Джонатан Страуд – Порожня могила (страница 7)

— Відтяти йому рапірою обидві ноги.

— Що ж, наші плани один одного варті, — усміхнулась я.

Ми стали пліч-о-пліч. Привид був уже близько й посувався дедалі впевненіше — може, пригадав нарешті, як треба ходити, а може, йому полегшало, коли з нього повідпадав увесь віск. Було добре видно, як ворушаться його суглоби, а з решток воскового тулуба стирчать почорнілі ребра. Видовище було моторошне й водночас жалюгідне. Погойдуючись, наче моряк у хитавицю, привид проліз крізь арку, кілька разів ударившись об її стіни.

— Ти підеш перша, — мовив Локвуд. — Зараз ця тварюка продиратиметься до сходів, — він широко всміхнувся мені й додав: — Даю тобі двадцять секунд на перемовини.

— Вистачить із головою.

Я глибоко зітхнула, напружила свій Слух і зосередилась на самотньому, порожньому голосі, що відлунював усім підземеллям. Затамувавши страх, я відкрила свій мозок для зв’язку з потойбічним Гостем.

— Хто ти такий? Що Маріса зробила тобі? — не одержавши відповіді, я провадила: — Ми можемо допомогти тобі. Як тебе звуть?

Я ще трохи почекала, придивляючись до Гостя. Вигляд у нього був, так би мовити, не найкращий. Рештки воску на грудях розтопились, укрились застиглими жовтавими краплями, а нижче виднів порожній тулуб, усередині якого білів хребет. Половина воскової голови зникла — чи розтала від магнієвого спалаху, чи відкололась під час падіння з труни. Тепер у цій дірі було видно щелепу й кілька вцілілих зубів. Сам привид, ув’язнений у цій мішанині, теж перебував не в найкращому гуморі, збожеволівши й від тривалого ув’язнення у восковому панцирі, й від пережитої ганьби.

— Ми можемо допомогти тобі, — повторила я з усім можливим жалем та співчуттям у голосі.

Скалічена тварюка ступила ще ближче. Її порожні очні ямки були залиті воском.

— Ми можемо помститись за тебе. Ми вороги Маріси.

— Маріса...

— Годі, Люсі, — мовив Локвуд, наставляючи рапіру. — Здається, він не розуміє тебе. Ходімо.

— Стривай. Спробуймо ще раз. Він такий нещасний...

Привид витяг кощаві, вкриті рештками воску руки так, ніби хотів ніжно пригорнути мене.

— Ходімо, Люсі!

— Маріса...

— Ще хви... Ой!

Локвуд відіпхнув мене вбік саме тоді, коли привид несподівано ринув уперед. Він навіть не встиг націлити рапіру на його ноги і натомість влучив клинком у вкриті воском груди. Рапіра глибоко увійшла всередину, застрягла, обліплена розтопленим воском, і висковзнула з руки Локвуда. Довкола нас лютував холодний вихор, приглушуючи наші відчуття. До мого горла підбирались кощаві пальці в рештках воску. Я зойкнула й відсахнулась.

Локвуд однією рукою підхопив мене, а другою штовхнув Гостя у воскові груди. Той відлетів назад і гепнув об стіну. Від постаті відскочили нові шматочки воску, оголивши ребра й хребет.

— Ходімо, Люсі! — Локвуд потяг мене за руку до сходів. Там, витягши з-за пояса ліхтарик, він спрямував його промінь уперед. — Оце вже погано. Твої розмови з привидами... Він мало не вбив тебе!

— А ти хотів відтяти йому ноги. То й що, відтяв?

— На жаль. Тільки загубив свою найкращу рапіру.

— Зате ми виграли трохи часу... — я озирнулась. — Ні. Нічогісінько ми не виграли.

Клацаючи кістками об кам’яні сходини, привид дряпався за нами вгору — люто, невблаганно, наче оскаженілий пес. Із нього краплями спадав віск, і там, де стриміли оголені кістки, було помітно блискітки ектоплазми.

— Не бійся, — заспокоював мене Локвуд. — Хоч який він швидкий, ми швидші за нього. Як би нам тільки не потрапити до паст... Хай йому біс! А це що таке?!

Попереду, в промінні ліхтариків, ми побачили Джорджа, Кіпса й Голлі, що задкували сходами вниз.

— Що ви робите?! — вигукнула я. — Озирніться назад! Ця тварюка в нас за спинами!

— А попереду ще одна! — скрикнула у відповідь Голлі.

— Як це?

— Джордж зачепив розтяжку. Тобто наступив прямісінько на неї. Камінь відсунувся, й з-під нього виліз привид.

— Ще один привид?! Що це таке, Джордже?

— Пробач. Я просто трошки замислився...

— Ми тут ледве викручуємось на цих сходах, а він, бачте, «трошки замислився»! — гаркнув Кіпс. — Як ти міг?!

— Де цей новий привид? — запитав Локвуд, пробираючись повз нас уперед. — Усі за мною! Вперед! Повертатись назад — це не вихід!

Щоб дістатися до сходини з пасткою, багато часу не знадобилось. Тепер над цією сходиною видніла ніша, що з’явилась на місці каменя, який виступав із стіни. А ще далі в повітрі ширяла примарна постать. Вона скидалась на літню жінку в спідниці до колін, блузці й жакеті. В неї було довге сиве волосся й бридка, ніби приклеєна, посмішка на обличчі. Привид був сірий, розпливчастий — крім хіба що чорних блискучих очей.

— Отака маленька бабця? — удавано хитнув головою Локвуд. — Жах та й годі! Хіба у вас немає рапір? Скористайтесь ними, врешті-решт!

— Ми пробували, — сумно відповів Джордж, показавши на край сходів, за яким чорніла безодня. — Ця тварюка вміє насилати вітер. Нас мало не здуло в провалля.

Локвуд спересердя вилаявся:

— Ви хто такі, хай вам дідько? Йолопи з якого-небудь «Банчерча й К°»? Ану, дай мені рапіру! — він вихопив клинок із Джорджевої руки й перескочив через дротяну розтяжку. Волосся привида зненацька заворушилось, і війнуло крижаним вітром так, що Локвуд упав на сходи, мало не полетівши в безодню. Обтрусивши з себе порох, він сів, притулившися спиною до муру ліворуч від сходів.

За моїм плечем почало мляво розгорятись зелене сяйво, а далі в моїй голові зашурхотів знайомий голос черепа:

— Привіт. Ну, як ся маєш?

— Як ся маю? Визирни й подивися сам! — відповіла я, спостерігаючи, як Локвуд, згинаючись під примарним вітром, наближається до привида.

— От і подивлюся... Ого! Варто було вас на п'ять хвилин самих залишити, як ви вже двох привидів розтривожили, та ще й застрягли між ними на краєчку провалля! Диво та й годі! І що тепер —чекатимете на чиюсь мудру пораду?

Я поглянула вниз, де помалу яскравішало потойбічне світло — це до нас підбиралась воскова лялька з Локвудовою рапірою в грудях.

— Ну, якщо ти можеш дати таку пораду... — якомога безжурніше відповіла я.

— Будь ласка! Тільки за однієї умови. Скажи-но, коли ти збираєшся випустити мене з цієї склянки?

— Зараз такі розмови не на часі.

— Бані, саме на часі!

— Принаймні не на роботі. Поговорімо краще вдома.

— Удома ти ніколи зі мною не розмовляєш! Навіть уваги не звертаєш. Запхаєш у куток до соляних бомб і залізних стружок — і бувай здоровий... А може, й мені відтепер не звертати на тебе уваги?

— Ми поговоримо про це. Обіцяю! А тепер порадь, що нам робити...

Поверненець тим часом підкрадався сходами до нас. Віск уже опав з його пальців, і я чула, як вони огидно клацають об камінь — клац, клац, клац... Я поглянула нагору — там Локвуд бився з другим привидом, що метушився туди-сюди, ухиляючись від рапіри.

— Усе дуже просто. Просто до смішного! Дивуюсь, як ви самі не второпали! Той дух, що внизу, тягає своє Джерело з собою. Ти ж бачиш його кістки? А щодо того духа, який крутиться над вашими головами... де його Джерело?

— Звідки мені знати... — почала я, оглядаючись, аж тут зненацька зрозуміла, де слід шукати Джерело. Звичайно, в ніші на місці каменя, що випав! Я стиснула зубами ліхтарик, підскочила, вхопилась за край ніші й зазирнула всередину. Там була невеличка, вкрита шаром срібла заглибина, а в ній — пара рожевих пластмасових штучних щелеп.

— Штучні щелепи? Цікаво, для кого вони можуть правити за Джерело?

— А що тобі до цього? Просто спробуй знищити їх!

Та я вже й без черепа вхопила їх — аж до огидного гладенькі й страшенно холодні. Без жодного вагання я зіскочила вниз, на сходи, й жбурнула щелепи в темну безодню. Спектр у подобі літньої жінки здригнувся, його обриси розпливлися. Шалено блиснули темні очі, й привид услід за своїм Джерелом пропав у пітьмі. Потойбічний вітер одразу вщух, і ми залишились на сходах самі — крім хіба що Поверненця, який і досі дряпався вгору, до нас.

Із його грудей досі стриміла рапіра, а віск із рук та ніг Гостя вже цілком обсипався. Зараз у яскравому світлі наших ліхтариків він скидався на купу почорнілих кісток, скріплених одна з одною тоненькими нитками плазми. Дотик кощавих пальців, звільнених від покриття, тепер міг бути смертельно небезпечним. Тріснута воскова голова шкірилась у моторошній посмішці.

Привид кинувся до нас. Джордж зойкнув, Кіпс заверещав, Голлі встигла махнути рапірою. Кінчик її клинка перетяв Гостеві шию. Воскова голова хитнулась, відскочила, вдарилась об стіну, а далі з глухим стукотом покотилася сходами вниз.

Ми завмерли, сподіваючись, що безголове тіло кинеться за нею навздогін, однак на місці відтятої голови з’явилась нова — прозора, примарна. Тепер було видно, що це привид чоловіка з довгастим зморшкуватим обличчям і густим скуйовдженим волоссям.

— Він ще й досі тут?! — простогнав Джордж. — Дайте нарешті перепочити!

Та ми вже квапили його, і Джордж поліз нагору. Він був першим, я виявилась останньою — якщо не рахувати склянки з черепом у моєму рюкзаку.

— Не забудь! — уперто шепотів він мені на вухо. — Завтра! Ти обіцяла!

— Еге ж, якщо доживу...