Джонатан Страуд – Порожня могила (страница 26)

Дивна річ, але це видовище підбадьорило мене. Я сіла на ліжку, сонно погойдуючись, крутнула важелем і відразу почула пронизливі скарги.

— Я вчора не вимикала тебе, — зауважила я. — Це зробив привид.

— Ну то й що? Ти все одно винна! Ти не повинна була дозволити цій старій примарній бабезі тицяти пальцями в мою склянку! Хіба не твій обов'язок стежити за цим? Я ж не можу цього зробити, сидячи тут за склом! Як це інакше назвати, якщо не звичайнісінькою недбалістю?

— Годі вже. Ти ж не дитина, — я розкуйовдила волосся. Сиві пасма нікуди не поділись. Треба, мабуть, пофарбувати їх. — Черепе! — зненацька додала я. — Мене дуже хвилює Локвуд!

— Локвуд?— здивувався привид.

— Так.

— Ну, ти ж мене знаєш. Я його як рідного брата люблю... — примарне обличчя скривилось, удаючи цікавість. — А що з ним таке?

Я витягла ноги вперед і загойдалась на краєчку ліжка. Пригадала Локвуда таким, як він був на кладовищі. І таким, як він прямував за Красунею. А ще згадала Примарного Хлопця в підвалі магазину Ейкмерів — його моторошне, порожнє обличчя, в яке я зазирнула тоді, майже рік тому. Хлопець напророчив тоді Локвудові смерть і сказав, що він помре заради мене. А ще й ця механічна ворожка минулого вечора... Її віщування теж не втішило мене.

— Часом я не розумію, чим Локвуд керується, — зітхнула я. — Зовні з ним немовби все гаразд, та мені здається, що під цим щось приховане... Я не знаю, чого він прагне насправді, й боюся, що це може бути щось... нездорове... — я замовкла, шкодуючи, що взагалі завела цю розмову.

— Що ж, дякую й за це, — відповів череп, переконавшись, що я вже закінчила. — Такі собі пошуки навмання Ходи туди, сам не знаєш куди...

Я труснула головою, раптово розлютившись сама на себе. Про що я тільки думала? Розповідати цьому клятому черепові про Локвудових батьків чи про могилу на кладовищі? Бридня!

— Я розумію, що до Локвуда тобі байдуже, — сказала я. — Просто хочу запитати: може, ти помітив що-небудь... — я взяла рушник і закінчила: — Гаразд, забудь. Це дурниця.

— Я просто забув, що таке співчуття — відказав череп. — Надто вже багато часу минуло відтоді, як я був живий. Я розучився переживати, я давно вже не розумію, чого хочуть смертні І до того ж я не вельми добре знаю Локвуда.

— Гаразд, гаразд. Облиш.

— Я можу сказати хіба те, що він надто гарячкує, глибоко переймається власними втратами, заглиблений у себе, поведений на своїй родині й цілком очевидно прагне смерті.. А краще, ніж ми з тобою, його не знає ніхто. Отаке-то, — додав череп.

— Що ти сказав? — я аж заціпеніла з рушником у руках. — Що це за нісенітниця? Ніякої смерті він не прагне!

— Я розумію, що тобі не хочеться цього визнавати... Гаразд, облишмо цей момент, — череп забурмотів якусь пісеньку, а тоді продовжив: — Хоча власне, не варто. Те, що Локвуд прагне смерті відомо не тільки нам. Це відомо всім. Це, так би мовити, його друге «я». А останнім часом це прагнення в нього посилилось завдяки тому, що сталося з вами обома Адже ви вдвох побували на Тому Боці А такі прогулянки без сліду не минають... — череп вишкірився й так примружив очі, що вони перетворились на щілинки. — Гадаєш, чому Красуня вчора обрала саме тебе? Ти ж не хлопець!

Раніше я про це не думала, однак череп мав рацію. Я була єдиною дівчиною поміж усіма можливими жертвами Красуні. Та будь-що — чи то була правда, чи ні, — висновки черепа, як завжди, тільки розсердили мене.

— Не варто було мені розмовляти про це з тобою, — буркнула я, нахилившись над склянкою. — А Локвудові, будь певен, є заради чого жити.

— Та невже?— вирячився на мене привид. — Ну, то скажи мені, заради чого?

Промовивши це, він зробив із собою щось таке, від чого його сяйво стало каламутним, і я побачила, що роздивляюсь на своє власне, викривлене на стінці склянки обличчя.

— Ну то що?— мовив череп.

Я вилаялась і сказала, відходячи вбік:

— Нічого! Що я буду пояснювати старезній гнилій костомасі?! І мені байдуже до якихось там потаємних Локвудових прагнень!

— Але ж тебе тільки це й займає, — зіпнув привид. — Тільки це й займає! А як не хочеш зі мною розмовляти, то випусти мене зі склянки й більше ніколи не почуєш про мене...

Я ляснула за собою дверима ванної кімнати.

***

Коли я зійшла вниз, Джордж із Локвудом були в бібліотеці. Локвуд саме читав газету, перекинувши своїм звичаєм довгі ноги через поруччя крісла. Джордж, згорбившись, сидів поруч і уважно вивчав невеличкий стосик списаного паперу; на підлозі біля його ніг лежали шматок клейонки та брудний мотузок. До речі, за увесь час після нашої сутички з сером Рупертом Джордж ані словом не прохопився про той пакунок, який передала йому Костомаха-Фло. А потім, за всім клопотом, я просто забула спитати його.

Я вмостилась на стільці. В бібліотеці було прохолодно, тому тут запалили камін, який уже весело тріскотів.

— Є новини, — промовив Локвуд із-за газетного аркуша.

— Які? Погані чи дуже погані?

— Є й погані, й дуже погані. І цікаві. А часом ті та інші вкупі.

— Гаразд, розповідай уже.

— Пам’ятаєте, Джордж цими днями згадував старого Адама Банчерча?

— Еге ж. Того, що лютував, коли агенція «Фіттес» намагалася закрити його контору?

— Атож. Він помер.

— Як? Від дотику привида?

— Ні. Минулої ночі на нього напали. Хто напав, що там сталось — невідомо. Він повертався додому з Розергайта, після однієї справи з Причаєним. Ішов він сам-один. Дорогою на нього вже чекали. Напали, побили й покинули на вулиці. Знайшли його тільки вранці й відвезли до лікарні, де він і помер.

— І жодних слідів немає? — запитала я, позирнувши на Джорджа.

— Може, поліція когось і заарештує, — відповів, трохи помовчавши, Локвуд. — Не знаю.

Я нічого не відказала. Навряд чи поліція братиметься до цієї справи.

— Наступну новину я теж назвав би лиховісною, — провадив Локвуд, кладучи газету вбік. — Цього ранку ми отримали офіційного листа з ДЕПРІК. Завтра ввечері всі керівники маленьких незалежних агенцій повинні прибути до Будинку Фіттес, де панна Пенелопа Фіттес має зробити важливе оголошення. На шосту годину, — тепер уже Локвуд позирнув на мене.

— Нас усіх хочуть порозганяти?

— Про це в листі нічого не сказано.

— Можливо, — похмуро промовив Джордж, перебираючи далі папери.

— Авжеж, — підтвердив Локвуд. — До речі, я маю для вас ще одну новину. Цього ранку в театрі до мене підійшов інспектор Барнс... і потис мені руку.

— Щось не схоже на нього, — зауважила я. — Він часом не захворів?

Локвуд поглянув на свою праву долоню й витер її об коліно:

— Сподіваюсь, що ні. Він подякував нам за чудову роботу.

І це ще не все. Він дещо передав мені.

Він простяг мені папірець, на якому було написано:

«Північний Захід, Альма-Террас, 17, сьогодні о 20:00».

— Він призначив тобі зустріч? — здивувалась я.

— До того ж таємну, — всміхнувся Локвуд. — Таку, про яку не повинні довідатись нишпорки з ДЕПРІК. Та й сам Барнс не напише про неї звіт своїм павучим почерком.

— То ти підеш на цю зустріч? — запитала я.

— Гадаю, що ми підемо туди всі. Як ти думаєш, Джордже, чого від нас хоче Барнс?

— Гм-м? — Джордж обернувся до нас. Його очі за скельцями окулярів мерехтіли, проте погляд був неуважний, ніби відчужений. — Мабуть, хоче нас попередити, щоб ми не пхали носа до чужого проса... — він ще раз поглянув на папери, які тримав у руці. — Тільки вже запізно.

— Гаразд... Що це в тебе за папери, Джордже? — спитала я. — І чому Фло передала їх тобі?

— Часом вона виконує невеликі розсліди на моє прохання. Сам я не завжди можу потрапити до деяких бібліотек, а в неї такі незвичайні й широкі зв’язки... Це в мене свідоцтва про смерть, — він почухав кінчик носа.

— Це пов’язано з твоїми дослідженнями про Марісу Фіттес? — перепитала я. — І що ж ти виявив?

Джордж завагався:

— Поки що не можу сказати. Слід ще подумати. Спитай краще вранці.

***

Альма-Террас, де інспектор Барнс призначив нам зустріч, виявилась вузенькою закіптюженою вуличкою в Північно-Західному Лондоні. Уздовж її північного боку тягся рядочок старих іржавих захисних ліхтарів, що не дуже успішно боролись із надвечірніми сутінками. Ми простували повз них, переходячи то в тінь, то до світла, дорогою до будинку номер сімнадцять.

Вікна першого поверху в багатьох будинках були завішені срібною сіткою; крізь неї на вулицю падало лагідне домашнє світло. Віконниці подекуди ще не зачинили — там у вікнах можна було побачити розпливчасті силуети людей, що пересувались у глибині кімнат. Ніч ще не настала, проте всі люди вже повернулись додому, надворі залишились хіба що агенти — такі, як ми.