Джонатан Страуд – Порожня могила (страница 24)

— Не за мною, Голлі.

Ми перезирнулись. Тоді я витягла рапіру, Голлі зробила те саме — ми помчали вперед і нарешті штовхнули двері, що вели на балкон.

— Коли це було? — коротко спитала я. — Як давно?

— Хвилини зо дві тому... Я була в горішній ложі і звідти побачила вас...

— То була не я, розумієш? Чому ти вирішила, ніби це я? Хіба вона, нехай їй дідько, скидалась на мене?! Чим? Обличчям? Убранням?

— Я... я не помітила твого... тобто її обличчя. Вона здалась мені темноволосою. А може, то була просто тінь...

— Просто тінь?! — не витримала я.

— Вона ще так стояла, вимахувала руками... точнісінько як ти!

Атож. Ця тварюка все-таки була за життя актрисою! Розмовляючи далі, ми опинились на крутих сходах долішнього ярусу, і нас знов огорнула велична тиша глядацької зали. Від перил балкона віддзеркалювались вогники ламп, із затінку, наче змії, звисали линви трапецій, а попереду, за головним проходом партеру, було видно сцену. Ми озирнулись, пробігли очима нескінченні ряди крісел, шукаючи знайомої постаті Локвуда, однак не помітили нічого.

— Він міг вийти з зали крізь бічні двері, — показала рукою Голлі. — І спуститись униз іншими сходами. Цей театр — справжнісінький лабіринт...

Я не відповіла нічого. В моєму серці піднімався чорний страх, немов фонтан нафти, який от-от вирветься з свердловини...

«Він піде в морок...»

Я стисла зуби, щоб затамувати тривогу. Голлі сказала правду. Цей театр — справжній лабіринт. Бігати ним просто так було марно. Локвуд зараз міг бути де завгодно. Де завгодно...

А чи справді? Хоч привид з’являвся в різних місцях театру, мета його завжди була одна й та сама — заманити свою жертву на сцену. Чарлі Бада врятували, коли він прямував туди коридором... А Сід Морісон — єдиний, хто справді перебував тоді на сцені? Його врятувати не вдалося, він помер просто за лаштунками.

Тепер Красуня кликала туди нас. Чому б і ні? Адже вона й сама там померла...

Я підбігла до перил і поглянула з балкона вниз.

Спочатку я нікого не побачила, а далі... Що ж, Нещадній Красуні слід віддати належне — нашою нинішньою тактикою вона скористалась якнайкраще. Терпляче вичікувала, поки ми розійдемось, а далі, обравши жертву, розпочинала свою виставу. От і зараз ми були розсіяні по різних місцях і безпорадні: ми з Голлі — на горішніх ярусах, Джордж — у підвалі, Кіпс — узагалі бозна-де, а Локвуд...

Ось він, Локвуд. Неквапом прямує центральним проходом, та в його ході помітне щось механічне, незграбне. А потім мені здалося, що я бачу перед ним темну хмаринку, яка вабить його за собою.

Я окликнула Локвуда на ім’я. Тоді закричала на весь голос. Голлі, що стояла біля мене, підхопила мій крик. Та, на жаль, якщо в залі зі сцени було чути кожне слово, то тут усі звуки миттєво згасали. Локвуд навіть не обернувся, а от тінь, що пливла попереду нього, почула нас і полинула ще швидше, щоб якнайскоріше привести свою жертву на сцену.

— Мерщій, Люсі! — Голлі потягла мене за рукав. Вона, зрозуміло, дійшла тих самих висновків, що і я. — Нам треба потрапити вниз!

— Так... — навіть ще не вимовивши цього коротенького словечка, я знала, що зробити це ми не встигнемо. Надто вже багато попереду дверей, коридорів, сходів, які нам треба подолати... Часу в жодному разі не вистачить. — Іди сама, — сказала я. — Біжи щодуху.

— А ти?

— Біжи, Голлі!

Вона хутко зникла, залишивши по собі легенький аромат парфумів. Вона була чудовим агентом, що виконує накази без заперечень. Щоправда, якби вона довідалась про мій задум, то, може, й засперечалася б.

А я, правду кажучи, ледве впізнавала саму себе.

Я вимкнула власний розум, який наполегливо радив мені заховатись за першим-ліпшим кріслом. А моє чуття тим часом шукало виходу зі становища і прораховувало різноманітні, навіть неймовірні, варіанти цього виходу. Тільки-но Голлі побігла, як я зосередила свою увагу на перилах балкона.

Локвуд тим часом уже поволі піднімався бічними сходами на сцену. Його рапіра безпорадно хилиталась на поясі, руки байдуже висіли. Жодної спроби боронитись я не помічала. З балкона мені було чітко видно, який він тонкий, вразливий. Перед ним досі пливла примарна тінь, однак тепер я вже не зважала на неї. Я вилізла на перила, з яких звисали линви кількох трапецій. Їхні кінці були прив’язані до металевої рами, що виступала над залою. Кожна линва тяглася від трапеції вперед і вгору, а далі зникала в пітьмі, під високою стелею.

Я стала на раму й відновила рівновагу, намагаючись не дивитись на далекі ряди крісел унизу. Найзручнішою мені видалась найближча линва, що нижче за інші провисала над залою. Тафнел казав, що завтрашню виставу відкриватимуть повітряні гімнасти, тож я знала, що для задуманого мною стрибка все готово.

Це, щоправда, не означало, що я сама готова його зробити.

А там, унизу, Локвуд уже вийшов на середину сцени. За два кроки попереду нього пливла в повітрі постать у довгій сукні, з розкуйовдженим волоссям. Чарівна й приваблива, вона обернулась, підняла тонку руку, і я почула ніжний шепіт:

— Ходімо зі мною...

І Локвуд ступив уперед.

Мене це розлютило. Як він сміє слухатись цієї тварюки?! Лівою рукою я схопила линву й підтягла її до себе. Линва була груба й важка. Обкрутивши нею стан і одну руку, я витягла вільною рукою рапіру й легенько, наче стеблину квітки, перерізала линву клинком.

Далі я трохи відхилилась назад і ступила в порожнечу. Звільнена линва напружилась під моєю вагою. Решту справи зробило земне тяжіння.

Ні, тільки не змушуйте мене розповідати про цей стрибок докладно. Увесь мій повітряний політ можна описати однісіньким словом — «униз». Я падала, й шлунок підкотив мені аж до горла, коли під моїми ногами промайнули порожні ложі й крісла партеру. Я летіла з такою шаленою швидкістю, що позбивала б голови глядачам, якби вони сиділи тоді в залі. Обкручена линвою рука от-от мала відірватись під вагою мого власного тіла; пальці, що вчепились у линву, просто-таки палали, а у вільній руці, відкинутій убік, виблискувала рапіра. Аж нарешті переді мною майнула сцена — і на ній примарна жінка, осяяна потойбічним світлом, та Локвуд, що прямував просто в її широкі обійми.

— Ходімо...

Ви знаєте мене. Я завжди старанно виконую накази. Іти до тебе? Будь ласка! Я пролетіла саме між Локвудом та Красунею — крижане повітря обпекло мені шкіру. Я махнула рукою — вістря моєї рапіри легенько пройшло крізь те саме місце, яке колись у цієї манірної, спокусливої жінки називалося шиєю. Наступної миті я вже від летіла вглиб сцени й опинилась над матою, яку завбачливо вирішила зробити фінішем своєї повітряної мандрівки.

Приземлилась я досить-таки твердо, спочатку боляче вдарилась об мату сідницями, а потім крутнула блискавичне сальто — таке, що мої гомілки промайнули повз мої вуха, — та, на щастя, нічого не зламала й не вивихнула. Лежати й відпочивати часу не було, тож я відразу підхопилась, перескочила з мати на сцену і, мов розлючений бугай, кинулась уперед, стиснувши зуби.

Локвуд стояв на тім самім місці, де я його щойно бачила. І стояв він так само мляво, опустивши руки. Якщо він і бачив, як я промайнула повз самісінький його ніс, то ніяк не зреагував. Добре, що хоч не плентався далі за Красунею. Линва, яку я випустила, гойдалась над сценою й мало не зачепила Локвуда, та йому було байдуже й до цього.

А по інший бік від мене в повітрі висіла безголова жінка. Щоправда, не зовсім безголова: її голова, хоч і відтята від шиї, люто зирила на мене, ширяючи збоку від тіла. Довгі пасма її світлого волосся звивались у повітрі, намацуючи обрубок шиї.

Навіть без голови Красуня не закінчила своєї гри. Примарні вуста скривились у мізерній подобі усмішки.

— Ходімо...

— Знаєш, — не витримала я, — скільком бідам можна було б запобігти, якби такі, як ти, лежали в своїх могилах і не сумнівались, що вони мертві.

Я жбурнула каністру із залізними стружками. Вдарившись об дошки сцени, вона вибухнула просто біля ніг привида дощем іскор, що оточили постать Нещадної Красуні колом зелених вогників. Привид злякано підскочив і мало не загубив свою голову. Пасма волосся знову прилипли до оголених жіночих пліч, силкуючись підтягти голову до тіла.

Це аж ніяк не бентежило мене. Каністр у мене вистачало. Я дістала з пояса другу й пожбурила, ще дужче підпаливши грудку ектоплазми, що висіла в повітрі. Привид скулився, втратив рівновагу. Усмішка на його обличчі почала згасати.

Десь далеко ляснули двері — це, мабуть, прибігла Голлі.

Примарна жінка простягла руки:

— Ходімо...

— Та замовкни вже!

Можливо, магній — це було занадто, та цей привид уже добряче мені набрид. Така самозакохана, набридлива, безмозка тварюка! Я вже не могла ні бачити, ні чути її. Ще й намагалась відібрати в мене Локвуда! Хай сцена обгорить — нічого, Тафнел полагодить, грошей на це йому вистачить!

Каністра з магнієм не підвела — вибухнула як треба й де треба: сліпучі розжарені іскорки пройшли крізь тіло Красуні й підкинули в повітря, наче кришку каструлі, її відтяту голову. Половина плазми випарувалась відразу, решта поблідла й скорчилась. Красуня перетворилась на звичайнісінький, непоказний привид, що полетів над сценою, далі зменшуючись у розмірах. Услід за примарою помчала її голова, прикріплена до тіла нитками плазми; зникла блискуча сукня, викривились тонкі білі руки; на тілі, мов чорні зірки, зяяли рани від клинка. Привид під летів до одного з дерев’яних кубиків, пірнув до нього й пропав.