Джонатан Страуд – Порожня могила (страница 18)
— Привіт, Кабінсе, — відповіла Фло, блиснувши сліпучо-білими зубами, а потім, трохи подумавши, легенько кивнула нам з Голлі.
— Щось ти давненько до нас не заходила, — провадив Джордж. — Роботи, мабуть, багато?
Фло стенула плечима, й з її куртки попадали шматки засохлого мулу.
— Ні. Не дуже.
Запала тиша. Фло пильно дивилась на Джорджа, а він — так само на неї. Ми з Голлі зацікавлено спостерігали за ними обома.
— Ось що я роздобула, — сказала нарешті Фло. Вона витягла звідкілясь із-під куртки пакунок, загорнутий у брудну клейонку й перев’язаний брудним мотузком.
— Чудово. Дякую, Фло, — Джордж розстебнув куртку й заховав пакунок до внутрішньої кишені.
— Нема за що... — Фло потерла собі пальцем перенісся. — Як ся маєш, Джордже?
— Усе гаразд. А ти, Фло?
— Теж усе гаразд.
— От і добре.
— Умгу.
Не знаю, скільки ще тривала б ця дотепна розмова, якби з-за спини Фло не почулися кроки. Вона озирнулась, пробурмотіла: «Хай йому дідько, тільки не
У провулку з’явились четверо чоловіків і за сигналом одного з них, найстрункішого, рушили до нас. Ми зупинились і напружились, бо відразу впізнали їх. Їхнім ватажком був молодик із коротко підстриженим волоссям і вусиками. Убраний у зеленкуватий твідовий костюм, він ще здалеку привертав до себе увагу тим, що рухався легко й тихо, наче вовк, що пробирається лісом. У його поведінці справді проглядалося дещо вовче — прагнення кинутись на жертву і розтерзати її, хоч і не просто-таки зараз, але скоро, дуже скоро.
Згідно з законом носити рапіру мають право лише ліцензовані агенти, однак для сера Руперта Ґейла, особистого охоронця Пенелопи Фіттес (то був саме він) ніякий закон був не писаний. Офіційно він не належав до жодної з агенцій, проте і в нього на боці, в промінні надвечірнього сонця, виблискував клинок. Троє чолов’яг, що прямували разом з ним, були вбрані в темно-сірі формені куртки агенції «Фіттес». Усі троє були високі, кремезні, з байдужими обличчями, й це надавало їм ще загрозливішого вигляду.
Сер Руперт тим часом, як і завжди, посміхався на весь рот. Навіть із віддаленої відстані було чути різкі пахощі його туалетної води.
— О, чарівні маленькі Локвудові помічниці, — сказав він. — Вийшли на вечірню роботу? А що це за смердючка тільки-но підходила до вас? — він позирнув углиб провулка. — Жебрачка, еге ж? І ви її
— Знаємо, — відповіла я. — Це справді жебрачка, як ви самі сказали.
— Її сморід ще й досі не вивітрився... Якщо вона чіплялась до вас, ви мали прикінчити її на місці. Щоправда, їй і так не вижити серед ночі на вулиці, Проблема сама потурбується про неї. Одного ранку ми знайдемо цю смердючку в рівчаку, вона зиритиме звідти в небо своїми мертвими очима, — сер Руперт явно перевіряв, як ми реагуватимемо на його слова, й буравив нас своїм хижим поглядом. Ми вперто мовчали, й тоді він додав: — А де ж ваш вельмишановний Локвуд? Він, сподіваюсь, ще живий? Тільки не кажіть мені, що він вирушив услід за своєю сімейкою, яка так полюбляє страждати від нещасних випадків.
Сьогодні я цілий день думала про порожню могилу на кладовищі, про те, як нерухомо Локвуд сидів біля мене на чужому надгробку, про те, що це горе тривожило його більше за будь-якого привида. В моєму серці закипів гнів. Я мимоволі вхопилася за рапіру. Я ледве втрималась від того, щоб сказати цьому нахабі все, що я про нього думаю. Джордж також наїжачився, і його очі люто блиснули за скельцями окулярів. Наймудріше, проте, повелася зараз Голлі. Спокійна й бездоганно чемна, вона втомлено й трохи зневажливо спостерігала за сером Рупертом з-під наполовину заплющених повік. І що довше тривала ця мовчанка, то жалюгіднішим здавався мені сер Руперт: його розкішний твідовий костюм свідчив тепер радше про кричущий несмак господаря, а спітніле обличчя з мізерними солом’яно-жовтими вусиками розчервонілось від люті.
— Локвуд вирушив у Стретфорд, до театру, щоб розібратися з тамтешнім Спектром, — пояснила Голлі. — Ми маємо зустрітися з ним просто в театрі. Дякую вам за цікавість до нашої роботи.
— Зі Спектром? Ви вчотирьох проти одного-єдиного Спектра? — сер Руперт аж прицмокнув крізь вуса. — А дозвіл на це ви маєте?
— Так,—кивнула Голлі, не дістаючи, проте, жодних паперів.
— І можете показати його мені?
— Будь ласка. Охоче.
— То покажіть, — скривив губи в посмішці сер Руперт.
— А чому б вам не повірити нам на слово, Ґейле? — запитав Джордж, поки Голлі повільно відкривала свою торбину. — Хоча ви на таке навряд чи спроможні...
— Вам відомі нові правила, Кабінсе, — мовив сер Руперт, беручи в Голлі папери й розгортаючи їх руками, затягнутими в рукавички. — Агенти, виходячи на роботу, повинні мати з собою документи, що підтверджують згоду замовника. Раніше в Лондоні діяло надто багато неконтрольованих агенцій, а це піддавало небезпеці громадян. Це можна було назвати анархією. Тижня не минало, щоб когось із клієнтів не зачепили рапірою чи не обсипали сіллю. А що вже казати про пошкодження від Грецького Вогню...
— От тільки нема чого так на нас дивитись, — обірвав його Джордж. — Ми вже багато років ніде не влаштовували пожеж.
— Товстий палій-маніяк в окулярах — це завжди товстий палій-маніяк в окулярах, — відповів сер Руперт. — Це мій погляд на світ... Ну, гаразд, документи ваші в порядку, — додав він, повертаючи Голлі папери. — Успіхів вам у цьому небезпечному завданні... До речі, — згадав він, коли ми вже рушили геть. — Учора, Кабінсе, вас бачили біля бібліотеки Гардімана. Чи не намагались ви вдертись туди для проведення своїх протиправних розслідувань?
— Я? Ні.
— У вас, здається, немає допуску до цієї бібліотеки. Що ви скажете, Ґрівсе?
Агент, що стояв ліворуч від сера Руперта, був найвищий з усіх трьох. І, здається, найпридуркуватіший. Натягніть подумки формену куртку на секцію бетонної рури, притулену до стіни будинку, й ви отримаєте співрозмовника, розумнішого за цього Ґрівса.
— Саме так, сер.
— Ґрівс — і той це знає, — провадив сер Руперт. — Хоч часом він не пам’ятає навіть власного імені.
— Що ж, я справді намагався туди потрапити, — відповів Джордж. — Хотів пошукати матеріали до нашого нинішнього розслідування. Однак мене туди не пустили, бо я не маю, як ви цілком справедливо зауважили, допуску від ДЕПРІК. А тепер, з вашої ласки, мені треба тягти до театру оці важезні ланцюги, тож я не маю часу на розмови з усілякими побитими міллю пройдисвітами.
Знову запала тиша, й мені здалося, що я чую клацання невидимого механізму, який перетворює ситуацію з тривожної на небезпечну.
— Побитими міллю? Пройдисвітами? — перепитав сер Руперт Ґейл, підходячи ближче. — Можливо, я на старість недочуваю, але...
— Голлі, — поспіхом сказала я. — Ми, здається, повинні бути в Стретфорді рівно о п’ятій? Чи не час поспішати?
Голлі весело, наче матуся, що кличе малюка, який ледве навчився ходити, обізвалась:
— А й справді! Джордже, ходімо!
Джордж, одначе, навіть не зрушив з місця.
— Ви не хотіли б пояснити свої слова, Кабінсе? — запитав Руперт Ґейл.
— Хотів би, — відповів Джордж, — тільки навіщо марнувати силу? Нам добре відомо, хто ви такий. Ви й самі це знаєте! — він зняв окуляри й протер їх своїм светром. — За вашим панібратством і хвальковитістю ховається моральне убозтво, що вражає й лякає вас самого. Ви не можете цього не розуміти. Ось чому ви такі нудні, Ґейле... Про нові правила ДЕПРІК я знаю незгірше за вас, і якщо ви влаштуєте бійку з агентами, які йдуть на завдання, інспектор Барнс підмете вашими твідовими штанами весь двір у Скотленд-Ярді! Тож ходіть краще шукати пригод деінде! — він знову зняв окуляри, поглянув крізь них на надвечірнє сонце, щоб перевірити, чи добре протерті скельця, й начепив їх собі на ніс. — Чудово! Часом я бачу все так чітко, що це навіть лякає мене. Ну, Голлі, веди нас! До Стретфорда!
Ми рушили далі. Мені щось свербіло в хребті, мабуть, від пронизливого погляду сера Руперта нам у спину. Щомиті я чекала, що він окликне нас, проте він цього так і не зробив.
Цілі два квартали ми пройшли мовчки. Ми з Голлі марширували обабіч Джорджа, тримаючи в руках оголені рапіри. Збоку здавалось, ніби двоє дівчат-поліціянток конвоюють злочинця до в’язниці. Ми пройшли тихий сквер, де під ногами шурхотіли перші опалі листки, потім знов опинились на вулиці — і лише тут, переконавшись, що ніхто не стежить за нами, зупинились.
— Про що ти думав, коли зчепився з Ґейлом? — сердито просичала Голлі. — Хотів, щоб нас заарештували?!
— Або побили так, щоб ми знепритомніли?— підхопила я.
Джордж стенув плечима:
— Але ж нас не заарештували. І не побили.
— Тільки не завдяки тобі! — зіпнула я. — Він шукав найменшого приводу, щоб до нас причепитись!
— Ваша правда, — погодився Джордж. — Тільки ми такого приводу йому не дали. Ми просто попередили його, а це давно вже пора було зробити. Я пояснив йому: якщо він чіплятиметься до нас, то вельми за цим пошкодує, — Джордж поглянув на нас так, ніби щойно сам-один упорався з сером Рупертом, і додав: — До речі, ви чули, що він казав про Фло? Нечуване зухвальство! Та годі вже. Якщо зараз поспішимо, то встигнемо на метро до закриття.
***
"Дивовижний пересувний ярмарок розваг Тефнела" містився біля самісінької станції метро "Стретфорд". П'ять хвилин прогулянки в східному напрямі — й до нас уже долинули звуки катеринки й пахощі гарячих ковбасок.