Джонатан Страуд – Примарний Хлопець (страница 15)

Проте клієнт зателефонував мені, і я погодилась. Зустріч ми призначили ввечері напередодні мого від їзду. Локвуд із Джорджем були тоді заклопотані власними завданнями, тож я вирушила сама. Щоправда, не зовсім сама з черепом, хоч  

яке неприємне, а все ж таки товариство. А якщо він надто розбалакається, то завжди можна буде закрутити кришку міцніше.  

   

Бермуда-Корт виявився одним із тих великих бетонних житлових комплексів, які будували в Лондоні відразу після Другої світової війни. Він мав чотири блоки, всередині яких містився невеличкий, порослий травою двір. У кожному блоці були зовнішні сходи з переходами впоперек стін: ці переходи захищали будинок від негоди й водночас постійно кидали тінь на вікна й двері квартир. Бетонні стіни були грубі, потворні, темні від дощу.  

Як я й передбачала, ліфтів у будинку не було. Хоч квартира № 21 виявилась лишена п’ятому поверсі, я добряче захекалась, поки дісталася туди. — ще й під тягарем рюкзака, в якому, крім усього іншого, була склянка з черепом.  

Надворі майже смеркло. Я тяжко відсапнула й подзвонила в двері.  

— Ти. здається, не в формі, —    прошепотів мені на вухо череп.  

— Замовкни. Я в чудовій формі.  

— Ти пихкотиш, як астматик. Тобі не завадило б трохи схуднути... Щось Локвуд надто вже часто згадує про твої гладенькі стегенця...  

— Що?! Він не може...  

Аж тут замовники нарешті відчинили двері. Замовників було п’ятеро — сухорлява літня мати, трохи сутулий мовчазний батько й троє дітей, не старших за шість років. Вони разом жили в цій п’ятикімнатній квартирі з невеличким передпокоєм. Мешкав тут і шостий жилець — дідусь дітлахів, проте він нещодавно помер.  

На мій подив, мене запросили не до вітальні, де зазвичай тривають дражливі переговори замовників з агентами, а провели до маленької кухні в дальньому кінці передпокою. Там з'юрмились усі й так міцно притисли мене до плити, що впродовж нашої розмови я двічі натискала своїми сідницями на кнопку запалювання.  

Мати попросила в мене пробачення за таке незручне приймання. Вітальня в них є, проте віднедавна вони не заходять туди увечері. Чому? Бо там з’являється привид дідуся. Після його смерті діти бачили старого щоночі — він сидів у своєму улюбленому кріслі. ІЦо він робив? Нічого, просто сидів. А до того, коли був ще живий? Теж увесь час сидів у цьому кріслі. У ньому й помирав — тяжко хворів, однак лікуватись відмовлявся. Врешті він так схуд і знеміг, що його, здавалось, могло здути вітром.  

Чи знають вони, чому він повернувся? Ні. Чи можуть вони припустити, що йому треба? Ні. А який він був за життя?   Отут    мої клієнти замовкли й засовались, і мені ця мовчанка видалася дуже промовистою. Врешті-решт батько сказав, що небіжчик був «непростою людиною» — не дуже щедрою, коли йшлося про гроші. Мати ж відверто додала, що він був неабиякий скнара. Він міг би всю свою родину продати дияволу, якби той запропонував хорошу ціну. Хоч як сумно це говорити, та мені було зрозуміло: вони щиро радіють із того, що   дід   усь помер.  

Щоправда,   не зовсім    помер. Чи краще так: помер, а тоді повернувся.  

Вони заварили мені чаю, і я випила його, стоячи під єдиним яскравим світильником на кухні. А за мною тим часом стежили три пари дитячих очей — величезних і зелених, наче в котів. Нарешті я поставила порожню чашку до мийки, і всі п’ятеро жильців разом зітхнули. Мені показали, де вітальня, я увійшла туди, ступила на вичовганий килим і зачинила за собою двері.  

То була невелика прямокутна кімната з електричним каміном посередині однієї із стін. Камін був обгороджений металевими братцями, щоб туди не лазили діти. Світло вмикати я не стала. Широке вікно вітальні виходило на внутрішній двір, порослий травою: звідти сягало світло з вікон сусідніх блоків і від старого неонового вуличного ліхтаря — такі ліхтарі подекуди збереглися з тих часів, коли звичайні люди ще не боялись виходити з дому увечері. Його проміння давало мені змогу оглянути вітальню.  

Меблі, що стояли в кімнаті, були в моді років із двадцять тому — тверді крісла з високими бильцями, широкими пору- чатами й точеними круглими ніжками, оббита штучною шкірою низька канапа, приставні столики, простенький засклений сервант у кутку, килимок із високим ворсом перед каміном. Усі речі геть не пасували одна до одної. В іншому кутку я побачила стоси коробок із дитячими іграми й зрозуміла, що господарі намагались якось прибрати кімнату до мого візиту.  

У вітальні було холодно, проте холод був не   потойбічний.   Принаймні поки що. Я перевірила термометр на поясі — дванадцять градусів. Я прислухалась, проте вловила лише легеньке тріскотіння, схоже на далекий електричний розряд. Я перенесла свій рюкзак на канапу біля вікна й тихенько присіла біля неї на підлозі.  

Коли я витягла склянку, вона світилася блідо-зеленим сяйвом. Обличчя привида поволі оберталось, виблискуючи в плазмі очима.  

Убога   халупа. —    прошепотів голос. —   Сюди багато привидів не влізе...  

Я торкнула пальцями кришку, ладна будь-якої миті обірвати нашу розмову.  

Якщо тобі нема чого більше сказати...  

Ні, я не нарікаю. Проте навіть у пеклі затишніиіе, ніж тут. Повір мені..  

Вони кажуть, що тут померла людина.  

Правду кажуть. Тут дійсно померла людина Навіть повітря просякло смертю...  

— Гаразд. Якщо відчуєш щось іще, скажи мені.  

Я поставила склянку на приставний столик і обернулась до високого крісла, що стояло навпроти мене.  

Я вже здогадалась, чиє то було крісло. Воно займало найкраще місце в кімнаті — найближче до телевізора, що стояв у кутку, найближче до каміна. Інші крісла були не так зручно розміщені. До того ж у затінку біля цього крісла я помітила притулений до стіни ціпок, а найближчий столик був укритий кружальцями — сюди часто ставили чашку з чимось гарячим. Крісло було оббите матерією з бридким квітчастим візерунком. Подекуди вона геть протерлась і по краях була залатана шкірою. Десь посередині бильця матерія так само була вичовгана, а на сидінні видніла западина, й через те здавалось. ніби в кріслі досі хтось сидить.  

Я знала, що повинна робити. Правила кажуть це чітко: я мала дістати ланцюги — або, якщо це неможливо, стружки — і зробити круг крісла залізне коло. Потім викласти додатковий бар’єр із жмутків лаванди, а далі сісти на безпечній відстані від місця можливого прояву. Саме так, безперечно, вчинив би Джордж. І навіть Локвуд. набагато більше схильний до ризику, вже давно порозкладав би ланцюги.  

Проте я нічого цього не зробила. Я лише витягла рапіру й відкрила рюкзак, щоб у разі потреби мати напохваті знаряддя. А потім у помаранчево-рожевих сутінках сіла на канапу, підібгала ноги й заходилась чекати.  

Мені хотілося перевірити свій Талант.  

— От бешкетниця,    — пролунав у моїй голові голос черепа.   — Цікаво, а Локвуд знає про твої витівки?  

Я не відповіла нічого, й череп, ще зо два рази спробувавши покепкувати, замовк. Із-за дверей долинали приглушені голоси, дитячий гомін, брязкіт посуду — родина готувалась вечеряти. Повітря наповнилося запахом грінок. Мої замовники були   так    близько... Теоретично я піддавала їх небезпеці, не встановивши бар’єри. У «Посібнику Фіттес» про це йшлося   ці п   ком ясно. Та й правила ДЕПРІК суворо забороняли контакт із привидом без належного захисту. З їхньої точки зору мої дії вважалися злочином.  

За вікном тим часом було вже поночі. Мої дорослі клієнти сіли вечеряти, а дітей замкнули в одній із спалень. Ось зашуміла вода в туалеті. На кухні хтось почав мити посуд. А я й далі тихенько сиділа в темряві, чекаючи на примарне видовище.  

1 ось воно почалося.  

Поволі, майже невловимо, атмосфера в кімнаті ставала більш моторошною. Я відчувала, як частішає й коротшає моє дихання. як ворушаться волосинки на моїх руках. Мене огорнули сумніви, навалились туга й самотність. Я дістала жувальну гумку й поклала її собі до рота — то був мій звичайний засіб проти страху. Температура далі падала — мій термометр показав десять градусів, потім дев’ять. Світло неонового ліхтаря, що проникало до кімнати, стало розмитим, ніби пробивалось крізь якусь перешкоду.  

— Щось   наближається... —    промовив череп.  

Я жувала гумку й чекала, спостерігаючи за порожнім кріслом.  

О двадцять першій годині сорок шість хвилин (я відзначила це за своїм годинником) у кріслі з’явився блідий силует. Поки що він був ледве помітний і скидався на малюнок олівцем, не до кінця стертий. — нерівний, розпливчастий посередині. Проте навіть зараз у ньому можна було розгледіти постать літнього згорбленого чоловіка. Обриси постаті цілком збігались із потертими місцями й заглибинами в кріслі. Привид і далі залишався прозорим, крізь нього можна було розібрати кожну рисочку квітчастого візерунка на матерії. Проте поволі видиво ставало чіткішим: тепер я вже бачила, що переді мною низенький висохлий дідок — геть лисий, окрім кількох довгих сивих волосин за вухами. Я подумала, що колись він був гладкий, повнощокий, та згодом його щоки запали, а шкіра обвисла. Так само схудли його руки й ноги, на яких теліпалися рукави сорочки й холоші штанів. Одна кощава рука лежала в нього на колінах, гублячись у бганках одягу. Друга рука вчепилась у поруччя, мов павуча лапа.