Джонатан Страуд – Порожня могила (страница 10)

— Гаразд, Джордже, діставай тарілки, — наказав Локвуд. — У нас усіх струс.

І ми всі взялися до пончиків — навіть Голлі. До речі, Джордж мав цілковиту рацію: після пончиків світ повернувся до свого звичайного стану. Тобто майже звичайного, бо в ньому ще залишалось чимало незбагненних речей. Маріси в усипальниці не виявилось. Вінкмена звільнили з ув’язнення. Та й зустріч Голлі з сером Рупертом теж була, врешті, надзвичайним явищем.

***

Зазвичай за діяльністю всіх психологічних агенцій наглядає ДЕПРІК — Департамент психологічних розслідів і контролю, головна контора якого міститься в Скотленд-Ярді, в центрі Лондона. Щоб забезпечити високу якість розслідувань, ДЕПРІК має право карати винних агентів або навіть цілі агенції. Найчастіше це покарання обмежується штрафом, проте в найтяжчих випадках агенцію можуть і закрити. Щоправда, самих агентів ДЕПРІК турбує нечасто — здебільшого ця установа приділяє увагу дослідженню Проблеми.

Відтоді, як Пенелопа Фіттес перебрала під своє керівництво агенцію «Ротвел», багато що змінилось. Панна Фіттес тепер сама контролювала три чверті психологічних розслідувань у Лондоні й помалу захоплювала агенції, які ще залишались незалежними. Співробітники фірми «Фіттес» почали займати в Скотленд-Ярді високі посади, витісняючи ветеранів ДЕПРІК. Вигадувались і запроваджувались нові правила, внаслідок чого незалежні агенції — з їхніми обмеженими ресурсами — могли відтепер працювати хіба що над найдрібнішими справами. Ба більше — контроль над ними дедалі посилювався, інспектори ДЕПРІК постійно стежили за кожним їхнім кроком і навіть за найменшого порушення правил ці маленькі агенції негайно закривали. Робилося це нібито в інтересах суспільства, хоча насправді це було звичайнісіньке полювання на конкурентів.

Зрозуміло, що й нашу — найменшу в Лондоні — агенцію «Локвуд і К°» нове керівництво ДЕПРІК не обминуло своєю увагою. Будь-якої години нам могли зателефонувати, щоб перевірити, чи вдома ми. Нас могли зупинити на вулиці й попросити показати документи, щоб підтвердити, що ми виконуємо чиєсь замовлення, а не діємо самостійно. Ба більше — за нами стежили. Ні, шпигуни не чергували під нашими дверима, проте ми ясно відчували, що нам услід без упину хтось дивиться. Іноді нам щастило помітити такого шпика: одного разу ним виявивсь усміхнений хлопчина, що прямував за нами до станції метро «Бейкер-стріт», іншим разом — солідний добродій у капелюсі, що стовбичив біля крамниці Арифа й спостерігав, як ми проходимо повз неї. Часом такі зустрічі траплялись нам по кілька разів на тиждень, часом нас не турбували по два-три тижні поспіль. Це нібито «випадкове» стеження також мало свій прихований зміст: нам ніби нагадували, що «Локвуд і К°» — це така дрібнота, що на неї можна майже не звертати уваги.

За всім цим ми відчували тверду руку Пенелопи Фіттес. їй кортіло знати геть про все, що ми робимо. Одначе вона забувала, що агенцію «Локвуд і К°» так легко не переполохати.

Коли до нашого будинку № 35 на Портленд-Роу несподівано заходили інспектори ДЕПРІК, вони завжди заставали одне й те саме видовище. Джордж у підвалі порався біля мийки, намагаючись відіпрати плями ектоплазми зі своїх джинсів. Локвуд сидів у халаті, сьорбав з чашки чай і записував до журналу відомості про Гостей, знищених минулої ночі. А ми з Голлі розкладали по місцях наше знаряддя й готували щойно знайдені Джерела до відправлення в крематорій. Інспекторам залишалось хіба що погортати наш робочий журнал, зробити копії з останніх угод та відгуків, випити чаю з печивом на ласкаве запрошення Локвуда і, чемно вклонившись, піти собі.

Та тільки-но вони виходили, як ми замикали двері і розпочинали справжню роботу. Зовні ми здавалися звичайною невеличкою агенцією, що розслідує дріб’язкові справи — на зразок яких-небудь Кам’яних Молотів. Насправді ж ми мали свою власну мету. Таке подвійне життя давалось нам взнаки, і кожен з моїх колег пристосовувався до нього як міг.

Голлі ставилась до цього всього, як і до будь-яких інших труднощів, спокійно й сміливо, рішуче дивлячись уперед. Чи під час таємного проникнення до мавзолею Фіттес, чи під час несподіваного допиту на вулиці — вона завжди залишалась тією самою незворушною Голлі Манро. Уявити її по-іншому було просто неможливо, а її спокій не раз переконував мене в тому, що не все так похмуро й моторошно в нашому світі. Раніше ця її незворушність сердила мене вкрай, однак тепер вона стала для мене джерелом упевненості в своїх власних силах. Я знала, що волосся Голлі ніколи не розкуйовдиться, що їй личитиме будь-який одяг, а темна, кавового кольору шкіра залишиться гладенькою від мінеральної води та салатів із свіжої зелені. Зовні Голлі завжди буде контрастом для мене, шанувальниці гамбургерів та печива. Так, вона ніколи не зміниться — і зараз це чомусь тішило мене.

Джорджева стійкість мала інший характер. Зовні він анітрохи не здавався рішучим — товстий, ледачкуватий нечупара, волосся якого майже не торкався гребінець. Його опецькувате, невиразне обличчя аж ніяк не натякало на вперту, непоступливу вдачу, яку вважали за ваду навіть ті Джорджеві вороги, що визнавали за ним талант дослідника. Для них Кабінс був млявим збирачем відомостей, анітрохи не зугарним до справжніх сутичок із потойбічними силами, — таким собі дурником, що вміє лише гортати газети, зручно вмостившись у кріслі.

І тут вони помилялись у всьому. Джордж був неперевершеним дослідником. Він без утоми нишпорив по всіх архівах та бібліотеках, шукаючи ту одну-єдину зачіпку, що могла стати навіть найменшим ключем до майбутнього розслідування. Тут він виявляв шалену рішучість і залізну волю. Полюючи за відомостями, він ставав схожим на мисливського пса, що не заспокоїться, поки не вчепиться в здобич — у факт, який може стати для нас вирішальним. Тут він не знав утоми. Навалу привидів він сприймав як особистий виклик для себе, і що суворіше агенція «Фіттес» забороняла Джорджеві ці дослідження, то глибше він заривався в суть Проблеми.

І, нарешті, з нами був Локвуд — наш визнаний керівник.

Він був центром, круг якого обертались ми всі — навіть Квіл Кіпс, наш колишній суперник, що віднедавна став нашим новим помічником; навіть Костомаха-Фло, що навіювала страх на береги Темзи й мала славу найвідомішої з лондонських продавчинь артефактів — принаймні через сморід, яким незмінно тхнуло від неї. Непомітні на міських вулицях, заповнених привидами, Кіпс і Фло часто виконували наші таємні доручення. Вони робили це лише тому, що Локвуд просив їх. Його слова їм цілком вистачало.

Секретом такого Локвудового впливу — як і його вміння опиратися будь-яким підступам агенції «Фіттес» — було властиве йому поєднання невгамовного завзяття з неймовірним спокоєм. Мало що могло б вивести його з рівноваги. Він завжди здавався незворушним, будь-який виклик приймав з легенькою усмішкою, що не заважало йому тут-таки перейти до рішучих дій у відповідь. Цю Локвудову манеру реагувати на небезпеку завжди відчували на собі привиди; тепер настала пора познайомитись із нею і його живим суперникам. Він ніби заряджав усіх своєю енергією, при цьому, одначе, тримаючись на певній відстані від колег.

Із цього правила, проте, існував один виняток.

Найбільше з усіх нас Локвуд довіряв мені. Ми з ним завжди були близькі, та ще дужче зріднились після того, як п’ять місяців тому я повернулася до агенції, з якої раніше звільнилася. Відтоді ми більше часу проводили разом — і за роботою, й за відпочинком. Мені було добре поряд з ним, а йому — поряд зі мною, й це було очевидним для нас обох. Гадаю, що вдвох нам з Локвудом було краще, ніж будь-кому з нас із кимось іншим.

Гарна новина, авжеж? Гарна. Проте було тут і дещо не дуже гарне. І я достеменно не знала, чому так вийшло.

Мандрівка світом мертвих, яку здійснили ми з Локвудом, укрившись удвох однією вцілілою шаманською накидкою, назавжди змінила нас і ніби віддалила від наших друзів. Ніхто з них не міг навіть уявити того, що довелося побачити нам. Спогади про цю подорож не давали нам заснути. Знадобилось кілька тижнів, щоб ми нарешті оговтались. Моє волосся зачепила сивина; такі самі сиві пасма з’явились і в Локвуда. Правду кажучи, ця мандрівка так вразила нас, що ми пов’язували з нею геть усе, що відбувалося з нами потім. Тому я й не могла зрозуміти, чи нас так зблизила саме ця подорож, чи на те була якась інша причина.

Те, як Локвуд дивився на мене, тінь безпорадності в його очах, ті погляди, якими ми тихенько обмінювались за спинами в наших друзів, — що, власне, так вабило нас одне до одного? Чи проста симпатія, чи спільно пережиті нами пригоди?

А це, звісно, велика різниця.

Зрозумійте мене правильно — я раділа нашій з Локвудом приязні. Просто мені кортіло в усьому розібратись.

Не додавало ясності й те, що Локвуд ніколи не говорив про свої почуття. Я й сама теж не наважувалась зачепити цю непросту для мене тему. Та й те, що ми без упину крутились, як мухи в окропі, стикаючись то з привидами, то з інспекторами ДЕПРІК, шукаючи тим часом вільні хвилини для подальшої розгадки Проблеми, теж ніяк не допомагало мені.

А нині ще й клієнти постукали в наші двері аж за пів години до призначеного часу, щоб підсипати трохи перчику в наше шалене життя.