Джонатан Страуд – Порожня могила (страница 8)
Над нашими головами вже виднів прохід, крізь який ми потрапили до підземелля, й сірий промінь світла, що проникав через нього. Мої ноги ніби налилися свинцем — я ледве ворушила ними.
— Спробую! — процідила я крізь зуби.
Щось ухопилось за мій рюкзак і потягло мене назад. Я зойкнула, шарпонулась уперед і врізалась у Кіпса. Той налетів на Локвуда, який штовхнув Голлі й Джорджа, що йшли попереду нього. Цієї моторошної миті всі ми мало не повалились зі сходів, проте все ж таки зуміли встояти на ногах, дико махаючи в повітрі руками, щоб зберегти рівновагу. Вже наступної секунди ми одне за одним вискочили з проходу нагору, а за нами лунало клацання кощавих пальців по сходах.
Вистрибнувши останньою в темну залу мавзолею, я озирнулась і побачила просто в себе під ногами біле примарне обличчя, що зирило на мене з мороку.
Локвуд із Кіпсом уже трималися за краї піднятої кам’яної плити. Я відкотилась убік, і вони відпустили камінь, який з гуркотом став на місце. Вогники ліхтарів блимнули. Будинком прокотилось відлуння.
— Охорона... — скривився Локвуд.
Я поставила свій рюкзак на підлогу. На його поверхні курились три смуги — слід кощавих пазурів привида.
Ми сіли на краєчок кам’яної плити, відсапуючи, мов зіпсовані катеринки.
— Ми зробили це, — прошепотіла Голлі.
— Зробили, — підтвердив Кіпс. — Дякувати Богу!
З рюкзака визирнуло й задоволено кивнуло зеленкувате обличчя черепа.
— Ні, — захекано відповіла я.
— Ні.
Череп захихотів:
Чи... що?
— Локвуде! — окликнула я, поспіхом відсуваючись від краєчка плити. З під неї вже текли біло-блакитні крижані струмені. Ми всі вмить порозлізались у різні боки, дряпаючи рапірами підлогу. Водночас із цим над плитою, ніби витягтись крізь камінь на невидимих нитках, з’явився дух. Свої кістки він залишив унизу, на сходах. Спочатку показалася зморшкувата, заснована павутинням голова з вишкіреними зубами, за нею шия, тоді прикриті пожмаканим полотном груди. Тут-таки довкола почало розливатись огидне потойбічне світло. Воно огорнуло нас, і ми заціпеніли, наче хробаки під відсунутим поваленим стовбуром.
Десь поряд зі мною Кіпс намагався витягти свою рапіру, та ніяк не міг цього зробити, бо саме сидів на ній. Локвуд, стоячи навколішки, шукав на поясі каністру з магнієм. А що тим часом робила я? Задкувала далі, бо привид, здавалося, зосередив свою увагу саме на мені. Отже, я задкувала, а привид дедалі більшав, тулячи до боків свої прикриті полотном руки.
Я вдарилася спиною об холодну стіну мавзолею.
Привид ворухнувся. Легко, наче та акула серед моря, він подолав простір, що розділяв нас, і завис наді мною.
До мого обличчя наблизилось його лице, геть заросле брудом та павутинням. Я відчула запах воску та вогкої землі — дух цілковитої, безмежної самоти цього потойбічного Гостя. Він простяг до мене свою висохлу руку, ворухнув примарними пальцями, і в моїй голові пролунало:
Мої колеги щось кричали, та я не звертала на них уваги. Я чула тільки хрипкий, далекий голос привида.
— Так! — відповіла я. — Що з нею?
До мене наблизився Локвуд із каністрою в руці:
— Люсі! Посунься вбік!
Уже наступної миті він зник — так ніби тут ніколи й не було його. Напружена атмосфера розвіялась; мене хитнуло вперед, моє волосся розкуйовдилось. Тієї самої миті всі ліхтарі згасли, й зала поринула в цілковиту пітьму.
Хтось засвітив кишеньковий ліхтарик і підійшов до мене. Промінець ліхтарика висвітлив порошинки, що літали довкола в повітрі, й нитки павутиння на моїх колінах.
— Люсі?—то був Локвуд, що присів біля мене навпочіпки.
— Усе гаразд, не хвилюйся.
— Що він з тобою зробив?
— Нічого. Локвуде... — я помовчала, не знаючи, що сказати далі. — У нас були коли-небудь замовники-привиди?
Він здивовано вирячився на мене:
— Звісно, ні. Чому ти питаєш?
Я закинула голову, притуливши потилицю до каменя:
— Бо мені здається, що в нас тільки-но з’явився саме такий клієнт.
Частина друга. Нещадна красуня
4
Будинок № 35 на Портланд-Роу, що слугував конторою для агенції «Локвуд і К°», був вельми незвичайним місцем. Коли за моєю спиною зачинилися старі чорні вхідні двері і я побачила привітну усмішку ацтекського кришталевого черепа, що правив за абажур лампі на столику для ключів, з моїх плечей, немов важкий плащ, відразу злетіли всі турботи цього світу. Я застромила свою рапіру до високої підставки для парасольок, повісила куртку на гачок і попрямувала передпокоєм уздовж полиць, заставлених химерними глечиками, масками й мальованими видовбаними гарбузами. Якби зараз був день, я зазирнула б до вітальні, щоб подивитися, чи не відпочиває там хтось із моїх колег, а якби ніч — то до бібліотеки, де хто-небудь міг би засидітися за роботою. А якби нікого не було і в бібліотеці, я подалася б униз, на кухню, де тут-таки зрозуміла б, хто нещодавно тут побував: чи Локвуд, якби там пахло грінками, чи Джордж із Кіпсом, якби пахло кексом. Відкрита бляшанка з зеленим чаєм і кілька соняшникових насінин на столі підказали б мені, що тут була Голлі, яка зараз працює з паперами в конторі. Її сліди, щоправда, на кухні залишались нечасто — Голлі дівчина охайна й нічого по собі не залишає. Ще рідше на кухні можна було відчути запах копченого оселедця й побачити грудки засохлого мулу біля дверей; це мало означати, що до нас завітала Костомаха-Фло, відома продавчиня артефактів.
Будинок був тим надійним прихистком, де ми завжди могли сховатись від привидів та інших, часом ще моторошніших, загроз. Найбільше мені подобались ті години, коли ми сиділи за сніданком після вдало завершеної роботи, а крізь відчинене вікно виднів осяяний сонцем садок.
Так само було і вранці після наших відвідин мавзолею Фіттес. Ми з Локвудом і Джорджем сиділи на кухні й чаювали, а Голлі саме пішла до крамниці Арифа купити пончиків. Перед нами на столі купчились баночки з варенням, підставки для варених яєць, маслянки, тарілки з крихтами від грінок, та ми, одначе, не поспішали закінчувати наш сніданок. З одного краю стола височіла посріблена склянка, на якій вигравали сонячні промінці. Перед кожним з нас парувала чашка з чаєм.
Ситий Джордж витирав мокрим рушником химерну дерев’яну маску, що лежала в нього на колінах. Локвуд малював ручкою кривульки на нашій «скатертині мислення» — так ми називали кухонну скатертину, на якій записували свої думки й залишали одне одному цидулки, — й водночас переглядав ранкову газету, яку заради зручності притулив до склянки з привидом. Привид тим часом спав — плазма за склом ліниво погойдувалась, наче зелена вода в глибокому зарослому ставку.
Я сиділа біля Локвуда, тішачись цим милим спокоєм. Після нашої нічної пригоди мої м’язи досі скімлили, а в голові паморочилось. У Локвуда на лівій скроні залишилась подряпина, а скельця Джорджевих окулярів запорошив могильний пил. Важка, нівроку, випала нічка, й нам дотепер бракувало часу обговорити її.
— Цікаві новини в нинішній газеті, — зауважив Локвуд.
Я розплющила одне око:
— Добрі новини?
— Ні.
— Погані?
— Одна дуже погана, одна не дуже. Будь-що обидві не вельми приємні.
— Тоді розпочни з
Локвуд простяг руку по чашку з чаєм:
— А що сказав на це Твід? — запитала я.
— Нічого. Його ще кілька років тому вбив Самітник.
— Ще одній невеличкій агенції кінець... — насупилась я, роздивляючись на ясно-блакитне небо за вікном. — Нас залишається дедалі менше.
— Адам Банчерч поки тримається, — зауважив Джордж, далі протираючи зуби дерев’яної маски. — Чули, що з ним сталось минулого тижня? Йому запропонували приєднатись до «Фіттес», а він розлютився й скинув їхнього агента зі сходів.
— Не варто було йому цього робити, — мовив Локвуд, позіхнувши. — Такого відвертого виклику йому не пробачать... Ой, моя спина... просто-таки тріскає! А все через отой твій череп, Люсі!
— Він не мій. Я просто єдина, хто вміє розмовляти з ним... А яка там