Джонатан Страуд – Порожня могила (страница 19)
Можливо, пан Тафнел і не брехав, переконуючи нас, що його справи процвітають. Проте зараз, у сутінках, цьому важко було повірити. Сам театр «Палас» виявився громіздкою будівлею, спорудженою скраю великого пустища. Колись ця будівля, напевно, справляла враження — з колонами в стилі римського храму й ліпленими скульптурними сценами з відомих трагедій та комедій. Одначе зараз бетонні колони потріскались, а половина скульптур порозсипалась. Головний вхід було забито дошками, а відчинені бічні двері виходили на ярмарковий майдан з вицвілими полотняними ятками. Майдан було обнесено саморобною залізною огорожею, в якій заплутались, наче спіймані метелики, обгортки від горішків та льодяників. У повітрі лунала якась пронизлива сумна мелодія — сигнал, що ярмарок зачиняється. Кілька останніх сумних відвідувачів уже прямували до іржавих воріт, тримаючи перед собою палички з цукровою ватою.
А за ворітьми вже стояв Локвуд, ще й не сам-один, а з Квілом Кіпсом.
— Чи не диво? — мовив Кіпс, коли ми підійшли ближче. — Навіть у таборі для полонених веселіше, ніж на цьому ярмарку!
— Я й не знала, що ти теж приєднаєшся до нас, Квіле, — зауважила я.
— Я й сам цього не знав. Просто випадково натрапив у Маллета на Локвуда. Він сказав, що вам може знадобитись помічник. У мене сьогодні термінової роботи немає, тож я...
— Зрозуміло, — усміхнулась я.
Доля не надто пестила Кіпса. Через те, що він дуже часто допомагав нам, давні колеги з агенції «Фіттес» його зневажали. Ця обставина у поєднанні з уродженою меланхолійною вдачею означала, що в Кіпсовій душі затаїлась образа, вона лежала там, наче тоненький шар шоколадного крему в Джорджевих улюблених малинових кексах. До того ж Кіпсові вже перевалило за двадцять, і він утратив свій Талант. Попри те, що ми подарували йому окуляри, крізь які було видно привидів (ці окуляри роздобув Джордж під час одного з наших минулих розслідувань), він украй тяжко переживав цю втрату. Увесь цей сумний досвід пом’якшив Кіпсову вдачу, зробив її лагіднішою. Беручи до уваги, що ця вдача навіть тепер залишалась такою ж колючою, як сплетені із залізного дроту труси, ви можете уявити, як Кіпс дошкуляв нам за своїх молодших літ.
— Нам дуже пощастило, що Квіл цього вечора вільний, — мовив Локвуд. — З ним буде набагато веселіше.
Як і завжди, перед початком роботи Локвуд був у найкращому гуморі. Азарт полювання вже тяг його вперед, до заповітної мети. Куди пропав той тихий, замислений хлопчина, з яким я минулого вечора була на кладовищі? Зараз він просто-таки випромінював завзяття й нетерплячку:
— Ходімо мерщій до театру! Попросімо когось показати нам, що там і як!
Проминувши барвисті ятки й каруселі, ми підійшли до будівлі театру, цегляні стіни якого було щільно обліплено афішками й листівками, що запрошували відвідати «Кімнату чудес Тафнела», «Магічну виставу Тафнела для дітей і дорослих» та інші такі розваги. Бічні двері було ще відчинено, проте саме зараз якась дівчина в уніформі служниці, з кислою гримасою на обличчі, замикала їх на залізні засувки й ланцюги.
— Сьогодні театр уже зачинено, — мовила дівчина, побачивши нас. — Якщо хочете, можете придбати квитки на завтра.
— Нас не цікавить вистава, — відповів їй Локвуд. — Де ми можемо побачити Луї Тафнела?
Він подарував служниці свою найчарівнішу усмішку — ту саму, що розтоплює чужі серця, як окріп бурульки. Проте дівчину це анітрохи не зворушило.
— Він нагорі, на сцені, — неприязно відповіла вона, не відпускаючи засувки. — Ви завітали вкрай невчасно...
— Я розумію, що пан Тафнел дуже заклопотаний. Але він чекає нас.
— Я не про це. Просто зараз невдала для візиту пора.
— Ви про Нещадну Красуню? — перепитала я. — А ви самі бачили її?
Дівчина здригнулась і перелякано озирнулась. Перш ніж вона встигла щось відповісти, з темряви долинув знайомий голос, а далі з’явився й сам пан Тафнел у картатій сорочці з засуканими рукавами й розстебнутому жилеті.
— Заходьте, заходьте! — його обличчя розчервонілося ще дужче, ніж минулого разу, а сиве волосся рясніло краплинами поту. Він кволо, нещиро всміхнувся нам. — А я ось допомагаю робітникам монтувати сцену. Після того, як ми втратили Сіда й Чарлі, нам бракує робочих рук... Ну-бо, Трейсі, ворушися! Не стовбич на дверях! Пропусти їх!
Ми зайшли до холодного незатишного фойє, де смерділо кукурудзою, тютюновим димом та пліснявою. Тут містились каса й прилавок із шоколадками та бляшанками газованої води. Дівчина, що впустила нас, зблизька виявилась худорлявою, блідою, рудуватою, десь на рік старшою за мене. Поводилась вона вкрай сором’язливо. Я спробувала зазирнути їй в очі, проте Трейсі навіть не поглянула в мій бік, а за кілька хвилин узагалі кудись зникла, залишивши вхідні двері відчиненими.
Пан Тафнел тим часом вітався з Локвудом, тиснучи йому руку:
— Дуже радий, що ви завітали! Ходімо, я покажу вам сцену. Ми саме готуємо її до завтрашньої вистави.
Він повів нас широким, напівтемним коридором з низькою стелею й накатаними золотистою фарбою візерунками на стінах. Обабіч нього розходились менші коридори: один з них, перед яким на стіні виднів напис
— Як ся має бідолаха Чарлі Вад? — запитала дорогою Голлі.
— Поки що живий, — відповів пан Тафнел. — Проте боюся, що довго він не протягне. Я замкнув його в своєму вагончику на ярмарку. Сьогодні він своїм вереском зірвав виступ клоуна Коко для малюків — отам, у великому балагані. Довелось повернути глядачам гроші за квитки... — власник театру скрушно зітхнув. — До речі, мені треба буде провідати Чарлі. Сподіваюсь, я не повинен залишатись тут на ніч? Ні, я не боюсь, просто не хочу вам заважати...
Сказавши це, він відчинив перед нами масивні двері, оббиті темно-червоним оксамитом, і ми опинились у залі для глядачів.
***
Зазвичай співробітники агенції «Локвуд і К°» нечасто ходять по театрах. За найближче наше знайомство з театром можна вважати той випадок, коли минулого літа ми загнали один упертий Спектр до провулка біля лондонського «Палладіуму» й там рознесли його на атоми за допомогою каністри з магнієм. Як мені відомо, на стіні цього театру ще й досі видно сажову пляму, а всередині її — силует випадкового перехожого в капелюсі. Тісніше з високим мистецтвом ми ніколи не стикались, і тому я була зовсім не готова до того, що ми побачили в залі для глядачів.
Ця зала не мала нічого спільного з похмурим зовнішнім виглядом театру «Палас». То була справжня печера зі скарбами, що мерехтіли в променях світла. Ми стояли між рядами м’яких оксамитових крісел, у затінку високого балкона, а над нашими головами сяяли електричні свічки, прикріплені до його вигнутих стінок. За стінками балкона теж видніли ряди крісел, що поволі зникали вгорі. Зліва й справа, ближче до сцени, в сяйві позолочених свічників можна було розгледіти ложі, що виступали над партером. Спереду, над центральним проходом, височіла сцена, залита сліпучо-білим світлом прожекторів і обрамлена з боків пурпуровими завісами лаштунків. На сцені працювало кілька молодиків — вони підмітали дошки сцени, пересували з місця на місце яскраво розфарбовані помости й кошики. Робили вони це мовчки, було чути лише їхнє важке дихання. Акустика в залі була чудова, навіть пошепки вимовлене слово відлунювало аж до найдальших закутків.
Тафнел повів нас проходом, і ми затупотіли своїми робочими черевиками по дерев’яній підлозі. Згори, з-під зануреної в морок стелі, над сценою звисали довгі линви: деякі з них закінчувались трапеціями, інші були прив’язані до кілець, укріплених на передній стінці балкона. Я уявила ці линви в русі, з гімнастами в польоті, й мені аж долоні спітніли зі страху. Важко було подумки відтворити справжній розмір цієї зали, цього височенного балкона, цієї стелі, що губилась у серпанку теплого золотистого світла...
Ми піднялись на сцену крутими бічними сходами і вийшли під сліпуче світло прожекторів.
— Ось тут, пане Локвуде, — сказав Тафнел. — Саме тут Нещадну Красуню спіткав кінець, — він махнув рукою хлопцям, які негайно зупинили роботу й вирячились на нього. — На сьогодні досить, ходіть уже додому. Тільки не баріться, бо... ну, ви й самі знаєте чому.
Робітники хутко пішли, а ми звалили своє знаряддя просто посередині сцени. Вздовж її країв вишикувались дерев’яні кубики найрізноманітнішого кольору й величини, з кришками й невеличкими дверцятами. Ззаду було розстелено широченну синю мату, заввишки мені аж до колін. Решта сцени, розмічена смужками клейкої стрічки й за кілька десятиліть протерта ногами артистів, залишалась порожньою.
Локвуд озирався довкола, примруживши очі. Я знала, що зараз він увімкнув свій Зір і вишукує Смертні Вогні та інші потойбічні прикмети.
— Навіщо тут ця мата? — запитав він нарешті. — І ці коробки? Теж для вистави?
— Саме так,—кивнув Тафнел. — Ми розпочинаємо з повітряних гімнастів на трапеції. А коробки підготовлені для фокусів, усередині в них реквізит: усілякі голуби в клітках, металеві обручі та інші дрібнички. Там багато потаємних відділень, їх придумала й створила наша помічниця режисера. Дуже здібна дівчина. Тільки вам, напевно, спочатку хочеться побачити місце, де помер Сід. Це тут, ліворуч, за лаштунками.