Джонатан Страуд – Порожня могила (страница 9)

— Тільки уявіть! Вінкмена випустили з в’язниці.

Джордж із переляку випустив рушник, а я вирячила очі: — Джуліуса Вінкмена?! Його ж засудили на десять років! — Авжеж, засудили! — кивнув Джордж. — За підпільну торгівлю артефактами, підбурювання до насильства та розграбування могил! І звільнили менш ніж через два роки! Де справедливість?!

Отакий він, Джордж. Закон, справедливість — це все, звичайно, важливо, та мене зараз більше непокоїло те, що за ґрати Джуліуса Вінкмена запроторили ми. А він, як відомо, мав не тільки жорстоку, а й вельми мстиву вдачу.

— Тут написано: «звільнений за зразкову поведінку», — пояснив Локвуд, ляснувши пальцями по газеті. — А ще сказано, що біля брами в’язниці його радо зустрічали дружина Аделаїда та їхній любий синочок Леопольд. На запитання репортерів Вінкмен відповів, що відтепер покінчить із торгівлею на чорному ринку і розпочне життя з чистого аркуша.

— Нас він будь-що відвідає, — зауважила я. — Йому дуже кортить нас убити.

— А може, він поки що заховається, — буркнув Локвуд.

— Навряд, — похмуро хитнув головою Джордж.

Кілька хвилин ми мовчали. За вікном досі сяяло сонце, з наших сердець іще не вивітрилася радість після вдалого завершення нічної роботи, й наші сумніви та страхи поволі зникли.

— Що ти там малюєш, Локвуде? — запитала я, розглядаючи «скатертину мислення». — Скажену капустину чи що?

— Капустину?! Це ти про мій чудовий начерк привида з розкуйовдженим волоссям? — Локвуд жбурнув ручку на стіл. — Гаразд, художник із мене не бозна-який, але я намагався замалювати обличчя того вчорашнього Поверненця. Коли він позбувся своїх кісток, я зумів добре розгледіти його. Я сподівався, що за моїм малюнком Джордж зможе визначити, ким той привид був за життя.

— За твоїм малюнком Джорджеві доведеться вести пошуки не в архіві, а в крамниці зеленяра! — Я заплющила очі, й привид постав переді мною, наче живий. — То був чоловік середнього віку. З дуже зморшкуватим утомленим обличчям. Волосся довге й сиве. Це все, що я запам’ятала, бо найбільше мене вразили не його риси, а слова... А ти знову вирушаєш до архіву, Джордже?

— Так, тільки трохи згодом. За годину до нас повинен завітати відвідувач, — пояснив Джордж, кладучи маску на стіл, між маслянкою й мискою з кукурудзяними пластівцями. Після того, як із неї обтерли порох, маска заграла яскравими барвами, а пташині пера на ній заворушились, наче хмаринка білого диму. — Що скажете про цю красуню? Маска полінезійського шамана. Я взяв її з кімнати Джесіки, — він позирнув на Локвуда. — Відімкнув учора останній ящик. Гарненька, авжеж?

Локвуд кивнув:

— Справді гарна. А більше ти нічого там не знайшов?

— Дещо знайшов. Покажу вам після обіду.

Я уважно поглянула на шаманську маску — на її насуплені брови й сердито перекошені вуста — і спитала:

— Як ти гадаєш, вона містить якусь енергію?

— Нібито містить, хоч я й не відчуваю цієї енергії так, як ти, — відповів Джордж. — Якщо твоя ласка, оглянь її пізніше, Люсі. Гаразд?

— Звичайно... — кивнула я й зрозуміла, що не можу більше мовчати. Я мала негайно скинути цей тягар зі свого серця. — Локвуде, Джордже, що нам робити?

Звісно, вони розуміли, що я маю на увазі. Спогади про наші відвідини мавзолею гнітили нас цілий ранок, адже нелегко забути про Поверненця, що женетеся за тобою сходами, розвалюючись на шматки. Та ще важче було не згадувати про роботу, яку замовив у нас цей привид. Мешканець чужої могили, що став нашим клієнтом, мимоволі займав наші думки.

— Я багато міркував про Марісу, — почав Локвуд, — і вважаю, що нам слід поводитись так, ніби нічого не сталось. Ми ще багато чого не розуміємо, тож було б небезпечно розповідати комусь про наш похід до мавзолею — принаймні доти, доки ми знайдемо відповіді на всі питання. Отже, поки що ми не пхаємо носа до чужого проса, працюємо над дрібними справами, всіляко уникаємо будь-яких прикрощів, а самі тим часом тихенько ведемо свої пошуки далі. Насамперед чекаємо знахідок від Джорджа, що вивчатиме зв’язки між Марісою та жінкою, яку ми звемо Пенелопою.

Джордж кивнув:

— Родина Фіттес від самого початку перебувала на чолі боротьби з привидами. Якщо ми хочемо відшукати вирішення Проблеми, то мусимо розібратись і в таємницях цієї родини. Завдяки нашому восковому приятелю, з яким ми познайомились минулої ночі, я спробую знайти в архівах усі газети з описами останніх років життя Маріси. Можливо, пощастить натрапити на слід когось із її помічників, які химерним чином пропали саме тоді, коли було оголошено про смерть Маріси. Той привид безперечно був знайомий з нею. Правда, Люсі?

— Так, він знав її, — підтвердила я. — І досі ще сердиться на неї.

— Виходить, це хтось із найближчих її знайомих. Той, кого зрадили і вбили.

— Правду кажучи, — втрутився Локвуд, понуро беручи свою чашку з прохололим чаєм, — цей привид — постать другорядна. Насамперед ми повинні встановити, що сталося з жінкою, яка мала лежати в цій могилі. З жінкою, яка нібито померла двадцять років тому. Люсі, спробуй розпитати свій придуркуватий череп. Ми, врешті-решт, діємо за його вказівкою, тож я досі вважаю його найголовнішим ключем до всієї цієї таємниці.

— Тут хтось згадав про мене? — долинув голос, а за ним зі склянки визирнуло обличчя привида. Не бозна-який красень зазвичай, сьогодні він мав ще гірший вигляд — справжнісінький позеленілий потопельник.

Я позирнула на нього:

— Ти хоч не кривись, а то від такої гримаси молоко скисне.

— Еге ж, я втомився!—відповів череп. — Цілу ніч не спав, як ви. Он ти й сама наче вичавлена, й Локвуд сидить синій, як труп на шибениці, а в Кабінса жовтий висип на підборідді .. Що це він, підхопив якусь заразу в підземеллі?

— Це жовток від вареного яйця, — пояснила я. — Це все дурниці. Мені треба поговорити з тобою про Марісу.

Дух примружив очі:

— Ні Нам треба поговорити про моє звільнення. Ми ж домовлялись.

Я завагалась:

— Ні, не тут. І не зараз. Краще поговорімо про це пізніше.

— Пізніше? Колисаме? Через піз року? Чи, може, через рік? Отак вам, жінкам, вірити!

— Ну, гаразд. Через кілька хвилин.

Привид знову скривився:

— Я таке вже чув! Спочатку — «через кілька хвилин», а потім за ці кілька хвилин щось станеться, ти про мене забудеш — і я так і сидітиму тут, тарабанячи пальцями по склу...

— У тебе немає пальців, — сердито буркнула я. — Та й що тобі час — ти ж мертвий! І до того ж за кілька хвилин я про тебе не забуду! Годі вже рюмсати! — тут я підняла голову й вигукнула: — Голлі, привіт!

На дверях кухні з’явилася Голлі Манро, що саме несла в руках полотняну господарську торбину. Швиденько озирнувши нас, вона пригладила вільною рукою своє довге чорняве волосся.

— Принесла пончиків, Голлі? — Джордж не зводив очей з торбини.

— Принесла, — якимось дивним голосом відповіла Голлі. Вонахутко пройшла повз нас і заходилась викладати покупки на кухонний стіл. Робила вона це якось знехотя, з застиглим обличчям і щільно стиснутими вустами.

— Що з тобою, Голлі? Все гаразд? — запитала я.

— Не дуже, — вона жбурнула вбік порожню торбину, взяла порожню склянку й наповнила її холодною водою. — Я зустріла в крамниці сера Руперта Ґейла.

Ми всі втупились у неї. Сер Руперт Ґейл, найближчий помічник Пенелопи Фіттес, чудовий фехтувальник і особа вкрай небезпечна, був виконавцем найделікатніших доручень своєї господині і не боявся заради цього забруднити свої руки. А ще він славився вмінням тиснути на будь-яких Пенелопиних супротивників. Наші з ним шляхи вже неодноразово перетинались.

— Приїхали, — сумно промовив череп. — Я ж казав, що ти забудеш про мене.

Я прикрутила важіль на кришці склянки й запитала:

— Що ж він робив там, Голлі?

— Чекав на мене, — Голлі випила воду одним довгим ковтком, немовби намагаючись змити якийсь огидний присмак у роті. — Пхе, який він бридкий!

— Він погрожував тобі? — поцікавився Локвуд, далі нерухомо сидячи на стільці.

— Відверто — ні. Хіба що натякав. Ти ж його знаєш — підходить до тебе впритул, посміхається й смердить одеколоном. Казав, що перевіряє, мовляв, чи не ведемо ми «надто небезпечних розслідувань». Тобто чи не нишпоримо за Пенелопою.

— Ні, ми тепер працюємо тільки над найбезпечнішими справами, — відповів Локвуд. — А що він іще казав?

— Попереджав. Хоч і приховано. Якщо ми візьмемось до якого-небудь «надто небезпечного» розслідування, то це може погано для нас закінчитись. «Ви ж не хочете, щоб з вашою чудовою невеличкою агенцією сталося щось прикре. ..» Тьху! — вона поставила склянку до мийки. — А ще він хотів довідатись, де ми були минулої ночі.

Ми з Локвудом перезирнулись:

— Коли саме?

— Після півночі. Сказав, що в нього є відомості, ніби нас не було вдома.

— Вони знову стежать за нами, — зауважила я. — І що ж ти йому сказала?

— Сказала, що не знаю, бо вже була в себе вдома, — стенула плечима Голлі. — Боюся, що він зумів захопити мене зненацька.

— Усе гаразд, — спокійно відповів Локвуд. — У нас на цей випадок є алібі. Ми були в Кентіш-Тауні й знешкоджували там пару Кам’яних Молотів. Папірець про це Джордж зліпить за три хвилини.

— Уже зліпив,—обізвався Джордж.— Голлі, не засмучуйся. Скуштуй краще пончиків.

— Дякую, я краще візьму яблуко.

Джордж скрушно хитнув головою:

— Ні, яблуком тут не зарадити. Це доведено. Коли в людини нервовий струс... у мене, до речі, теж зараз струс... — він поглянув на пакунок, що лежав на кухонному столі.