Джонатан Страуд – Порожня могила (страница 12)
Пан Тафнел міцніше стиснув кінчик ланцюга, проте хлопчина більше не ворушився.
Якусь хвилину ми сиділи мовчки.
— Нещадна Красуня... — так само пошепки повторила Голлі. — Ім’я зі стародавньої балади[1]... І вони її так і звуть?
— Саме так.
— Вона, мабуть, дуже гарна з себе?
— Ні. Це просто її ім’я... тобто сценічний псевдонім. Ми знаємо, чий це привид... хіба я не сказав вам про це? Нещадна Красуня... Вона була актрисою, виступала в середині минулого століття. Справжня зірка — чарівна й жорстока. Ось, подивіться... — він дістав із жилетної кишені засмальцьований, пожовклий згорнутий аркуш паперу й спробував непомітно передати його нам через стіл. — Тільки, заради Бога, зробіть якось так, щоб це не помітив Чарлі Вад.
Локвуд розгорнув папірець. Я нахилилась ближче, щоб розгледіти, що там таке. Джордж і Голлі підхопились зі стільців і стали за нашими плечима.
То була театральна афішка, надрукована чорною й золотою фарбами. На афішці ми побачили зображення молодої білявки серед клубів золотавого диму. На ній було... те, що було на ній, узагалі важко назвати вбранням: смужка шовку, що облягала пишне жіноче тіло, перлове намисто на шиї й «трохи блискіток та китичок», як нещодавно висловився пан Тафнел. Жінка мала виразно «східний» вигляд — підведені брови, браслети на зап’ястках довгих тонких рук, висока тіара на золотавому волоссі, що перепліталося з кільцями диму... Наполовину примружені очі ховались під густо нафарбованими віями. Голова трохи відхилена назад, вуста манливо розтулені — відразу не зрозумієш, чи вона вабить до себе, чи кепкує, а може, те й друге разом... Унизу, просто на хмаринках диму, виднів чіткий чорний напис:
НЕЩАДНА КРАСУНЯ!
Королева ілюзій у виставі «ПОМСТА СУЛТАНА»
Ще нижче дрібними літерами було додано адресу театру «Палас» і дату виступу: понад дев’яносто років тому.
Пан Тафнел тим часом упорався ще з одним шматком торта.
— Легендарна, як бачите, була красуня, — сказав він.
— Умгу, — обізвався Джордж.
— Як на мене, їй варто було б трохи схуднути, — зауважила Голлі. — А ти що скажеш, Люсі?
— Згодна.
Пан Тафнел буркнув:
— Кажуть, вона мала вкрай жорстоку вдачу. Одним-єди-ним поглядом причаровувала першого-ліпшого хлопця. І ця сила перейшла до її привида.
— І цей привид з’являється у вашому театрі? — перепитав Локвуд, далі вивчаючи афішку. — Чому ви певні, що це саме вона, пане Тафнел?
— Тому, що Нещадна Красуня зустріла свою моторошну смерть на сцені цього театру. Вона була ескапологісткою, чули про такий жанр? Це артистка, що вміє звільнятись від будь-яких ланцюгів чи пут. На її вистави, в яких Красуня дивом уникала смерті, сходився цілий Лондон. Найвідоміший її номер — той самий, про який ідеться в цій афішці: «Помста султана». Красуню замикали в ящику, схожому на труну, обмотували його ланцюгами, а потім артисти, що виконували роль султанської варти, прохромлювали труну шаблями, а зсередини тим часом лунав дикий вереск. Це, зрозуміло, був лише фокус. Насправді Красуня на той час уже вискакувала через потаємний прохід під труною і тікала вниз, під сцену. А коли варта припиняла колоти шаблями ящик, поверталась туди цілісінькою. Все дуже просто. І все тривало як слід аж до того фатального вечора...
Пан Тафнел помовчав, ковтаючи черговий шматок торта. Дивна річ, як він із повним ротом розповідав цю всю історію, ще й з такою акторською виразністю. Поки він говорив, з його рота на наш кавовий столик падав справжній дощ із крихт.
— Дехто казав, ніби це влаштували колишні відкинуті залицяльники Красуні, — провадив він. — Інші наполягали, що то був просто нещасний випадок, бо помічник, що сидів під сценою, забув відкрити прохід. Будь-що того вечора Красуні не вдалося втекти під сцену зі свого ящика. Коли труну почали штрикати шаблями, вона була всередині — і її вереск тоді був справжнім.
— Уявляю, що пережили тоді глядачі, — скривилась я.
— Спочатку, — пояснив пан Тафнел, — ніхто не зрозумів, що сталось. Глядачі подумали, що кров — це теж частина вистави. А далі, звичайно... — він ковтнув чаю з чашки. — Сподіваюсь, я не дуже збентежив вас?
— Хіба що зовсім трохи, — відповів Локвуд, розглядаючи засипаний крихтами столик. — Гаразд, ви розповіли нам, як вона померла. А тепер, будь ласка, переходьте до привида.
Наш відвідувач кивнув:
— Після полудня в нашому театрі триває вистава. Вечірніх вистав ми не даємо, бо глядачі мають повернутися додому завидна. Наші вистави — це переважно традиційні циркові програми: повітряні гімнасти, жонглери, клоуни, партерні акробати. Здебільшого це дорослі люди, хоча серед служників у мене є кілька молодих хлопців, що прибирають сцену після вистави й готують її до наступного дня. Якось два такі хлопці підійшли до мене й сказали, ніби бачили жінку, що ходила коридорами театру саме тоді, коли вони прибирали сцену. Це було перед самісіньким заходом сонця. Хлопці подумали, що то заблукала якась глядачка, й вирішили допомогти їй вибратись надвір, та в коридорі тоді вже нікого не було. Ще через кілька днів одна дівчина-прибиральниця проходила перед закриттям театру повз гримерні і краєм ока побачила, що в одній із них стоїть жінка в чорній сукні. Коли дівчина повернулась, гримерна була вже порожня.
— Похмура історія, — зауважив Локвуд.— Що ж ви зробили?
— Нічого. Ми ж не залишаємось у театрі після заходу сонця, еге ж? А ці пригоди трапилися ще завидна. От я й вирішив, що нам нема чого боятись... аж поки не сталось лихо з Чарлі та бідолашним Сідом Морісоном, — пан Тафнел укотре зітхнув і скуйовдив свої сиві кучері.
— То що ж сталося з Чарлі, пане Тафнел?
— Це відбулось надвечір, три дні тому, — пояснив наш відвідувач. — Надворі вже почали засвічувати захисні ліхтарі. Сара Перкінс, наша помічниця режисера, забула за кулісами свій плащ. Повернувшись по нього, вона побачила Чарлі Бада — той ішов коридором, що вів на сцену, дивився невидющими очима вперед і посміхався, наче сновида. А в дальньому кінці коридору Сара помітила жінку, за якою прямував Чарлі. Жінка була чорна, як примара, хоч у коридорі — та й в усьому театрі — ще горіло світло... Чарлі простував за тією жінкою слухняно, як на припоні, — пан Тафнел значуще позирнув на нас. — Ну, Сара тут не стала марнувати часу. Наздогнала Чарлі, перечепила його й повалила на підлогу. І тієї ж миті побачила, як попереду — там, де бовваніла чорна жінка, — щось спалахнуло, далі всі лампи згасли, а за мить засвітилися знову... Чорна жінка зникла, а Чарлі залишився живий, тільки відтоді перебуває в тому стані, в якому ви бачите його зараз.
— Ваша помічниця режисера дуже смілива, — зауважила я.
— Авжеж, — кивнув пан Тафнел. — Сара—дівчина метка, як ви. Не така тендітна й беззахисна, як ваша приятелька... — він знову вишкірив свої нерівні зуби до Голлі.
— Ми з Люсі обидві вміємо постояти за себе, — заперечила Голлі.
— Зрозуміло, — втрутився Локвуд. — Отже, через цю тварюку Чарлі опинився на порозі смерті. А тепер розкажіть про бідолашного Сіда Морісона.
Пан Тафнел згорбився й схилив голову.
— Сід був помічником нашого фокусника. Учора надвечір він був на сцені — готував реквізит до сьогоднішньої вистави. Одна з наших служниць — Трейсі — саме підмітала тоді підлогу в залі. Зненацька вона відчула холод, підняла голову й побачила, що Сід не сам, а поруч із ним стоїть жінка. Стояла вона обличчям до зали, проте Трейсі ніяк не могла розгледіти її рис — заважала тінь, хоч в усьому театрі було увімкнено лампи. Далі дівчина побачила, що жінка прослизнула за куліси. Не пішла, а саме прослизнула, ніби пропливла туди спиною вперед, навіть не обернувшись. А Сід подався за нею. Не побіг, а пішов упевнено, не зупиняючись, аж поки зник за кулісами.
— Ця Трейсі не намагалася зупинити його? — запитала я.
— Каже, що хотіла окликнути, проте не могла чомусь ні говорити, ні навіть поворухнутись. Отямилась вона лише після того, як Сід пропав за кулісами. Тоді Трейсі зійшла бічними східцями на сцену й теж побігла за куліси. І побачила там таке огидне видовище, що...
— Розповідайте далі, — сказала Голлі. —
Пан Тафнел сприйняв це зауваження цілком сумирно й тихо, без колишніх своїх акторських штучок, продовжив:
— За кулісами Трейсі знову побачила Сіда з тією жінкою, їй здалося, ніби вони обіймаються, принаймні жінка пригорнулася до Сіда, а обличчя притулила йому до шиї. Трейсі злякалась, вона помітила, що такий дужий хлопчина, як Сід, перетворився в обіймах тієї жінки на мляву дитину. Потім жінка відсахнулась — Трейсі каже, ніби жінчині руки простісінько пройшли крізь Сідове тіло, — і хлопець упав на підлогу, мов купа лахміття. Коли Трейсі підбігла до нього, він був уже мертвий, а на його блідому обличчі застигла моторошна усмішка.
Локвуд затарабанив пальцями по коліну:
— А куди поділася примарна жінка?
— Зникла ще до того, як Сід упав мертвий.
— Запізно ви прийшли до нас, пане Тафнел. Запізно. Ви мали завітати сюди відразу після того, як Чарлі залишився живий...
— Так, я знаю, — пан Тафнел невдоволено роздивлявся на власні руки. — Знаю. Та якби поповзли чутки про те, що в театрі завівся привид... хто приходив би відтоді на наші вистави?
— Це все одно краще за нові смертельні випадки, — зауважила Голлі.