Джонатан Страуд – Примарний Хлопець (страница 14)

При цьому, одначе, на вікні не було жодної завіски. Перед нами чорніли голі шибки.  

І   щось    між цими шибками не пропускало до кімнати ані промінчика світла.  

Крім того, що в спальні було холодно й темно, тут іще хтось плакав. Плач був моторошний, тужний і водночас скрадливий. Він якось химерно відлунював—так, ніби ми стояли серед широченного порожнього простору.  

— Локвуде. — прошепотіла я. — Ти тут?  

Він легенько, по-дружньому штовхнув мене в бік:  

— Тут, поряд із тобою. Хай йому біс, як холодно! Треба було надягти рукавички.  

— Я чую плач.  

— Вона у вікні. Між шибками. Ти бачиш її?  

— Ні.  

— Не бачиш її кощавих пальців?  

— Ні! І, будь ласка, не треба мені їх   описувати...  

— Добре, що мені бракує уваги, інакше я не спав би цілу ніч. На ній сіра сукня з мереживом, а на обличчі — ніби подерта вуаль. В одній руці вона тримає лист, він забруднений чимось темним — не знаю, чи слізьми, чи кров’ю... Вона тулить цей лист до грудей своїми довгими кощавими пальцями... Зараз я порозкладаю ланцюги. Найкраще, що ми можемо зробити, — це розбити шибку. Розбити, зібрати всі друзки й відправити їх на спалення... — Локвуд говорив напрочуд спокійно, і я чула, як він брязкотить ланцюгами.  

— Локвуде, зачекай.  

Я стояла, відчуваючи, як повітря обпікає мені лице холодом. і спрямувала свій Слух на глибші, потаємні речі. Плач став тихішим, а потім до мене долинув ледь чутний шепіт:  

— Сховала...  

— Що? — запитала я. — Що ти сховала?  

—Люсі, — мовив Локвуд. —Ти не бачиш того, що бачу я. Ти не повинна розмовляти з цією тварюкою. Це погано скінчиться.  

Він узяв мене під лікоть і потяг за собою. Я ступила в коло з ланцюгів — голос ущух, повернувся на мить і знов ущух.  

— Забери ланцюги. — буркнула я. — Мені нічого не чути.  

— Сховала, схова-ала...  

— Люсі!..  

— Цить!  

— Я сховала його...  

— Де    ти сховала його? — запитала я. — Де?  

— Там...  

Коли я обернулась, мій Зір став яснішим. Краєм ока я побачила обриси вікна, а між шибками — чорнішу за ніч постать із довгим волоссям, згорбленими плечима й химерно піднятими над головою руками — чи то в шаленому танці, чи в якомусь чаклунському обряді. Неприродно довгі пальці ніби тягли- ся до мене через усю кімнату. Я зойкнула. Відчула, як Локвуд. що стояв поруч, кинувся вперед і змахнув своїм клинком. Довгі пальці зламались, випустивши промені потойбічного світла, які порозлітались на всі боки, ніби переломлені в призмі. В моїх вухах вибухнув дикий вереск. Потім брязнуло скло. І запала тиша.  

Вереск ущух. Спальню заповнило блідо-рожеве світло ліхтарів з Нельсон-Роуд. Я нарешті змогла розгледіти речі, що стояли в кімнаті. Якою ж маленькою вона тепер виявилась! Звичайнісінька собі кімнатка з дитячим двоярусним ліжком, кількома стільчиками й темною шафою, що стояла недалеко від мене. З-під дверей до спальні заструменіло тепле повітря, що так приємно торкалось моїх змерзлих гомілок. Локвуд стояв переді мною з рапірою в руці. Крізь розбите вікно надвір звисав залізний ланцюг. У будинку навпроти світились вікна. З віконної рами, наче зуби, стриміли скляні друзки.  

Локвуд, відсапуючись, обернувся до мене. Пасмо розкуйовдженого волосся ховало від мене одне його око.  

— З тобою все гаразд? — запитав він.  

— Звичайно, — відповіла я й поглянула на шафу. — А що зі мною мало статись?  

— Вона ж напала на тебе, Люсі. Шкода, що ти не бачила її обличчя, коли з нього злетіла вуаль!  

— Ні, ні, — запевнила я, — все гаразд. Вона просто показала мені схованку...  

— Яку схованку?  

— Не знаю. Мені треба зосередитись. Помовч, будь ласка.  

Локвуд побокував. а я рушила до шафи. Шафа була велика й стара, зроблена з майже почорнілого дерева. Дверцята прикрашала старовинна різьба. Я потягла за них — вони з рипінням відчинились. Усередині висів дитячий одяг, геть побитий міллю. Я подивилась на нього, пирхнула, а потім рішуче відсунула вішаки вбік. Підлогу шафи було вирізано з суцільного шмату деревини. Якщо дивитися збоку, вона піднімалась над нижнім краєм шафи десь на фут. Я дістала свій кишеньковий ножик.  

Локвуд нахилився над моїм плечем:  

— Люсі...  

— Вона показала мені свою схованку, — знову пробурмотіла я. — І мені здається... Ось!  

Я застромила лезо ножика в щілину між підлогою й задньою стінкою шафи. Потім натиснула, й панель пішла вгору. Щоправда, з вішаків попадала половина одягу, та головне було зроблено. Я заховала ножик і дістала замість нього ліхтарик.  

— Ось, — повторила я, — бачиш?  

У порожнині, що відкрилася, лежав аркуш паперу — запорошений, згорнутий у кілька разів, запечатаний сургучем. На папері видніли темні плями — чи то сльози, чи то кров.  

— Вона показала мені це місце. — ще раз пояснила я. — Тобі не варто було хвилюватися.  

Локвуд кивнув, та його обличчя й далі супилось. Він уважно поглянув на мене й мовив:  

— Можливо... — і несподівано широко всміхнувся. — Найкраще те, що чай. напевно, ще не прохолов. Якби вона ще здогадалась подати до чаю печиво!  

Я повнилася щастям. Чуття не зрадило мене! Вистачило лише кількох секунд, щоб увійти в контакт із привидом і зрозуміти його наміри. Так, Локвуд здатен бачити прояви, однак я можу зазирнути ще глибше. Я можу знаходити сховані речі — інакше кажучи. Джерела. Поки я вилізала з шафи, Локвуд тримав дверцята. Я всміхнулась до нього й стиснула його руку. Коли ми вийшли на сходи, до нас долинув кволий голос пані Пітере — вона досі співала в кухні псалми.  

   

З'ясувалося, що папір, який я знайшла, був зізнанням при- вида — тобто зізнанням такої собі Арабелли Кровлі, написаним 1837 року, за доби, на яку вказував крій жіночої сукні. У листі пані Арабелла писала, що задушила свого сонного чоловіка, проте зуміла уникнути покарання. Почуття провини змусило її дух воскреснути, однак тепер, коли документ нарешті знайдено й викрито злочин, вона вже навряд чи повернеться.  

Мені    принаймні це уявлялося саме так. Дізнатися інші подробиці мені не дозволив Локвуд: того самого ранку він відіслав розбиту шибку до крематорію в Клеркенвелі й переконав пані Петерс, що шафу заради спокою теж варто було б спалити. На моє невдоволення, він знову заборонив мені спілкуватися з Гостями, якщо їх не заблоковано як слід. Я, звичайно, розуміла,   чому    він так тривожиться — його гнітив спогад про долю власної сестри, та, як на мене, він надто вже перебільшував. Я дедалі більше переконувалась, що мій Талант допоможе мені обминути халепу.  

Упродовж кількох наступних днів агенція «Локвуд і К°» швидко й успішно завершила ще низку справ. На ці завдання ми з Локвудом і Джорджем виходили поодинці.  

Це, одначе, призводило до певних проблем. Передусім нам бракувало часу на попередні розслідування, а це, правду кажучи, завжди небезпечно. Як наслідок, однієї ночі Локвуд ледве уникнув дотику привида в церкві біля Олд-стріт. Він загнав свою Примару за вівтар і мало не проґавив ще одну, яка вилізла просто в нього з-за спини. Якби Локвуд прочитав перед тим історію цієї церкви, то довідався б. що в ній орудують духи вбитих братів-близнюків.  

Перевтома теж дошкуляла нам. Джордж дозволив Причає- ному. якого не помітив через утому біля Вайтчепельського шлюзу, загнати себе в кут — і врятувався, лише пірнувши з головою в канал. А я взагалі заснула, чергуючи в пекарні, й не помітила обгорілого Гостя, що саме виліз із печі. Я прокинулась від смороду лише тоді, коли цей Гість уже майже торкнувся мого обличчя своїми почорнілими пальцями. — на превелику втіху черепа, який щиро цьому радів, проте не обізвався зі своєї склянки ані словечком.  

Усі ці випадки хвилювали Локвуда. Він казав, що це переконливий доказ того, що ми справді перевантажені роботою. Звичайно ж, він мав цілковиту рацію, проте зараз мене найбільше цікавила свобода, яку надає самостійна робота.   Щ   о- ночі, виходячи на завдання, я чекала нагоди поспілкуватись з привидом — і невдовзі така нагода мені трапилась.  

Я вирушила за викликом до родини, що жила в квартирі № 21 південного крила будинку в Бермуда-Корт, у Вайтчепелі. Як ви пам’ятаєте, цей будинок дістався мені за нашим правилом «цур». Виклик двічі відкладали через хворобу замовника, і його цілком могли перенести і втретє — тепер уже з моєї вини, бо я вже купила собі квиток, щоб поїхати додому й навідати родину. З матір’ю й сестрами я не бачилася півтора року — відтоді, як перебралася до Лондона. Локвуд наполіг, щоб я взяла тижневу відпустку, й хоча я не знала, радіти чи ні своїй майбутній подорожі додому, мені не хотілось відкладати її заради завдання, де напевно доведеться — крім усього іншого — ще й довго лізти вгору сходами.