Джонатан Страуд – Порожня могила (страница 13)
— А що він за хлопець, ваш Чарлі? — помовчавши, запитав Джордж. — Я маю на увазі, коли він при собі...
— Тихий. І хворобливий. У нього слабі легені, тому він не придатний до важкої роботи. Мало хто погодився б узяти його до себе. Тільки не я. Я — добра душа. Дав йому й прихисток, і роботу.
— А Сід теж був хворобливий?
— Ні, Сід — силач і здоровань. Він був чудовий маніпулятор.
Запала тиша. Тоді Локвуд промовив:
— Он як? Цікаво...
— Хіба ви не знаєте, хто такий маніпулятор?
— Правду кажучи, не знаю.
— Це фокусник. Майстерність рук... і таке інше. Хоч він вважався лише помічником нашого ілюзіоніста, він уже працював з глядачами самостійно. Що він робив? Діставав із вух глядачок курячі яйця, роздирав двадцятифунтові банкноти й потім витягав їх цілими з рукавів глядачів — і все це швидко, спритно, з усілякими жартами. Одне слово, розігрівав публіку перед виставою. Усе було гаразд, аж поки він закохався в одну повітряну гімнастку, білоруску...
— Що ж тут поганого, що він закохався?
— Вона не відповідала на його почуття. Я благав її, щоб вона була з ним ласкавіша, бо це — заради наших спільних інтересів, та ця гімнастка анітрохи не зважала на мої прохання. А Сід страждав від нещасного кохання. Тинявся під вікнами її вагончика. Не спав. Перестав їсти. Працював абияк, упускав на землю яйця й монети, розкидав на всі боки карти. Жах та й годі. Якби Сід не помер, я врешті звільнив би його.
— Вважайте, що він позбавив вас від клопоту, — зауважив Локвуд, далі тарабанячи по коліну пальцями. — До речі, як звуть цю гімнастку-білоруску?
— Керол Блірс.
— Щось ніби не дуже слов’янське ім’я...
— Білорускою була її бабуся по лінії матері. Принаймні так каже вона сама. У неї такі міцні стегна, що вона може жбурнути на десять футів дорослого чоловіка-гімнаста, й цього мені вистачає... Тут залишився ще шматочок торта, можна, я візьму його собі? — не звертаючи уваги на відчайдушне Джорджеве зітхання, пан Тафнел підхопив останній шматочок із спорожнілого тареля. — То як, чи допоможете ви мені? Тобто... чи врятуєте від привида, що вбив Сіда, а тепер ще й може перелякати всіх моїх глядачів?
— Коли це все почалося, пане Тафнел? — запитав Локвуд, утупившись у стелю.
— Що ви маєте на увазі? Привида? Чи Сідову закоханість?
— Привида.
— Два-три тижні тому.
— Дякую. А хто ще бачив привида, крім Чарлі Бада, Сіда й тих двох дівчат?
— Дехто з касирок, наша гримерка Ванеса... і, здається, продавчиня морозива.
— І всі вони вижили?
— Так, тільки ще й досі тремтять зі страху. У Ванеси аж волосся посивіло.
— Інакше кажучи, всі жертви Нещадної Красуні — чоловіки? — запитала Голлі.
— Так. Жоден чоловік не може встояти перед її чарами. І тоді, коли вона була жива, й по смерті. На вашому місці я не забував би про це, пане Локвуд. І на місці вашого приятеля теж.
— Нічого, ми з Джорджем витримаємо її чари, — реготнув Локвуд. — Правда, Джордже? Гаразд, пане Тафнел, ми завітаємо до вас. Дайте нам двадцять чотири години, й ми розплутаємо цю загадку. Як ви гадаєте, Чарлі проживе ще добу?
Наш гість поглянув на прикутого до нього хлопця, що й досі сидів, зирячи перед собою байдужими очима.
— Сподіваюсь, що проживе... Тільки, будь ласка, пане Локвуд, не гайтеся!
Я щиро зраділа, побачивши, що наші клієнти збираються йти. Один з них мені відверто не подобався, другий викликав жаль. Тож я охоче повела їх до виходу.
Відчинивши двері, я побокувала. Пан Тафнел уклонився мені й на мить послабив стиснутий у руці кінчик ланцюга. Тієї ж миті Чарлі Бад шарпонувся вбік, висмикнув ланцюг з руки пана Тафнела й відлетів до стіни, біля якої був стояк із рапірами. Скрученими мотузком руками Чарлі схопив Локвудову рапіру — її клинок блиснув у промінні вранішнього сонця — і кинувся вперед, сподіваючись прохромити собі живіт. Проте руки в нього виявились закороткими, а клинок — задовгим. Вістря рапіри влучило в шкіряний ремінь Чарлі й там застрягло.
Поки юнак намагався витягти клинок, я вже наскочила на нього й притисла лезо рапіри до підлоги, а пан Тафнел натяг ланцюг і вхопив Чарлі за руку. Хлопець люто, відчайдушно, з несподіваною силою пручався. Покотившись разом по підлозі, ми налетіли спочатку на вішак, а далі — на столик для ключів. За увесь цей час Чарлі не зронив ні слова, лише дивився мені просто в очі. Нарешті пан Тафнел важко вдарив Чарлі в скроню, і я витягла рапіру з його рук.
Чарлі тут-таки, як і перед тим, збайдужів до всього, немовби хтось клацнув над ним невидимим вимикачем. Обличчя його знову поблідло й змертвіло. Вже не пручаючись, він дозволив вивести себе за двері, на сонце.
— Пробачте, — сказав мені пан Тафнел, обернувшись уже на воротях. — Тепер ви зрозуміли, що наша єдина надія — відшукати й знищити цього привида? Будь ласка, зробіть усе можливе, щоб допомогти нам!
Сказавши це, він однією рукою підняв свого потертого зеленого капелюха, другою напружив ланцюг — і пішов, ведучи за собою вулицею хлопчину.
6
Якщо пан Тафнел із своєю сумішшю театральних декламацій зі слизькими вивертами майже не зворушив нас, то нещасне становище Чарлі Бада вразило по-справжньому. За словами Локвуда, який краще за нас усіх знався на таких речах, це був рідкісний випадок безконтактного дотику.
— Схоже на звичайний дотик привида, — пояснював він, — тільки цього разу привид заволодів не тілом, а свідомістю жертви. Людина після цього втрачає волю до життя і поволі сама себе підводить до смерті. Тафнел каже правду: тільки знищивши цього привида, ми зможемо розірвати цей згубний зв’язок.
— Бідолашко, — зітхнула Голлі, що саме прибирала вітальню за нашими гостями. — Який це жах — самому бажати собі смерті!
— А ви бачили його скам’яніле, байдуже обличчя? — додав Джордж. — Страх та й годі!
— І очі геть порожні, — зауважила я. — Навіть коли ми боролися, в них не було нічогісінько.
— Це все свідчить, що на Чарлі напав дуже сильний привид, — підсумував Локвуд. — А це означає, що я й сам не піду, і вас не підпущу до нього без належної підготовки. Джордже, чи не міг би ти розвідати щось в архіві про цю... е-е... циркачку? А я тим часом замовлю ще знаряддя. Половину наших запасів ми залишили вчора в мавзолеї...
— Роботоньки нівроку, — буркнув Джордж. — Маріса, Проблема, а тепер ще й ця Нещадна Красуня... Гаразд, Локвуде, я піду. Тільки спочатку покажу,
Ми рушили вслід за Джорджем на другий поверх. То було місце, куди інспектори з ДЕПРІК, перевіривши нашу контору в підвалі, ніколи й не здогадувались зазирнути. Для нас це було чудово, бо саме там, нагорі, містилась наша невеличка Країна Див — темна, страхітлива, повна речей, небезпечних і для фізичного, й для психічного здоров’я людини. Ні, я маю на увазі аж ніяк не Джорджеву спальню. Йдеться про іншу кімнату, що колись належала Локвудовій сестрі Джесіці, — ту саму, де вона померла. В кімнаті досі зберігся її Смертний Вогонь, моторошний зовні, проте цілком нешкідливий. Він виднів над ліжком Джесіки, накритим смугастим матрацом, а вздовж стін громадились ящики з вицвілими наліпками, виданими на митницях часто-густо в далеких чужих країнах. Частину підлоги в кімнаті було розчищено й оточено колом із залізних ланцюгів, усередині якого лежали речі, знайдені в ящиках, — речі досить химерні, небезпечні й недозволені.
Там були маски у вигляді диких тварин та потворних духів, дві нещодавно виявлені накидки (одна вкрита пір’ям, а друга — вилинялим хутром), чудернацькі конструкції з кісток, намистин та жил якихось тварин — Локвуд казав, ніби це пастки на привидів з острова Ява. Були глиняні горщики й глечики, запечатані свинцем та воском. Саме з цими горщиками ми поводились найобережніше, бо саме з такої розбитої посудини сім років тому вирвався дух, що вбив Джесіку Локвуд.
Усі ці трофеї були надзвичайно цінні. Прихильники Культу Привидів, що зазвичай проводили свої паради на Трафальґарській площі, усі як один попадали б перед нашою колекцією навколішки. Будь-який дослідник із лабораторій агенції «Фіттес» за можливість оглянути наші скарби охоче віддав би рідну бабусю. Багаті колекціонери гризлися б за них на смерть, а продавці артефактів приставляли б нам уночі ножі до горлянок. Що ж до інспектора Барнса з ДЕПРІК, то він просто заарештував би нас і відібрав усе це добро. Тепер, сподіваюсь, вам зрозуміло, чому про нашу колекцію не знав ніхто, крім нас самих, Кіпса та Фло.
Ми стали на дверях і зазирнули до кімнати. Джордж увійшов усередину й показав нам на ряд запилюжених зелених пляшок, вишикуваних усередині залізного кола:
— Ось що я вчора знайшов тут. Пляшки-пастки на духів. Шаман кидав до пляшки Джерело — уламок кістки набридливого чи небажаного предка, — дух пірнав туди, й шаман швиденько закорковував пляшку. Готово! А щоб дух не вискочив, внутрішню поверхню пляшки вкривали розтопленим залізом.
Локвуд кивнув:
— Щось на зразок нашої склянки з черепом?
— Саме так, — підтвердив Джордж. — І навіть краще, бо тут не видно, хто в цій пляшці схований. Знаєш, Локвуде, я починаю доходити висновку, що все, що привозили з мандрів твої батьки, стосувалося зв’язків з потойбічним світом. Навіть отой мотлох на полицях у передпокої. Твої батьки були чудові дослідники. Гадаю, ми легко порозумілися б із ними.