хоча траплялись між ними й комівояжери. — саме в цьому районі. З’ясувалося, що дехто зі зниклих зупинявся перед тим у скромному пансіоні під назвою «Лавандова хижа», на Кеннон-Лейн. Поліція приходила до пансіону, розмовляла з його власниками — подружжям Еванс — і навіть оглядала будинок. Проте не знайшла нічого.  

Але то були дорослі, що не вміють заглядати в минуле. Не можуть виявляти психологічні сліди, що залишились по давніх злочинах. Для цього їм потрібна допомога підлітків-агентів. Вийшло так, що наша агенція «Локвуд і К°» саме тоді багато працювала в Іст-Енді, а наше успішне завершення справи Спайтелфілдського Привида-Крикуна зробило нас по-справжньому популярними в цьому районі. Тому ми, звичайно, погодились відвідати пансіон подружжя Еванс.