Джонатан Страуд – Примарний Хлопець (страница 13)

Я справді озирнулася. Декого з підлітків, що стояли довкола, я знала як агентів з хорошою репутацією. Інших — із гіршою. Біля постаменту колони шикувалася група блідих дівчат у куртках гірчичного кольору. В їхньому керівникові — товстелезному чолов’язі з двома підборіддями, круглим, мов кавун, черевом і неосяжними сідницями — я впізнала пана Адама Банчерча. власника однойменної другорядної агенції.  

Локвуд спохмурнів:  

— Кількість    і справді неабияка. А от   якість... —    він нахилився до Барнсового вуха й тихо додав: — Скажімо, Банчерч? Ну. згляньтеся!  

Барнс відповів, помішуючи свій суп пластиковою ложечкою:  

— Я не заперечую ваших талантів, пане Локвуде. Уже ваша сліпуча усмішка може правити нам за ліхтар у найтемніших алеях. Але скажіть мені, скільки агентів працює у вас? Ще й досі троє, авжеж? І один з них—   Джордж Кабінет?    Ви з панною Карлайл, звичайно, молодці, але троє зайвих агентів навряд чи стануть нам у великій пригоді, — він постукав ложечкою об край стаканчика й передав її Кіпсові. — Операція в Челсі дуже масштабна. Вторгнення охоплює велику територію. Тіні, Спектри, Примари, Причаєні — їх з’являється дедалі більше, й ніхто не може зрозуміти, де головне джерело цієї навали. Ведеться спостереження за сотнями будинків, цілі вулиці доводиться евакуювати... Жителі вкрай невдоволені цим — звідти й нинішня демонстрація. Тому нам потрібно   багато    агентів і до того ж таких, які роблять те. що їм кажуть. Ось дві найголовніші причини, з яких я не можу запросити вас, — він рішуче сьорбнув із стаканчика й вилаявся: — Хай йому дідько! Гаряче!  

— Подмухай-но йому на суп, Кіпсе, — Локвуд насуплено відвернувся. — Вдалого вам вечора, інспекторе. Зателефонуйте нам, коли справа зайде в глухий кут.  

Ми попрямували назад до таксі.  

— Локвуде! Зачекай!  

Кіпс із текою під пахвою наздоганяв нас.  

— Чим можу стати в пригоді? — холодно поцікавився Локвуд, глибоко засунувши руки в кишені.  

— Я не хочу сваритися з вами, — відповів Кіпс,—хоч і міг би. слово честі. Я хочу дати вам пораду... головним чином Люсі, бо ти все одно мене не слухатимеш.  

— Мені твої поради теж не потрібні. — відрубала я.  

Кіпс вишкірився:  

— І все-таки послухайте. Ви ж нічого не знаєте. А тут. у Челсі. коїться щось страшне. Стільки Гостей відразу я ніколи ще не бачив. До того ж   найрізноманітніших,    зокрема й дуже небезпечних. Ніби хтось змішав їх докупи. Моя команда три ночі поспіль патрулювала один і той самий провулок позаду Кінґс-Роуд. Перші дві ночі не було нічого. А третьої на нас із темряви виліз Костогрім! З’явився поряд із Кейт Ґодвін і Недом Шоу. Тільки уявіть — Костогрім! Невідомо звідки! Барнс не розуміє, що діється. І ніхто не розуміє!  

Локвуд стенув плечима:  

— Я пропонував вам допомогу. Ви відмовились.  

Кіпс почухав пальцями стрижену маківку:  

— Авжеж, відмовились! Хто ви такі? Ніхто! Що там у вас, скажімо, цієї ночі? Яка-небудь дурниця?  

— У нас привид, який лякає звичайних людей, — відповів Локвуд. — Хіба це дурниця? Я так не думаю.  

Кіпс кивнув:  

—Так, звичайно. Тільки якщо ти хочеш братися до серйозних справ, тобі треба працювати в справжній агенції. Кожен з вас міг би легко влаштуватись у «Фіттес». Я сам готовий узяти Люсі до своєї команди хоч завтра. Я вже запрошував її раніше.  

Я поглянула йому просто в очі:  

— Так. І ти вже чув мою відповідь.  

— Як собі хочеш. — обурено відказав Кіпс. — Але я ще раз тобі раджу: вгамуй свою гордість і приходь до нашої команди. Інакше ти просто марнуватимеш час. — він ще раз кивнув мені й подався назад.  

— От уже нахаба, — буркнув Локвуд. — Балакає, як завжди, всяку нісенітницю.  

Чи нісенітниця то була, чи ні. однак після цього Локвуд замовк і далі їхав без жодного слова, тож мені самій довелося нагадувати шоферові потрібну нам адресу — Вайтчепел, Нельсон-стріт, будинок № 6, де на нас чекала Гостя під вуаллю.  

   

Будинок із терасою стояв на вузенькій вуличці. Наша клієнтка. пані Пітере, уже виглядала нас: двері відчинились іще до того, як я встигла постукати. То була молода, помітно знервована жінка з рано посивілим від клопотів волоссям. Голову й плечі вона закутала теплою шаллю, а в руці, затягнутій у рукавичку, тримала великий дерев’яний хрест із розп’яттям.  

— Вона там? — прошепотіла пані Пітере. — Там, нагорі?  

— Звідки ми знаємо? — відповіла я. — Ми ще навіть не увійшли.  

— Її видно з вулиці! — шепотіла далі господиня. — Діти кажуть, що її видно з вулиці!  

Ні Локвудові, ні мені не спало на думку оглянути будинок зовні. Ми відійшли на порожню бруківку й запрокинули голови, щоб придивитися до двох вікон на другому поверсі. Одне з цих   вікон. просто над    дверима, було освітлене: керамічна плитка, помітна крізь шибку, свідчила про те, що це ванна кімната. Друге вікно, темне, навіть не віддзеркалювало — як інші  

вікна — світла вуличного ліхтаря, що стояв біля сусіднього будинку. Це вікно скидалось на порожню чорну діру. А якщо пильно придивитись, у ньому можна було помітити жіночу постать. Знадвору здавалося, що жінка стоїть біля вікна, обернувшись до нього спиною. Можна було навіть розгледіти її чорну сукню та пасма довгого чорнявого волосся.  

Ми з Локвудом повернулися до дверей. Я кахикнула й сказала:  

— Так, вона там.  

— Хвилюватись вам не слід, — запевнив Локвуд пані Пітере, коли ми проходили повз неї до передпокою, і зблиснув своєю впевненою, увімкненою на п’ятдесят відсотків потужності усмішкою. — Зараз ми підемо нагору й подивимось.  

Наша клієнтка схлипнула:  

— Тепер ви розумієте, чому я не можу спокійно заснути, пане Локвуде? Тепер ви це розумієте, авжеж?  

Її перелякані очі скидались на два повні місяці. Вона подалася за нами, виставивши перед своїм обличчям хрест, як маску, й ледве не вдарила ним Локвуда по носі, коли той несподівано обернувся.  

— Пані Пітере! — сказав він, обережно відводячи хрест униз. — Зробіть, будь ласка, для нас одну-єдину річ. Украй важливу.  

— Яку?  

— Підіть до кухні й поставте на вогонь чайник. Ви зможете це зробити?  

— Звичайно. Так, так, поставлю.  

— Чудово. І заваріть нам по чашці чаю. Ні, не приносьте їх нагору. Ми самі зайдемо на кухню, коли закінчимо. Сподіваюсь, чай тоді ще не прохолоне.  

Ще одна усмішка, легенький потиск руки — і ось ми вдвох із Локвудом вирушили вгору вузькими сходами, човгаючи торбинами об стіну.  

Коридора на другому поверсі не було, просто від розширеної горішньої сходинки вели троє дверей: одна — до ванної, друга — до спальні в задній частині будинку й третя — до спальні, що виходила на вулицю. В ці треті двері було забито не менш ніж півсотні важких залізних цвяхів, з яких звисали ланцюжки та жмутки лаванди. Самих дверей за всіма цими оберегами майже не було помітно.  

— Цікаво, — пробурмотіла я.  

— Еге ж, ризикувати наша господиня не любить. — погодився Локвуд. — Ти диви, вона ще й псалми співає! Цього, щоправда, слід було чекати.  

Знизу ми почули, як відчинилися двері на кухню, задріботіли кроки, а потім до нас долинув кволий жіночий голос, що проспівав уривок псалма.  

— Навряд чи це допоможе тут. — зауважила я. перевіряючи свій робочий пояс і дістаючи рапіру. — Або оцей хрест. Він нічим не зарадить, якщо його зроблено не з заліза або срібла.  

Локвуд дістав з торбини тонкий залізний ланцюг і обкрутив його круг зап’ястка. Зараз він стояв так близько, що майже торкався мене.  

— Такі речі принаймні заспокоюють. — сказав він. — Як і більша частина колекції моїх батьків. Пам’ятаєш бубон з кісток та павиних пер у нашій бібліотеці? Оберіг проти духів з острова Балі. В ньому немає жодної унції заліза чи срібла... Гаразд. Ми готові?  

Я всміхнулась до нього. За дверима на нас чекає жах. і я зустрінуся з цим жахом через кілька секунд. Та моє серце аж співало з радощів — через те, що ми з Локвудом стоїмо в цьому будинку разом. 1 це, правду кажучи, все, чого мені треба в цьому світі...  

— Готові. — підтвердила я. — І мені вже кортить випити свіжого гарячого чаю.  

Я заплющила очі, готуючи їх до переходу від світла до темряви, й порахувала до шести. А потім відчинила двері й ступила до кімнати. За бар’єром із цвяхів було так холодно, ніби хтось на цілу ніч залишив відчиненими дверцята холодильника. Коли ж Локвуд зачинив за нами двері кімнати, нас поглинула темрява — така, що мені здалось, ніби я пірнула в чорнило. Не було навіть відблисків вуличного ліхтаря на стелі.