Джонатан Страуд – Примарний Хлопець (страница 12)
Я поглянула на Локвуда. Його плечі напружились, і на мить мені здалося, що він розгніваний. Проте він спокійно відповів:
—Твоя правда. Джордже. Але ж це не звичайний собі Гість, а моя сестра. Навіть якби вона повернулась, я не зміг би застосувати проти неї залізо.
На це ніхто з нас нічого не відказав.
— Найкумедніше, що вона
Я подивилась на вази з висохлими ліловими квітами в них. Виходить, це не тільки захист, а ще й знак уваги...
— Лаванда — теж непоганий засіб. — додав Джордж. — Костомаха-Фло завжди на цьому присягається.
— Фло присягається на чому завгодно, — відповіла я.
Ми всі зареготали, хоч у цій кімнаті сміятись і не личило. Так само, щоправда, тут не личило ні плакати, ні гніватись —
тільки зберігати врочисту тишу. В цій кімнаті здавалося, що хтось тільки-но звідси вийшов, залишивши по собі невидимий слід. Таке трапляється десь у долині, коли хто-небудь гучно й весело крикне, а потім відлуння цього крику ще довго ширяє між довколишніми пагорбами. А далі воно вщухає, а ти стоїш на тім самім місці — тільки це місце стає чомусь зовсім іншим.
Більше до тієї кімнати ми не повертались. То було особливе місце, і ми з Джорджем облишили його назавжди. Сам Локвуд теж більше не згадував про свою сестру і навіть не розшукав її фотографії, як тоді обіцяв нам. Про своїх батьків він теж ніколи не говорив — лиш одного разу зауважив, що успадкував будинок № 35 на Портленд-Роу за їхнім заповітом. Таким чином виходило, що Локвудові батьки теж померли, тільки невідомо, як і де саме. Загалом і вони, й Джесіка залишались для нас таємницею, й пов’язаних із таємничою кімнатою запитань поставало дедалі більше.
Я змушувала себе не перейматись цими запитаннями й задовольнятись тим, про що вже дізналася. Будь-що теля тієї розмови я відчула себе ближчою до Локвуда, ніж раніше. Навіть те, що я довідалась про його минуле, було свого роду привілеєм, виявом довіри з його боку. А те, що Локвуд мені довіряє, зігрівало мене в найскрутніші моменти — як-от тепер, коли ми мчали вдвох у нічному таксі крізь лондонську темряву. Хто- зна, можливо, згодом, коли ми знову працюватимемо разом, він знову відкриється мені і розкаже щось іще...
Автомобіль зненацька загальмував. Ми з Локвудом хитнулись уперед на сидіннях. Уся вулиця перед нами була геть залюднена.
Шофер вилаявся.
— Пробачте, пане Локвуде. Дорогу перекрито. Тут повно агентів.
— Жодних проблем, — відповів Локвуд, відчиняючи дверцята. — Це саме те. що мені потрібно.
Перш ніж я встигла зреагувати, перш ніж таксі остаточно зупинилось, він уже вискочив з автомобіля й тепер прямував вулицею.
Наша дорога до Вайтчепела пролягала через центр міста. Зараз ми були наТрафальґарській площі. Вибравшись із таксі, я побачила під колоною Нельсона натовп, освітлений сліпучо- білими променями численних захисних ліхтарів. То були звичайні громадяни — рідкісне видовище для вечірньої пори. Дехто тримав у руках плакати; інші стояли в черзі до саморобної трибуни, щоб виголосити промову. Про що вони там говорили, мені не було чути. На певній відстані натовп оточували полісмени й службовці ДЕПРІК. Перед ними, частково зливаючись із натовпом, стояло багато агентів — вочевидь, для того, щоб захистити зібрання від привидів. Усі вони були вбрані в різнобарвні формені куртки: срібні — в агентів «Фіт- тес», вишневі — «Ротвел», канарково-жовті — «Темворт», горохово-зелені — «Ґрімбл» і так далі. Збоку був припаркований фургон ДЕПРІК, де видавали гарячий бульйон, чай і каву, а біля нього — ще багато фургонів і таксі.
Локвуд стрімко попрямував через площу. Я вирушила вслід за ним.
Я не знаю, як краще назвати велику групу співробітників психологічних агенцій — чи «натовпом», чи «зграєю». Різнобарвні купки агентів стояли, неприязно позираючи на своїх конкурентів, навмисне гучно розмовляли й вибухали реготом. Найменші з них — діти семи-восьми років — сьорбали гарячий чай і корчили один одному гримаси. Старші тупцяли на місці або походжали туди-сюди, крутячи суперникам дулі
прямісінько під носом у своїх дорослих керівників: дорослі ж удавали, ніби нічого не помічають. Агенти пихато випинали груди: їхні рапіри виблискували в промінні захисних ліхтарів. Повітря аж тріскотіло від зневаги й ненависті.
Ми з Локвудом пробились крізь натовп до місця, де стояла знайома постать, що похмуро спостерігала за всім цим видовищем. Як і завжди, інспектор Монтеґю Барнс був у пожмаканому плащі, костюмі невизначеного кольору й темно-брунатному капелюсі на голові. Незвичним був лише пластиковий стаканчику нього в руці, в якому парував суп червоногарячого кольору. Інспектор був утомлений, сиві вуса на його змореному лиці обвисли, наче шкурки двох здохлих хом'яків. Барнс служив у ДЕПРІК — Департаменті психологічних розслідувань і контролю — урядовій установі, що стежила за діяльністю агенцій і в таких випадках, як нині, збирала їх для спільної роботи. Барнс не відзначався ні доброзичливістю, ні блискучим розумом, проте був людиною старанною, впертою й до того ж непідкупною. Це все, одначе, не означало, що він радів нашому товариству.
Біля Барнса стояв невисокий чоловічок у розстебнутій оксамитовій куртці агенції «Фіттес». Його черевики аж сяяли глянцем. а штани були бездоганно випрасувані. На поясі, оздобленому коштовним камінням, висіла дорога рапіра, з-під куртки визирав сріблястий і м’який, мов тигрова шкура, формений жакет, а руки були затягнуті в лайкові рукавички. Одне слово, справжній дженджик. На превеликий мій жаль, під усім цим розкішним убранням ховалось тіло Квіла Кіпса, тож я дивилась на нього, як на щура, що жере з срібного відерця ікру.
Кіпс був рудий, худорлявий і безмежно самозакоханий. З багатьох причин—головною серед яких було те, що ми частенько говорили Кіпсові все, що про нього думаємо, — він давно вже ненавидів агенцію «Локвуд і К°» в цілому й кожного з нас зокрема. Ставши керівником команди в лондонському відділі «Фіттес» — одним із наймолодших на всю агенцію, — він регулярно працював на ДЕПРІК разом із Барнсом. Зараз він саме зачитував інспекторові щось із своєї теки з файлами.
— ...Сорок вісім випадків появи привидів Першого Типу лише за останню ніч у зараженій зоні Челсі, — читав він. — І, якщо вірити рапортам, сімнадцять привидів Другого Типу. Концентрація зростає.
— А скільки смертельних випадків? — поцікавився Барнс.
— Вісім, якщо врахувати трьох волоцюг. Як і раніше, телепати відзначають небезпечний рівень психологічного випромінювання, однак його походження досі не з’ясоване.
— Гкразд. Коли ця демонстрація скінчиться, ми вирушимо до Челсі. Я хочу, щоб агенти розділились по чотирьох секторах разом з телепатами, прикріпленими до них...
—Добрий вечір, інспекторе, — розплився в широкій усмішці Локвуд. — Привіт, Кіпсе.
— їх немає в списку, авжеж? — мовив Кіпс. —Хочете, я викину їх звідси?
Барнс хитнув головою й відсьорбнув супу.
— Локвуде, панно Карлайл... — сказав він. — Радий бачити вас. Чим можу стати в пригоді?
Радощів у Барнсовому голосі було не більше, ніж у людини на похороні власної матері. Слова «стати в пригоді» вийшли в нього найвиразніше. Ні, не можна сказати, щоб він
— Ми просто проїздили поряд, — відповів Локвуд, — от і вирішили привітатись. У вас тут, бачу, велике зібрання. Майже всі лондонські агенції, — його усмішка стала ще ширшою. — А ще ми хотіли поцікавитись, чи не забули ви надіслати запрошення й нам.
Барнс уважно поглянув на нас. Пара від стаканчика з супом клубочилась коло його вусів, наче туман у китайському бамбуковому гаю. Він ще раз відсьорбнув і коротко відказав:
— Ні.
— Смачний суп, еге ж? — трохи помовчавши, запитав Локвуд. — Який, до речі?
—Томатний. — Барнс зазирнув у стаканчик. — А що, власне, таке? Чим вам не до вподоби мій суп?
— Ні. цілком до вподоби... Особливо отой шматочок на кінчику ваших вусів... Дозвольте спитати, чому ДЕПРІК не залучив агенцію «Локвуд і К°» до операції в Челсі? Якщо вторгнення таке серйозне, чому ви відмовляєтесь від нашої допомоги?
— Не бачу в ній потреби. — насупився Барнс, розглядаючи натовп, що зібрався біля колони Нельсона. — Навіть якщо ця криза виросте до національного масштабу, становище нашого департаменту не таке безпорадне, щоб залучати ще й