Джонатан Страуд – Порожня могила (страница 17)
Зручніше вмостившись у кріслі, Джордж порозкладав на столі свої записники і для початку розгорнув перед нами пожовклу театральну афішку, схожу на ту, яку показував нам Тафнел. На афішці була зображена та сама білява актриса, трохи в іншій, хоч і не менш зухвалій позі, а внизу красувався напис:
— Он як, — задоволено кинув Локвуд, пускаючи по колу афішку. — Виходить, тобі вдалося щось розвідати про нашу Нещадну Красуню?
— Насамперед варто було дізнатись її справжнє ім’я, — зауважила я.
— Ось воно! — Локвуд тицьнув пальцем у куточок афішки. — Бачите? «За участю нашої зірки Маріан де Севр». Клас! Ніби тільки-но з Парижа приїхала!
— Аж ніяк, — почухав собі вухо Джордж. — Маріан де Севр — це просто сценічний псевдонім. Її справжнє ім’я — Доріс Бловер. Уперше публіка побачила її у виставі на пристані в Істбурні, сто років тому. Через п’ять років вона вже збирала повні зали в театрі «Палас» у Стретфорді. Тафнел казав нам правду: свого часу то була справжня зірка. Всі її номери базувались на трьох елементах — чуді, красі й загрозі моторошної смерті, — він похмуро глянув на нас. — Так само, до речі, вона жила й поза сценою.
— Пан Тафнел казав, що то була чарівна й жорстока жінка, — нагадала Голлі. — Одним-єдиним пальчиком манила за собою чоловіків.
— Так, то цілковита правда, — підтвердив Джордж. — Тогочасні дешеві газети рясніють історійками про заможних жонатих добродіїв, які шалено закохувались у Нещадну Красуню й зраджували через неї своїх дружин. Ці дружини кидались на неї просто серед вулиці. А сама Доріс — чи то пак Маріан — перебирала коханцями, наче фантиками від цукерок. Подейкують, що один такий невдаха наклав на себе руки, а Красуня, почувши про це, лише сказала, що «саме життя наслідує її мистецтво». Мушу вам пояснити, що всі номери Красуні обігрували одну й ту саму історію: кохання, зрада, страшна загибель.
— Справді чарівна жінка, — ущипливо зауважила я.
— А тепер не менш чарівний привид, — вів далі Джордж, порпаючись у своїх нотатках. — Анітрохи не дивно, що він з’являється саме в театрі «Палас» — цей театр правив Красуні за рідний дім багато років. Вона сотні разів виступала на його сцені зі своїми ілюзійними номерами, виставленими у вигляді коротеньких п’єсок. Кожна така п’єска закінчувалась інсценованою смертю, показаною глядачам з якнайбільшою жорстокістю. Та п’єска, під час якої вона загинула насправді, називалась
— Страшенно бридка п’єска, — пирхнула Голлі. — Невже хтось ходив таке дивитись?
— Ходили, ще й цілими натовпами, — відповів Джордж. — То була справжня сенсація. Або ось іще один її номер —
— Відпускали на волю? — реготнула Голлі.
— Ні, кидали назад в акваріум, щоб вона потонула, — припустила я.
— Очко на користь Люсі, — оголосив Джордж. — Так, то був славнозвісний фокус. Красуня з годину «помирала» на дні акваріума, аж поки «непритомніла». Тоді спадала чорна завіса, що ховала Красуню від глядачів, і тієї ж миті вона — раз! — вискакувала з-за лаштунків цілісінька. Ні, не вискакувала, а все-таки виходила, адже на ній був фальшивий хвіст...
— І
— І все ж таки виступи Красуні мали шалений успіх. Чоловіки захоплювались її розкішним тілом, а їхні дружини аплодували катові з мотузком, падінню русалки в акваріум, султанській варті з мечами... — посунувшись трохи в кріслі, Джордж запитав: — Що вас іще цікавить? Був у Красуні ще один відомий номер — «Дочка ката». Про те, як...
— Зараз я відгадаю! — підняла я руку. — Про те, як Красуня повісилась через нещасне кохання!
— Ще одне очко на твою користь! —усміхнувся Джордж. — Молодець, Люсі!
— А серед її героїнь були жінки, яких
— Ні. Ти, напевно, помітила це й сама. Усіх її героїнь топили, заколювали, труїли, жбурляли з висоти... Сюжет щоразу був той самий: спочатку на сцені показують удавану смерть героїні, а потім Красуня вибігає з-за лаштунків жива й здорова. Оплески, квіти, завіса, — Джордж замислено поморгав. — Це мало тішити глядачів тим, що самі вони досі живі.
Голлі знову пирхнула:
— Мене б таке не втішило. От уже гидка тварюка!
— А тепер, — застеріг Локвуд, — вона повернулась. У подобі злого привида-упиря. Цієї ночі нам доведеться бути вкрай пильними.
— Так, про це я вже подумала, — відказала я. — І вважаю, що на це розслідування повинні вирушити тільки ми з Голлі. Удвох.
— Удвох? — вирячився на мене Локвуд. — А нам з Джорджем що робити? Вдома байдикувати?
— Чому б і ні?
— Я не дозволю. Це надто небезпечно!
— А я згодна з Люсі, — озвалася Голлі. — Ми вже знаємо, що Нещадна Красуня спокушає тільки хлопців. Тож нам з Люсі це загрожує менше, ніж вам.
— Я так не вважаю. Нам з Джорджем уже доводилося стикатись із привидами гарненьких жіночок... — Локвуд гордовито реготнув. — Пам’ятаєш ту купальню в Гокстоні, Джордже?
— Купальню? — Джордж зняв окуляри й заходився пильно оглядати їх. — Ще б пак!
— До речі, історія з тими двома жертвами — не загадка, — провадив Локвуд. — І Чарлі Вад, і Сід Морісон — класичні психопати, дуже піддатливі до зовнішнього впливу.
— Правда, — підтакнув Джордж. — Хіба ви самі не помітили? Той хлопчина, про якого розповідав Тафнел... отой, що помер від нещасного кохання, — мало не заморив себе голодом. У такому стані він попрямував би навіть за бочкою в сукні. А Чарлі Вад, за словами того ж Тафнела, завжди був хворобливий. Можливо, навіть підсвідомо схильний до самогубства, тому й подався за привидом. Одне слово, обох цих хлопців не можна вважати фізично чи розумово здоровими.
— Щось я не розумію, — зауважила Голлі. — Тобто привид міг відчути цю їхню слабкість?
Джордж кивнув:
— Саме так. Ми знаємо, що Гості відчувають нашу тривогу й сум. Їх ваблять до себе люди, сповнені сильними почуттями. Те саме, можливо, стосується немочі та відчаю. Обидві жертви Красуні були зневірені, хоч і кожна по-своєму... Цілком очевидно, що хлопці легко піддалися чарам потойбічної Красуні.
— А ми не піддамося, — додав Локвуд. — Годі, закінчуймо. З нами буде все гаразд. Правда, Джордже?
— Авжеж. Ми в цій справі досвідчені фахівці, — погодився Джордж. — Люсі, поверни мені, будь ласка, афішку... Я вклею її до свого робочого журналу. Дякую!
На цьому й скінчилась наша нарада. Локвуд вирушив до Маллета, а ми заходились працювати з документами. Потім ми з Голлі потренувалися з рапірами, добряче спітніли, захотіли пити й залишили десятки нових дірок у солом’яних манекенах, підвішених до стелі тренувальної кімнати. Порошинки з нутрощів манекенів геть заповнили повітря. За вікном на Портленд-Роу вже починало сутеніти. Десь у Лондоні прикутий ланцюгом хлопчина чекав на свою смерть. На небі засяяли перші зорі.
8
Щоб дістатися до театру «Палас» у Стретфорді, найкраще було доїхати до Іст-Енду на метро. Відразу по четвертій годині ми з Джорджем і Голлі надягли робочі пояси, почепили до них рапіри, замкнули будинок і вирушили до станції метро «Бейкер-стріт», тягнучи за собою торбини з залізними стружками. Локвуд ще не повернувся від Маллета й мав приїхати до Стретфорда сам. Ми домовились зустрітись із ним біля театру.
Вечір випав чудовий. Осіннє повітря, що прогрілося за шість попередніх тижнів, досі залишалось теплим. Людей на вулицях було ще багато, проте ми вже відчували напруження, що завжди настає надвечірньої пори. Городяни пришвидшували ходу, їхні обличчя ставали зосередженіші — всі поспішали дістатися додому раніше, ніж настане час панування мерців. Сонце вже сідало за будинки, посилаючи на землю свої останні косі промені.
До Мерілебон-Роуд нам слід було йти провулком. Уже на його початку ми побачили незграбну постать, що вийшла до нас із-за смітника. Широко розкинувши руки, вона рушила нам назустріч. Лахміття на ній затріпотіло, й на мене війнуло гнилизною.
Голлі аж підскочила на місці. Я мимоволі вхопилася за руків’я рапіри.
— Привіт, Фло, — несподівано промовив Джордж.
Так, то була дівчина трохи старша за мене, хоч випадковий перехожий цього, напевно, не помітив би. У неї було опецькувате, заляпане брудом обличчя й проникливі сині очі. Волосся — світле, рідке й скуйовджене — зливалося з широкими потріпаними крисами солом’яного бриля. На дівчині були гумові чоботи й довга синя куртка, яку вона не скидала навіть у спеку. Про те, що може ховатись під цією курткою, Лондоном ходили справжнісінькі легенди.
Одне слово, то була панна Флоренс Боннер — Костомаха-Фло, славнозвісна продавчиня артефактів. Багато хто з продавців артефактів мав більш-менш розвинуті психологічні Таланти. Порпаючись на кладовищах, звалищах та інших далеких від пристойної публіки місцях, вони шукали Джерела, які оминули увагою звичайні агенти. Потім вони продавали ці Джерела шанувальникам Культу Привидів, колекціонерам з чорного ринку й навіть слідчим ДЕПРІК. Кому продати те чи інше Джерело, визначала пропонована за нього ціна. Кожен продавець артефактів працював на своїй ділянці: ділянка Фло містилась на мулистому, похмурому березі Темзи — саме там вона заповнювала свою полотняну торбину мокрими скарбами, на які краще було не дивитись. Вона дуже любила льодяники з лакрицею, Джорджа й Локвуда, а до мене — незрозуміло чому — теж ставилась цілком терпляче. Разом з Кіпсом вона належала до позаштатних, проте вкрай важливих співробітників агенції «Локвуд і К°».