Джонатан Страуд – Порожня могила (страница 14)
— Звісно, порозумілися б, — погодився Локвуд.
Я поглянула на його обличчя. Як і завжди, коли хтось згадував його родину, воно залишалось цілком спокійним. Проте з очей на мить щезала пильність — мені здавалося, що Локвуд тоді занурюється в минуле.
Його батьки, Селія й Дональд Локвуди, досліджували вірування далеких країн, пов’язані з привидами та іншими потойбічними силами. Вони не тільки мандрували віддаленими куточками світу, а й привозили звідти додому цілі ящики цікавих речей. Частина їх нині прикрашала стіни кімнат будинку № 35 на Портленд-Роу, однак більшу частину ящиків не розпаковували аж дотепер, бо вони прибули до Британії вже після наглої смерті Локвудових батьків.
Коли ж ми нарешті розпакували ці ящики, то знайшли в них дві чудові накидки з пір’я — їх надягали індонезійські шамани, вирушаючи на розмову з мертвими предками. Трохи згодом ми з Локвудом переконалися, що сила цих накидок — аж ніяк не вигадка. Вони захистили нас під час подорожі крижаними стежками Іншого Світу. Без них ми напевно померли б. На жаль, одна з них подерлась і пропала, зате друга вціліла й тепер висіла в коморі, поряд із нашими запасами кока-коли, бобів та чипсів.
— Річ ось у чім, — провадив Джордж. — Половина цих пляшок тріснула, тому з ними слід поводитись украй обережно, — він поглянув на Локвуда. — Звичайно, якщо ти хочеш, ми можемо відвезти їх до крематорію. Так, напевно, буде найбезпечніше.
— Ні, — відповів Локвуд. — Вони можуть стати нам у пригоді. Поки вони лежать у залізному колі, все буде гаразд.
— То й добре, — погодився Джордж. — Тільки ось вам моя порада: не підходьте близько до них. Одна чи дві пляшки — ще сяк-так, а коли їх така сила... Тільки уявіть, що буде, коли з них вискочить цілий натовп духів!
— Еге ж, уявляю... — пробурмотів Локвуд, не зводячи очей із Смертного Вогню, що вже стільки років жеврів над ліжком його сестри. Потім він вимкнув світло й зачинив двері.
* * *
Того вечора викликів у нас не було. Це виявилося саме до речі — нам ще треба було підготуватись до завтрашнього розслідування історії з Нещадною Красунею. Удень ми з Голлі заповнювали звіти про наші останні справи, а Локвуд замовив у Маллета нові рапіри й ланцюги і при цьому здавався тихшим та пригніченішим, ніж зазвичай: я подумала, що його засмутив черговий візит до кімнати Джесіки. Джордж іще опівдні подався до архівів і досі не показувався. Коли настав час обідати, я швиденько розігріла готову печеню з холодильника (з Джорджевих запасів), і ми попоїли просто в конторі.
Трохи згодом, коли я прибирала на кухні, до мене зазирнув Локвуд. Джордж іще не повернувся, а Голлі вирушила до себе додому, тож у будинку на Портленд-Роу ми з Локвудом зараз були самі.
— Мені треба вийти у справах, Люсі. Хочеш піти зі мною?
— У справах?
— Так.
— І ти хотів би, щоб я пішла з тобою?
— Якщо в тебе немає важливіших справ...
Важливіших справ у мене дійсно не було. За кілька секунд я вже стояла біля дверей.
— Може, взяти робочу торбину? Зараз побіжу до підвалу...
— Не треба. Рапіри вистачить. Я теж візьму свою стару.
Стару? Тобто нам трапиться не дуже сильний привид?.. Ми вийшли надвір.
— А куди ми йдемо? — запитала я.
— Недалеко.
У сутінках ми пройшли кілька кварталів на схід, а потім звернули на північ, у бік Мерілебон-Роуд. Я подумала, що там ми візьмемо на стоянці таксі, аж тут Локвуд, не дійшовши до перехрестя, зупинився перед іржавою залізною огорожею кладовища Мерілебон.
— Тут? — запитала я. Кладовище було невеличке, старе, густо засипане сіллю й міцно обгороджене.
— Так.
— Щось я не чула, щоб тут виникали проблеми.
Він легенько всміхнувся:
— Постав черевик просто на зарості плюща у себе за спиною. Намацаєш стовпчик, на який легко стати. А звідти можна сягнути руками верхнього краю огорожі й підтягтись. За огорожею сховано широкий мур. Ось, поглянь! Зараз я покажу тобі!
За одну-єдину мить він по-котячому перебрався через огорожу і вже стояв, згорбившись, по той її бік.
— Зумієш, авжеж? Головне, дотягнися до верхнього краю, а далі я допоможу тобі...
У відповідь я лише пирхнула. Може, я й не така спритна, як він, — я навіть зо два рази вилаялась, поки дряпалась через ту огорожу, — та невдовзі я вже стояла біля нього на мурі, футів за десять над землею, і оглядала темно-зелені зарості кладовища.
Цей мур обгороджував кладовище з самого початку, вже пізніше його зовні оточили залізними панелями. Праворуч від нас видніло світло вуличних ліхтарів на Мерілебон-Роуд; унизу розкинулось царство тиші й мороку. Кладовище було старовинне, найменша латочка землі тут коштувала шалених грошей. Надгробки громадились так тісно, що мало не стояли один на одному і майже тонули в щільних заростях ожини, з яких, немов уламки кораблів з буремного моря, подекуди стриміли кам’яні урни та ангели. Внутрішньою стороною муру тяглися довгі пагони плюща. То тут, то там із заростів піднімалися старі тисові дерева, схожі на жовті свічні недогарки. Було очевидно, що кладовище вже тривалий час покинуте.
Загалом то був тихий, сумовитий зелений закуток, де не відчувалося жодної небезпеки. Проте зброю в таких місцях слід тримати напоготові, тож я спитала, поклавши руку на ефес рапіри:
— Який Гість чекає тут на нас?
Довге пальто Локвуда затріпотіло під свіжим вітерцем. Жодної відповіді я не почула — можливо, Локвуд просто не вловив мого запитання.
— Зійти донизу дуже просто, — натомість лагідно промовив він. — Мур тут трохи обвалився, і вийшли справжнісінькі сходи. Тільки ступай обережно, щоб не посковзнутись. Ходімо?
— Локвуде,—спиталая, злізаючи вниз щербатим муром, — звідки ти все це знаєш?
— Я тут уже бував, — пояснив він. Тим часом я вже зіскочила на землю і опинилась аж по груди серед трави й кущів ожини. — А тепер сюди, — показав він на ледве помітну стежку, схожу на звірячий слід, що петляв між надгробками.
Я прямувала за Локвудом, нічого не питаючи й старанно пробираючись між колючими кущами. Невдовзі стежка привела нас до малесенької галявинки, де траву й плющ хтось викосив клинком рапіри.
Посередині галявинки стояли два надгробки, на яких вигравали останні промінці надвечірнього сонця. Обидва вони були з сірого каменю, досить нові, прямокутні, не забруднені дощем та вітром. На каменях не було жодних прикрас, тільки лівий надгробок був трохи більший за правий. На ньому, під різьбленим портретом сумної красуні в каптурі було вибито чіткими великими літерами:
СЕЛІЯ ЛОКВУД
ДОНАЛЬД ЛОКВУД
Знання дарує нам волю
На другому камені, без усяких зображень, було викарбувано лише два слова:
ДЖЕСІКА ЛОКВУД
Я розтулила вуста, щоб сказати хоч що-небудь, та не змогла промовити ні слова. Моє серце шалено тьохкало, голова йшла обертом. Я стояла й мовчки зирила на камені.
— Часом я питаю сам у себе, Люсі: навіщо це все? — заговорив Локвуд. — Чому ми робимо те, що робимо? Взяти хоча б нашу минулу ніч: чому ми наважились на це? Чи ось Тафнел... Чому ми сиділи й слухали те, що молов цей неотеса? Ось що часом спадає мені на думку, й тоді я зазвичай навідуюся сюди.
Я поглянула на нього. Він стояв біля мене в сутінках, ховаючи обличчя за піднятим коміром пальта. Мені давно кортіло дізнатися, де похована його родина, одначе спитати про це я досі не наважувалась. А тепер він сам привів мене сюди, до цього найдорожчого йому місця. Тому, крім смутку й співчуття, я відчувала ще й певну радість.
— Ось що таке Проблема, — провадив Локвуд. — Ось що вона з нами робить. Уриваються життя, передчасно помирають дорогі нам люди. А потім ми ховаємо їх за залізними огорожами, залишаємо на самоті серед ожини та плюща і втрачаємо їх удруге. Смерть — це не найстрашніше, Люсі. Найстрашніше — це забуття.
Скраю галявинки виднів чийсь старий, порослий мохом похилений надгробок. Локвуд підійшов до нього й сів, підібгавши ноги й мало не спираючись об густий кущ ожини, що ріс позаду. Його чорне пальто майже зливалось із довколишніми тінями, а усмішка кволо сяяла серед темряви.
— Я завжди сідаю тут, — пояснив він. — Під цим каменем похований такий собі Дерек Томпкінс-Бонд. Він, здається, не проти того, щоб я посидів на його могилі. Принаймні жодного разу не проявився, щоб прогнати мене, — він поплескав долонею по каменю. — Якщо хочеш, сідай поруч. Тільки не спіткнись об цю залізяку.
Я справді мало не перечепилась об залізну дротину, що стриміла з землі якраз на рівні моєї гомілки. Я знала, що це мітка на межі могильної ділянки. Раніше я не звертала на це уваги, та зараз ясно побачила родинну могилу Локвудів. А ще я помітила, що надгробок Локвудових батьків стояв посередині ділянки, праворуч від нього височіла могила Джесіки, а ліворуч... ліворуч залишалось порожнє місце.
Я втупила очі в цей клаптик землі, порослий травою. На якусь мить довколишній світ для мене пропав — я не чула ні калатання власного серця, ні шепоту вітру, ні шелесту листя, ні далекого шуму нічних таксі на Мерілебон-Роуд.
Я не зводила очей з цієї маленької непримітної ділянки. Дивилася на порожню могилу, що чекала на свого майбутнього господаря.
Я не одразу відчула, що Локвуд далі розмовляє зі мною:
— Коли померла моя сестра, кладовище вже зачинили з міркувань безпеки. Довелося добре поклопотатись, щоб міська влада дозволила поховати її на родинній ділянці, вшанувавши останню волю небіжчиків...