Джонатан Страуд – Порожня могила (страница 28)

У кухні, на «скатертині мислення» було надряпано свіжий запис:

«Мушу дещо перевірити. Під обід повернуся.

Будьте вдома!!!»

Проте насправді Джордж повернувся ще задовго до обіду. Ми з Локвудом та Голлі були внизу, в конторі, коли почули з кухні гуркіт і помчали залізними сходами нагору. Джордж стояв біля стола. Чим він тут гуркотів, було зрозуміло: він перекинув вазу з фруктами, громадячи на її місце здоровенний стос паперів. Затиснувши в зубах ручку, він гарячково переглядав ці папери й сортував їх.

— Агов! Ти готовий поговорити? — втрутився Локвуд.

— Поки ще ні! — нетерпляче махнув рукою Джордж. — Іще треба розібратися з кількома паперами. Дайте мені ще годину!

— Хочеш... е-е... бутерброд? — запитала Голлі.

— Ні! Нема часу! — Джордж буравив очима фотокопію якоїсь давньої газетної статті. Переглянув її, насупився й поклав убік. — Послухай-но, Локвуде...

— Що?

— Можеш покликати Кіпса? Він теж повинен бути тут. Через годину.

— Гаразд. Не будемо тобі заважати.

Джордж нічого не відповів. Він перебував у власному світі, збурений лихоманкою відкриття. В такі хвилини він дивовижним чином мінявся навіть зовні. Пропадала кудись його повнота, рухи ставали стрімкими й водночас витонченими — тоді йому міг би позаздрити навіть сам Локвуд із його хижацькою, котячою грацією. Зараз на скельцях Джорджевих окулярів вигравало сонячне проміння з вікна, і це робило його схожим на пілота, який виробляє своїм літаком віражі на запаморочливій висоті. Навіть його волосся, здавалось, аж тріскотіло від надмірної енергії, а на чолі виступили великі краплі поту, наче в шофера, що долає на автотрасі крутий серпантин. Заглиблений у роботу, Джордж зараз не сприймав довкола себе нічогісінько і далі розкладав папери по стосах, то витанцьовуючи біля кухонного стола, то ненадовго завмираючи, щоб зробити чергову нотатку на «скатертині мислення». Як Локвуд казав пізніше, Джордж тоді скидався на художника за роботою, й це було видовище, на яке годилося б продавати квитки.

Голлі тим часом подалася шукати Кіпса, а ми з Локвудом вирушили до фехтувальної кімнати, де висіли на ланцюгах наші давні солом’яні манекени — Летючий Джо та Леді Есмеральда. Засукавши рукави, Локвуд почав відпрацьовувати удари на Есмеральді, а я виробляла те саме з Джо. Ці прості тренування, як і завжди, скоро заспокоїли нас і зняли напругу, що залишалась між нами. Натомість нам кортіло мерщій довідатись, що ж там пощастило розкопати Джорджеві. Невдовзі ми облишили Джо та Есмеральду й почали фехтувати одне з одним, усміхаючись, роблячи фальшиві випади, ухиляючись і виписуючи клинками чудернацькі візерунки.

Минула година. Захекані, спітнілі, ми з Локвудом подалися нагору, мріючи про чашку чаю. Тепер уже не тільки стіл, а ціла кухня була захаращена морем паперів, а втомлений Джордж сидів на стільці й чекав нас.

— Я готовий, — сказав він. — Поставте чайник.

Біля мийки так само громадились папери, торкаючись денця посрібленої склянки. З неї на нас вибалушував очі череп.

— Дякувати Богу, що ви прийшли. Джордж гасав тут, наче той пузатий вихор. А коли він нагинався, щоб узяти скріпку, я виразно бачив і його голе черево, й спину, й те, що нижче спини... Огидне, правду кажучи, видовище! Я зі страху помер би, звичайно, якби вже не був мертвий...

Поки ми готувалися до чаювання, Голлі повернулася з Кіпсом. Тепер уся наша команда була на місці. Локвуд замкнув двері до передпокою, а потім опустив штори на вікнах. Після цього світло на кухні стало блакитним і таємничим. Ми посідали до столу. З-за стінок склянки за нами уважно спостерігало обличчя привида — навіть він, здавалося, був готовий слухати новини. У кухликах парував чай, бутерброди й печиво розійшлися по руках. Усе було готове, і Джордж міг розпочинати.

— Насамперед погляньте на оце, — сказав він і врочисто, як у театрі, виклав на стіл фотографію. — Впізнаєте нашого приятеля?

То був чорно-білий знімок чоловіка середнього віку в темному вбранні, з перекинутим через лікоть плащем-дощовиком. Сфотографували його саме тоді, коли він виходив з автомобіля. Поруч із ним стояли якісь люди, проте чітко було видно лише обличчя цього чоловіка, пооране різкими зморшками й обрамлене гривою довгого сивого волосся. Один бік обличчя ховала тінь, а очей майже не було видно під густими кошлатими бровами. Проте все це нам не заважало, адже ми бачили цього чолов’ягу зовсім нещодавно.

— Це ж Поверненець із могили Маріси! — вигукнув Локвуд. — Той самий, що переслідував нас на сходах і розмовляв з Люсі! Слово честі, це він! Правда, Люсі?

— Так, це він, — я примружила очі, згадуючи примарну постать із скуйовдженим волоссям, що піднімалась крізь підлогу мавзолею. Тоді знову розплющила очі й поглянула на фотографію солідного похмурого добродія. Жодного сумніву — обличчя було те саме.

— Ти, Джордже, справжній чарівник, — мовив Локвуд. — Хто ж це такий?

Джордж аж зарум’янів з утіхи:

— Це такий собі доктор Нейл Кларк. Відомостей про нього небагато, хіба те, що він був особистим лікарем Маріси Фіттес, зокрема під час її останньої хвороби. Саме Кларк підписав свідоцтво про її смерть, і саме він повідомив про цю смерть репортерам, — він підняв стос документів, які передала йому Фло, й зазирнув до них крізь окуляри. — За словами доктора Кларка, Маріса померла «після довготривалої хвороби, що вразила всі її життєво важливі органи й була спричинена передчасним старінням». Лиховісний діагноз, надто якщо взяти до уваги, що Маріса лікувалась удома і вперто відмовлялась від послуг лікарні. Доктор Кларк був єдиним, хто доглядав її, — Джордж поклав папери на стіл. — Я перекопав усе, що міг, одначе після смерті Маріси всі згадки про доктора Кларка зникли, і більше про нього ніде не з’являлось ані словечка.

— Це не дивно, — пробурмотіла Голлі. — Адже відтоді він лежав у могилі Маріси.

Локвуд присвиснув:

— Отже, Маріса не померла! А єдину особу, яка знала про це й підробила свідоцтво про смерть, відразу змусили замовкнути навіки!

— Тому він і такий лютий, — додала я, згадавши примарний шепіт: «Приведи її до мене...»

Джордж кивнув і сказав, кладучи фотографію вбік:

— Еге ж, про нашого приятеля з могили відразу потурбувались. Тоді переходьмо до питання про те, як Маріса перетворилась на Пенелопу. Гадаю, більш ніхто не має сумніву, що саме це й відбулося?

— Нарешті! — долинув зі склянки голос черепа. — Я вам уже стільки разів про це торочив! Навіть у печиві, з яким ви п'єте чай, більше мозку, ніж у ваших довбешках!

— Ану, замовкни! — зіпнула я й тут-таки пояснила: — Це я не до тебе, Джордже, а до черепа.

Привид за склом обурено скривився.

— Правду кажучи,— пояснив Джордж, — я й сам ще не розібрався до ладу з цим перетворенням. Щоправда, в мене є певні відомості, якими я зараз поділюся з вами. Отже, після вдаваної смерті старої Маріси керівництво агенцією «Фіттес» мало перейти до її доньки Марґарет.

Він дістав ще один знімок молодої чорнявої жінки, знятої під час якихось зборів в агенції й помітно невдоволеної цим заходом. Обличчя її було бліде й засмучене.

— Марґарет очолювала «Фіттес» лише три роки, — провадив Джордж. — Вона мала відлюдькувату, тиху вдачу й, за всіма доступними свідченнями, ніяк не пасувала до ролі керівника великої компанії. Щоправда, займатись цією нелюбою справою їй випало недовго, бо вона теж померла.

— А як вона померла? — похмуро запитала Голлі.

— Невідомо. Жодного свідоцтва про її смерть я так і не знайшов. А далі на сцену виходить Пенелопа. Вона, до речі, існувала насправді — я роздобув копію свідоцтва про її народження й виписку з лікарні, де вона з’явилась на світ. Усе здається цілком природним і правильним. Та насправді це не так. Пенелопа не може бути справжньою — це суперечить тому, що розповів нам череп. Якщо знайома нам жінка насправді є Марісою, що якимось чином удає з себе власну онуку, то «Пенелопа» повинна бути тільки підробкою.

— Але ж як вона може бути Марісою? — запитала я. — Інакше кажучи, як Марісі вдається зберігати такий вигляд?

Джордж поглянув на нас поверх окулярів. Ми чекали. Навіть Кіпс заціпенів, так і не донісши до рота кухлик із чаєм. Джордж тим часом розшукав серед паперів потрібний йому аркуш.

— Я знайшов статтю в одній старій кентській газеті, — пояснив він. — Її надрукували шістдесят років тому, коли Маріса й Том Ротвел тільки розпочинали свої спільні психологічні дослідження. На той час — хоч як химерно це звучить зараз — майже ніхто не вірив в існування привидів. Тож Марісу й Тома вважали за цілковитих диваків. Якщо Проблема тоді вже й зародилась, то принаймні ще не почала поширюватись країною. Журналіст, який брав у Маріси це інтерв’ю, відверто, хоча й недолуго, кепкує з неї. Ось послухайте, що тут написано... — він поправив окуляри й почав читати:

«Маріса Фіттес — худорлява, коротко стрижена дівчина з невичерпним завзяттям. Рішучим, упевненим голосом вона розповідає мені про їхні спільні з приятелем химерні психологічні досліди. "Мерці перебувають серед нас, — каже вона. — Вони зберігають мудрість предків і таємниці минулого». Попри всю мою невіру в її слова, панна Фіттес каже, що вже написала монографію про матерію, з якої складаються духи; вона називає її «ектоплазма". "Це безсмертна сутність, яка є всередині кожного з нас, — пояснює вона — Розуміння цієї сутності може принести величезну користь усьому людству. Скажімо, якщо ми навчимось користуватись її перетворювальною силою, то зможемо керувати життям і смертю". Нині, як із жалем зазначає панна Фіттес, її думки не знаходять розуміння. Їй так і не пощастило знайти часопис, що погодився б опублікувати її працю, тому панні Фіттес довелось видати її власним коштом».