Джонатан Страуд – Порожня могила (страница 22)

Питань не було ні в кого. Ми поділили на всіх плитку шоколаду, запили її чаєм з термосів і знову розійшлися по місцях.

* * *

Години минали, зливаючись одна з одною. Надворі панувала темрява, а всередині театр заливало м’яке золотисте світло ламп. Привид немовби вичерпав свої сили за три останні Прояви. Я залишила партер і вирушила далі коридорами театру «Палас», застеленими червоними доріжками. Часом, коли я піднімалась довгими сходами, мені здавалось, ніби хтось дивиться мені вслід. Та щоразу, коли я зупинялась і озиралась, за моєю спиною не було нічого, крім електричних свічок, що горіли в позолочених світильниках, і усміхнених облич на старих афішах, розвішених по стінах.

Раз по раз я здалеку бачила своїх друзів. Ось Локвуд міряє сцену своїми широкими кроками. Ось Голлі робить виміри на горішньому ярусі, під самісінькою стелею. Спочатку ми намагались триматись якнайближче одне від одного, та що менше часу залишалося до світанку і не відбувалося жодних подій, то далі ми розходилися. Я почала трохи заспокоюватись. Навіть спогади про огидні видовища на початку нашого розслідування майже зникли з моєї пам’яті.

Ось так ми з черепом — уже вдруге чи втретє — опинились у «Кімнаті чудес Тафнела». То був темний вузький коридор, уздовж якого з обох боків у скляних вітринах стояли яскраво розмальовані механічні ляльки. Деякі були досить прості: ведмеді, клоуни, карикатурні полісмени, що за монетку крутили головою чи танцювали. Були й складніші автомати, спроможні за ту саму монетку розіграти якусь трагедію з минулого, скажімо, відтворити Велику лондонську пожежу XVII століття.

У «Кімнаті чудес» я насамперед виміряла температуру повітря й застосувала свої психологічні Таланти. Усе, як і в попередніх кімнатах, було гаразд. Роздивляючись на яскраві автомати, я мимоволі занурилась у спогади.

— Точнісінько як на нашому сільському ярмарку, — сказала я до самої себе. — Пам’ятаю, як я була маленька, й моя сестра Мері дала мені монетку, щоб я завела одну з таких ляльок...

— Я й не знав, що в тебе є сестра, — обізвався череп.

— Аж шестеро, — відповіла я, не наголошуючи на тому, що вже кілька років не бачилася з ними, й тільки Мері ще часом надсилає мені листи з далекої півночі Англії. Подумавши про це, я відчула тупий біль у серці й вирішила затамувати його, змінивши тему. — Овва, ти тільки поглянь...

Трохи далі, біля виходу, стояла велика скляна скриня, а в ній ховалась найскладніша іграшка з усієї виставки. То була циганська кибитка, з випуклою покрівлею та великими дерев’яними колесами, яскраво пофарбована в червоний і золотистий колір. Кибитка стояла на штучній траві, а ззаду видніли густий темний ліс і повний місяць у небі. У дверях кибитки було віконце з тюлевою завіскою, за якою бовваніла темна людська постать. Над скляною скринею висіла табличка з написом: «ВІЩУВАННЯ ДОЛІ ЛИШЕ ЗА ОДИН ФУНТ». Збоку на скрині виблискувала посріблена пластинка з щілиною для монет, а під нею — лоток.

Я поглянула на скриню. У мене в кишені саме була фунтова монетка.

— Ну-бо, — підбадьорив мене череп. — Тобі ж хочеться! Що з того шкоди — дізнатись про власну долю?

— Це просто дурний автомат, — відповіла я.

Проте я втомилась, на душі мені було нудно й хотілось, щоб трапилося хоч що-небудь. Я скинула рюкзак, поставила його на підлогу і розшморгнула якнайширше, щоб черепові краще було видно. Далі дістала з кишені фунтову монетку й кинула її до щілини.

Усередині кибитки спалахнуло світло, й за віконцем зачорніла тінь потворної відьми з гачкуватим носом та випнутим підборіддям. Відьма зловісно кахикнула, й двері кибитки, пересмикуючись, відчинились. Зі стелі кибитки звисали лампочки, замасковані під свічки, що ритмічно замерехтіли. Вони освітлювали абияк розфарбовану постать відьми, яка схилилась над столом, тримаючи в скарлючених пальцях кришталеву кулю. Усередині кулі переливалась молочно-біла рідина. Відьма знову кахикнула й провела долонями по стінках кулі. За спиною відьми підлогою промчала механічна миша, за якою навздогін кинувся механічний кіт. У глибині кибитки, на підвіконні, глухо крякнула механічна ґава. Свічки мерехтіли, дверцята шафи самі собою відчинялись і зачинялись, показуючи сховані всередині черепи та всяке інше чортовиння. Куля спалахнула світлом і тут-таки згасла. Десь тоненько дзенькнув дзвіночок, а тоді в посріблений лоток щось випало. Зарипіли шестерні, й двері кибитки зачинились.

Я засунула пальці в лоток. Чи випадково це вийшло, чи ні, проте в лотку лежав не один папірець із віщуванням, а два. Я взяла їх і прочитала при світлі віконця кибитки, яке ще не встигло згаснути.

На першому папірці стояло:

Він піде в морок.

На другому було написано:

Він пожертвує життям заради тебе.

Якусь хвилину я дивилась на ці папірці, а тоді люто зібгала їх. Що це, в біса, за віщування?! Нісенітниця та й годі! От дурний автомат!

— Ну, що там написано? — поцікавився череп. — Щось, мабуть, страшненьке?

— Ой, замовкни! Чого ти завжди лізеш, коли тебе не питають?..

Череп не сказав нічого, хоча залишити такий докір без відповіді він ніяк не міг. Попри весь мій гнів це добряче здивувало мене. Я поглянула на обличчя привида в склянці й помітила, що воно схвильовано ворушить губами, вибалушує свої очі... проте мені чомусь не чути ані словечка. Та вже наступної миті я зрозуміла, що важіль повернуто не туди, тому я нічого й не чую.

Зненацька налетів холодний вітер, обкрутив мені спідницю навколо ніг, розкуйовдив волосся, торкнувся шиї. Підлогою розпливлось молочно-біле сяйво, що віддзеркалювалось на стінках скляних вітрин, наче паморозь холодного зимового ранку. Сяйво було лагідне, м’яке, й так само лагідним здалось мені усміхнене обличчя жінки, що стояла тепер упритул до мене. Я мимоволі потяглася до рапіри, однак наступного погляду на цю спокійну, ласкаву леді мені вистачило, щоб усвідомити, як це недоречно й нерозумно. Мої пальці застигли на руків’ї рапіри, а потім відпустили його.

10

То була жінка сліпучої краси. Її мерехтлива перламутрова сукня спадала від осиного стану, щільно облягаючи ноги, аж до підлоги, де ніби розпливалась пишною морською піною. Плечі були оголені, руки — довгі й білі, наче зроблені з цукру. Жінка легенько погойдувалась на місці, при цьому її руки й тіло ворушились ніби якось окремо, немов очеретини посеред швидкого потоку. Біляве волосся хвилями спадало на плечі й постійно ворушилось, ніби в такт якійсь нечутній, потаємній музиці. А яке миле, привабливе було її обличчя! Хоч я й не була нещасливим у коханні хлопцем — і тому не могла правити Нещадній Красуні за ціль, та навіть мені запаморочилось у голові й перехопило подих, коли я зазирнула до її бездонно-темних очей.

Чому мене так вабило до цієї жінки? Чому мені так хотілось віддати їй усю свою душу? Ні, не тому, що вона була бездоганно гарна. Ніжна усмішка, повні вуста, рівний витончений носик — цим усім мене не здивуєш. Таких красунь можна відшукати на сторінках будь-якого жіночого часопису. Ні, ця жінка приваблювала мене саме своїми вадами. Її лице чарувало, та водночас було трохи простакувате, завдяки чому ця жінка здавалась не просто красунею, а саме доступною красунею. Це була Доріс Бловер, що проглядала крізь оболонку Маріан де Севр. Відчувалося, що десь у глибині свідомості вона розуміє, що значить бути недосконалою й непривабливою. А ще розуміє, що ти прагнеш любові.

— Ходімо... — промовив лагідний голос. — Ходімо зі мною...

Вона зверталась немовби до найпотаємніших куточків моєї душі, до того смутку, який я ховала від усього світу. Відчувала мій біль, мою тугу за сестрами, мою тривогу за Локвуда — ту, яка огортала мене, коли він сидів біля порожньої могили. Я була певна, що ця жінка зуміє прогнати мій смуток геть, і нестримно бажала поділитися з нею всіма своїми страхами. Я бачила, з яким співчуттям вона дивилась на мене.

— Забудь свої турботи... — лунав далі голос. — Забудь їх... Ходімо зі мною...

Я стояла й дивилась на примарну красуню. Ніби збентежившись від мого погляду, вона витончено, мов сполохана олениця, позадкувала. У мене тьохнуло серце, я відчувала шалене бажання йти за цією жінкою куди завгодно. Я боязко ступила вперед.

— Ні, мене вона розчарувала. Їй-право.

Я моргнула й озирнулась. Це виявився Джордж, який увійшов до «кімнати чудес» через фоє й тепер стояв біля мене. До його волосся приклеїлось павутиння, а в руці він тримав соляну бомбу. Примруживши очі за скельцями окулярів, Джордж пильно дивився на Нещадну Красуню.

Спочатку, правду кажучи, я трохи розсердилась — такою безглуздою й недоречною здалась мені його поява. Зараз мені аж ніяк не хотілося бачити Джорджа.

— Про що це ти? — сердито буркнула я.

— Після такої розминки, — відповів він, — я сподівався побачити її в усій красі. Яскраву, трохи розпусну... такий собі зразок потойбічних жіночих чарів. А воно... не те! Не те!

Я поглянула в дальній кінець коридору, де мовчки погойдувався, чекаючи на мене, привид — сумний, гнучкий, наче безлиста зимова верба.

— Тобто для тебе вона недостатньо гарна? — перепитала я.

— Недостатньо гарна?! А що в ній гарного, Люсі, — в цьому лантусі гною та кісток? Таке добро — не на мій смак!

Жінка далі дивилась на мене. Її довгі темні вії тріпотіли за кожним ударом мого серця. Я знову відчула нездоланне бажання рушити за нею, й мене ще дужче розлютили простацькі Джорджеві слова.