Джонатан Страуд – Порожня могила (страница 15)

Ми чудово знали, чому влада врешті на це погодилась. Нехай собі мертві радіють від того, що лежать поряд. Щасливому мерцеві нема потреби повертатись у світ живих...

Переступивши через дротину, я трохи пройшла травою й сіла на камінь біля Локвуда.

— Це добре, коли родина спочиває вкупі. Авжеж, Люсі? — запитав Локвуд. — Тому я й не почуваюся самотнім, коли приходжу сюди.

Я кивнула, поглянула на нерівно скошену траву й на люто порубані клинком кущі. Аж нарешті до мене повернулась мова, і я сказала:

— Дякую, що привів мене сюди.

— Будь ласка.

Кілька хвилин ми посиділи мовчки, щільно притулившись одне до одного плечима. Нарешті я наважилась заговорити:

— Ти ніколи не розповідав мені, як це сталось.

— Як загинули мої батьки? — Локвуд знову замовк і мовчав так довго, що я вже подумала, що він знову, як завжди, нічого не скаже. Та врешті він усе-таки заговорив — тихо й сумно: — Дуже химерним чином. І сталось це недалеко звідси.

— Як? У Мерілебоні?

— Так, на Юстон-Роуд. У підземному тунелі. Знаєш, де він?

— Ти ніколи не розповідав мені... — повторила я.

То був короткий, негарний бетонний тунель, збудований для того, щоб розвантажити перехрестя Юстон-Роуд з іншою так само переповненою вулицею. Ми з Локвудом частенько проїздили цим тунелем у таксі, проте досі він ані словом не натякав мені, що це за місце.

— То це була автокатастрофа? — перепитала я.

Локвуд підтяг угору коліно й обхопив його руками.

— Так, і дуже видовищна, — відповів він. — Я тоді був ще зовсім малий. Батьки вирушили до Манчестера, де мали прочитати важливу лекцію — свого роду звіт про їхню багаторічну роботу, підсумок усіх подорожей та відкриттів. Та їм не судилося доїхати до залізничної станції. В їхній автомобіль у тунелі врізалась вантажівка. Розлився й відразу спалахнув бензин. Пожежу гасили більше ніж годину. Полум’я було таке потужне, що на вулиці потім довелося замінити частину покриття.

— Боже милий! Локвуде... — я намацала в пітьмі його руку й стиснула її.

— Не хвилюйся. То було давно. Я майже не пам’ятаю батьків, — Локвуд сумно всміхнувся мені. — Дивна річ, та часом мене найбільше засмучує те, що в тій пожежі згорів рукопис їхньої лекції. Як би я хотів прочитати його!.. Будь-що мені добре запам’яталась та ніч. Я стояв біля вікна твоєї нинішньої кімнати на горищі й бачив, як до нашого будинку один за одним під’їжджають броньовані автомобілі з червоно-синіми маячками, а біля ґанку стоять Джесіка й наша няня і розмовляють з поліцією та агентами «Фіттес» у темно-сірих формених куртках. Цікаво, чому вони там опинились... Мабуть, простий збіг.

Запала тиша. Довкола швидко сутеніло. Листя на деревах уже злилося в щільну темну масу. Ми з Локвудом міцно трималися за руки. За кілька хвилин він знову заговорив:

— Тоді вони і розповіли про все Джесіці. А мені ніхто нічого не казав аж до ранку. Марна пересторога! Адже я стояв угорі на сходах і все чув. Ба більше — я довідався про це кілька годин тому, коли побачив у садку Тіні батьків.

Я не здивувалась. Про це Локвуд колись уже розповідав мені. Тіні батьків були першими привидами в його житті.

— Ти тоді вже знав, що вони мертві?

— Не зовсім. Хіба що серцем відчував. Та потім з’ясувалось, що я побачив їх саме в момент катастрофи... Отак це все й трапилось. Історію моєї сестри ти вже знаєш. А тепер залишився тільки я... — Локвуд стрепенувся, наче від удару електрикою, зіскочив з каменя й додав: — Ну, гаразд. Що вже про це говорити... Пора додому.

Я глибоко зітхнула. Локвудові спогади переповнювали мою голову так само, як пагони плюща й кущі ожини переповнювали це кладовище. Почувалась я так само, як і тоді, коли за допомогою свого Таланту вловлювала відгомін минулого. Ні, то не були чиїсь почуття. Усе це я сприймала так, ніби воно трапилось зі мною. Поволі приходячи до тями, я підхопилась і сказала:

— Мені так жаль, Локвуде... Яка моторошна смерть!

— Тут уже нічим не зарадиш, — насупився він, дивлячись у пітьму. Настрій у нього, як завжди, швидко змінився, й тепер він поспішав додому.

— Ще раз дякую, що ти привів мене сюди. І про все розповів.

Він стенув плечима:

— Я радий був розповісти це тобі, Люсі. Хоча це все свідчить лише про випадковість усього, що коїться з нами в світі. Привид убив мою сестру — чому її, а не мене? Батьки загинули в автокатастрофі — чому вони, а не я? Повір мені, я довго шукав відповіді на ці питання, проте так і не знайшов. Гадаю, що врешті-решт це не має значення, — він спохмурнів і відвернувся від мене. — Усі ми приходимо в цей світ ненадовго. Поки ми живі, наша доля — це боротьба. Заради того, щоб стати в пригоді іншим. До речі, про боротьбу... Завтра на нас чекає сутичка з привидом, що оселився в театрі. Зараз уже пізно, час повертатися додому.

— Поки ми ще живі? — перепитала я.

Та Локвуд уже прямував попереду мене стежкою. Серед зелені його майже не було видно, лише рапіра виблискувала в сутінках. Потім пролунав знайомий дзвінкий голос:

— Ти йдеш, Люсі?

— Так, іду, — обізвалась я, хоч ще й досі дивилась на порожню могилу, яка чекала свого господаря.

7

— Ну, як учора погуляли з Локвудом? Добре?

Наступного ранку я першою завітала на кухню. Увесь учорашній день склянка з черепом простояла на столі з прикрученим важелем, а на закличні посмішки привида я не звертала уваги, вистачало мені й іншого клопоту. Зараз мені було трохи соромно, що я вчора так непоштиво обійшлася з ним, тож відразу повернула важіль на склянці, а тоді поставила чайник на вогонь і взяла з буфета свій кухлик. Коли вже ви зібрались побалакати перед сніданком з привидом, вам не обійтися без кухлика гарячого чаю.

— Еге ж, добре, — відповіла я. — А тобі що до того?

Ще з минулого вечора я без упину думала про Локвуда — і про те, що він довірився мені (це було чудово), і про те, як його пригнітила втрата всієї родини (це було страшно). Думала про те, як ця втрата спонукала його кинутись у бій з Проблемою майже без надії на перемогу. І про те, чим цей бій може закінчитись, я також думала й врешті не зімкнула очей цілу ніч.

— Нічого, так собі,. Просто я бачив, як учора ви ходили кудись удвох, тож мені й стало цікаво.

— Ти знову шпигуєш за нами? Краще захопився б чимось іншим! — я намагалася бути водночас твердою, байдужою й насмішкуватою. — Та що, власне, до цього мені? Ми ходили на розслідування.

Обличчя привида кивнуло:

— О, то ви були на розслідуванні?

— Саме так.

— Гаразд, повірю вже, — незворушно поглянув на мене череп. — Поговорімо краще про інше.

Трохи повагавшись, я кахикнула:

— Е-е... гаразд... я...

— Якщо тобі треба чистої чайної ложки, там є одна біля мийки.

— Дякую.

Я відкрила холодильник, щоб дістати молока до чаю. Коли ж я зачинила його, то обличчя в склянці так скривилось, що я мало не впустила пляшку з молоком. Очі привида крутились у різні боки, ніздрі роздулись, а рот широко роззявився:

— Ой, горить! Ой, як смердить смалятиною!.. Стривай, стривай, це ж твої трусики! Загорілись від твоєї брехні.. От уже брехуха! Не були ви ні на якому розслідуванні!

— Були! Ми ходили на кладовище!

— Накладовище?!—зареготав басом череп.— Годі ні слова більше! Я з власного досвіду знаю, що люди роблять на кладовищах. Не тільки за привидами полюють! — він замовк і огидно, промовисто підморгнув мені.

— Не розумію, про що це ти, — сказала я, відчуваючи, як червоніють мої щоки.

Примарне обличчя вишкірилось у посмішці:

— От бачиш, правду я казав! І не бренькай мені що ви там билися з привидами. Ви навіть зброї з собою не взяли!

— Неправда! У нас були рапіри!

— Були. Тільки я щось не помітив на їхніх клинках ектоплазми... Ходили, мабуть, із Локвудом побалакати сам на сам? А повернулись із гілочками ожини у волоссі!

— Кладовище дуже заросло, — відповіла я, ледве зберігаючи спокій.

— Авжеж, заросло...

Я пирхнула досить сердито, щоб череп нарешті замовк і дав мені заварити чай. Жбурнувши ложку до мийки, я сіла в затінку — якнайдалі від зеленого потойбічного сяйва, що струменіло із склянки з черепом, — і заходилась обмірковувати свій наступний хід: де відступити, а де стояти непорушно... Розмова з привидом — річ вельми дражлива, здатна розлютити кого завгодно.

Мій найголовніший Талант — психологічний Слух — завжди вважався найменшою серед здібностей, які мають агенти. Зазвичай Слух дозволяє вловити лише окремі лиховісні звуки: удар від падіння мертвого тіла чи дряпання нігтів об кам’яну стіну льоху... Часом агент може розчути окремі слова, які вимовляє дух, але найчастіше це повторення того самого уривку фрази, відлуння далекого спогаду без будь-якого глузду... Найчастіше, але не завжди. Маріса Фіттес — найславетніша за всю історію Проблеми Слухачка — зазначала в своїх «Спогадах», що насправді існують Гості, здатні розмовляти з живими людьми. Вона визначила їх як украй рідкісний Третій Тип привидів. Привиди такого типу надзвичайно рідкісні — можна сказати, унікальні. Принаймні після смерті Маріси Фіттес (справжньої чи вдаваної смерті — це вже інше питання) ніхто й ніколи не згадував про зустріч із привидом Третього Типу.

Єдиним винятком тут стала я. У мене був череп у склянці, з яким я могла розмовляти.

Хоча прижиттєва історія цього черепа залишалась таємницею і він уперто відмовлявся назвати мені своє ім’я, кілька фактів з його життєпису все ж таки були нам відомі. Наприкінці дев’ятнадцятого століття, ще за юних літ, він допомагав лікареві-окультисту Едмунду Бікерстафу створити «кістку й скло» — дзеркало, що слугувало вікном до Іншого Світу. Сам Бікерстаф невдовзі після цього був убитий, проте юнакові пощастило втекти. Чим він займався далі — невідомо, проте кінець його був моторошний.