Джонатан Страуд – Порожня могила (страница 20)
— Дякую, — відповів Локвуд. — Звідси ми й почнемо.
Усі подалися до лаштунків, а я залишилась посередині сцени, озираючись і прислуховуючись. Колись саме тут стояла труна, яку за наказом султана проштрикнули шаблями, й підлогою заструменіла справжня кров. Я поглянула собі під ноги, на чисті, вибілені дошки. Тоді придивилася до золотавого серпанку, в якому потопала сцена, і уявила залу, переповнену глядачами, що вражено замовкли, перш ніж скрикнути з жаху...
Настав час застосувати свій Талант. Мене здивувала напружена тиша в цій порожній, темній залі. Я присіла навпочіпки, торкнулась долонею дощок підлоги, заплющила очі й почала слухати...
Аж тут у моїй голові немовби відчинилися двері. Я почула химерний звук, схожий на шелест паперу, й приглушений гомін у залі, де ніби вмощувались по місцях сотні глядачів. Гомін гучнішав, скидаючись на дихання якогось велетня. Я зачекала, проте звук більше не змінювався. Я відпустила дошку. Гомін не вщух. Крізь нього мені було чути далекий голос Тафнела, який за лаштунками розмовляв про щось із Локвудом. Два потоки звуку не перемішувались — вони проходили один крізь одного, розділені в часі цілим століттям.
Я поволі випросталась, повернулась у бік лаштунків, і цієї миті моєю спиною пробіг холодок — так ніби хтось провів мені вздовж хребта крижаним пальцем.
Я зупинилась і придивилась до темної зали. Через увімкнені на сцені прожектори було важко розгледіти, що там коїться, проте все ж таки мої очі зупинились на задньому кріслі в одній із лож.
Хто це там сидить?
Від напруження мені аж заболіли очі. Я позирнула вбік — цікаво, чи помітив щось хто-небудь із моїх друзів, — та їх мені було не видно.
— А потім Трейсі відгорнула завіску, — розповідав тим часом Тафнел. — І побачила Сіда в обіймах привида! Вона кинулась уперед...
Я знову поглянула на ту саму ложу. В кріслі вже нікого не було.
— На жаль, було вже запізно. Сід лежав, мов ганчір’яна лялька! Нещадна Красуня встигла висотати з нього життя!
Я витягла рапіру з піхов.
Бурмотіння в моїй голові гучнішало далі, а потім змінилось шаленими оплесками. Цей звук огортав мене, починаючись у партері, прокочуючись далі балконами й ложами і, нарешті, хвилею спадаючи на сцену. Я обвела очима напівтемну залу.
Аж тут гомін урвався. Запала тиша. Театр ніби затамував подих. Коли я знову поглянула вниз, у центральному проході навпроти мене щось стояло. Воно видніло в затінку під балконом. Знову напруживши зір, я розгледіла, що це саркофаг або труна — велика, заокруглена, схожа обрисами на жіночу постать. Із її стінок стриміли незліченні кружальця й палички... Ні, ефеси шабель та вістря клинків.
Із труни витік тоненький темний струмінь і почав розпливатись уздовж центрального проходу. Далі з’явився другий струмінь, потім ще один, іще один... Струмені злились у потічок і вже підповзали до сцени.
Міцно стиснувши руків’я рапіри, я ступила вперед.
Темні струмочки виблискували в золотавому світлі ламп. Вони тяглися й розгалужувалися, бігли дедалі швидше й швидше. Здавалось, що їм не було кінця. Я заціпеніла біля самісінької рампи і не могла відвести очей від кривавої річки, що звивалась між кріслами.
9
— Вона тут! — пролунав на весь театр мій крик. — Локвуде! Вона тут!
Наступної миті я скочила зі сцени до залитої кров’ю зали. Клинок моєї рапіри блиснув у промінні прожекторів. Важко приземлившись на одне з місць першого ряду, я стрибнула звідти в бік балкона і рушила далі по бильцях крісел, відчайдушно вимахуючи руками, щоб не впасти. Зіскочити на закривавлену підлогу мене не змусив би ніхто. Проходом далі струменіла нескінченна річка густої темної рідини. Попереду, під балконом, чорніла тінь. Труни я більше не бачила, та холод досі пік мені обличчя.
Ось вона, в затінку! Жіноча постать, що стрімко наближається до мене.
З диким криком я стрибнула востаннє, змахнула рапірою...
— Ви що, збожеволіли?! — запитала, виходячи із затінку, довготелеса дівчина. На ній були джинси, кросівки й синя куртка з каптуром, а з-за її спини визирало ще одне, нижче дівча. Це було все, що я встигла помітити, поки незграбно приземлялась у проході, загубивши дорогою рапіру. Тепер на підлозі не було видно ані краплинки крові. Недопалків від цигарок, обгорток від жуйок, пакуночків від кукурудзи — скільки завгодно, а от кривавих струмочків — жодного.
Відсапуючи, я підвелась і тут-таки впізнала нижчу дівчину. То була Трейсі — та сама служниця, що зустріла нас біля входу. Її товаришку я бачила вперше. Прохід за спинами дівчат був порожній так само, як і вхід до зали. Пронизливий холод зник. Прояв закінчився.
Загримотіли черевики, й до нас приєднались мої друзі на чолі з Локвудом.
— Люсі... — заговорив він, беручи мене за руку.
— Вона була тут! — пояснила я. — Я щойно бачила труну! Невже ніхто з вас не помітив крові?
Кіпс узяв з підлоги мою рапіру й подав мені:
— Ми бачили тільки
— Але ж Красуня... — я поглянула на дівчат. — Хто-небудь із вас сидів щойно в кріслі останнього ряду?
Трейсі заперечливо хитнула головою.
— Мене там не було, — холодно відповіла друга, висока дівчина. — Я тільки-но увійшла до зали.
— І ви не бачили нічого химерного в проході?
— Лише вас.
Висока дівчина була широкоплеча, з вольовим підборідд ям. Її біляве, недбало заплетене в косу волосся було закинуте за спину. Здавалось, що вона вкрай роздратована.
— Тут був привид, — наголосила я. — Я гналася за ним. По спинках крісел.
— Ми віримо тобі, Люсі, — відповів Локвуд, променисто всміхаючись до дівчат. — Вас, здається, звуть Трейсі? Радий бачити вас знову. А ви...
Зі сцени, відсапуючи, прямував до нас пан Тафнел.
— Ця славна леді, якій ваша приятелька тільки-но мало не відтяла голову,— прохрипів він,—це Сара Перкінс, наша помічниця режисера. Саме вона врятувала колись Чарлі Бада.
— Рада познайомитись, — сердито буркнула я.
— Навзаєм, — закопилила губу Сара. — Пане Тафнел, я прийшла сказати вам, що Чарлі Вад знову виє. Лякає своїм виттям усіх. Спробуйте, будь ласка, заспокоїти його.
— Боже милий! Це буде чудо, якщо мені судиться пережити цю ніч! — мовив власник театру, витираючи спітнілі скроні строкатим носовичком. — Гаразд, Capo, зараз я прийду... Пробачте, пане Локвуде, я мушу покинути вас. Трейсі, дурепо, а ти чого причепилася до Сари, мов до мамчиної спідниці? Тобі що, надворі роботи бракує?
Трейсі, образившись, понуро відповіла:
— Мені там стра-а-ашно. Чарлі виє, тож Сара сказала, що я можу піти з нею...
— І порушила всі мої настанови! Зробиш так іще раз — дістанеш прочухана!
— Стривайте-но, — лагідно перервав його Локвуд. — Я дуже радий, що ви прийшли сюди. Я хотів трохи розпитати вас. Ви обидві бачили Красуню... тобто її привид. Що ви можете сказати про цього Гостя? Де саме ви його бачили? Що відчували? Навіть найменша подробиця може стати нам у пригоді.
— Про всі подробиці я вже розповідав вам, — нетерпляче озвався Тафнел, позираючи на годинник.
— Трейсі, — провадив Локвуд. — Як я розумію, ви бачили цей привид найвиразніше. На сцені і за лаштунками, з бідолахою Сідом Морісоном.
Обличчя дівчини зблідло, й вона ледь чутно відповіла:
— Так.
— Зовні цей Спектр скидався на красуню-жінку?
— Мені ця жінка не здалася красунею, — відвела очі Трейсі. — А от Сідові, напевно, що так. Вона стояла отам, на сцені, в золотому сяйві.
— Можливо, сцена — це її Джерело, — зауважила Голлі. — Врешті-решт, саме тут вона й померла.
— Навряд, — хитнула головою Сара Перкінс. — Нинішня сцена вже не та. Закривавлені дошки зняли й спалили відразу після смерті Красуні. Те саме зробили і з труною. Про все це можна прочитати в нотатках з історії театру...
— Наша Сара — справжня розумниця, — втрутився пан Тафнел. — Попри всі труднощі вірна театру. До того ж вона так любила бідолаху Сіда... Я вельми вдячний Сарі за її стійкість навіть за таких трагічних обставин. Правда, Capo? А тепер нам справді час іти.
— Гаразд, — мовив Локвуд. — Якщо вам більше нема чого сказати...
— Шукати треба не на сцені, — сказала Сара Перкінс, коли вони втрьох уже збирались іти. — Я бачила привид у коридорі біля гримерних. А інші дівчата — на балконі і в підвалі... — вона махнула рукою в бік напівтемної, мовчазної зали й додала: — Будьте обережні. Ніхто не знає, звідки він з’явиться наступного разу.
* * *
Тільки-но ми залишилися самі, як заходилися старанно оглядати закляту будівлю. Ми відразу виявили, що театр «Палас» — споруда вельми складна й недоладна. Тут були три основні зони, поєднані між собою плутаною мережею сходів та коридорів, і всі ці сходи й коридори нам належало перевірити, чи немає там слідів потойбічної активності.
Самісіньким серцем театру була глядацька зала з трьома рівнями крісел — партером, бельетажем та горішнім ярусом. Ми ретельно обстежили кожен рівень і виявили напрочуд багато слідів Гостей: легенький повзучий холод, ледь відчутний сморід і слабке відчуття страху, що зникало так само несподівано, як і з’являлось.
Другою за складністю зоною будівлі була її передня частина. До неї входило фоє на першому поверсі, а над ним — два великі холи, з яких глядачі потрапляли до своїх місць у бельетажі та горішньому ярусі. Туди, нагору, з долішнього фоє вели двоє сходів, застелених вицвілими килимовими доріжками. На одних із цих сходів було холодніше, ніж на других, проте жодному розумному поясненню це не піддавалось. На долішньому поверсі, біля фоє, ми побачили темну вузьку залу — «Кімнату чудес Тафнела»; цими «чудесами» виявились зо два десятки розважальних автоматів, які ворушились, коли до них кидали монетку. Цю «кімнату» ми перевірили якнайстаранніше, бо раніше нам уже траплялись автомати з привидами всередині. Однак нічого цікавого ми тут не знайшли, навіть попри те, що тут стояло кілька механічних клоунів, а саме такі клоуни частенько завдають нам прикрощів.