Джонатан Страуд – Порожня могила (страница 30)

— Ніяке ми не одне ціле, — буркнула я.

— Одне ціле, їй-право!

— Мрій більше! — я поглянула на друзів. — Не питайте мене, що він тільки-но тут торочив. Це просто дурниці...

Джордж поправив окуляри:

— Ось тобі й приклад. Маріса розмовляє з привидами так само, як ти. Щоправда, навряд чи влаштовує їм отакі сімейні сцени... Хтозна, якими секретами духи діляться з Марісою! Які таємниці життя й смерті відкривають їй!

Я хитнула головою:

— Якщо так, то вона щаслива. А цей череп нічогісінько не знає ні про життя, ні про смерть.

— Як це — не знаю?! Хіба я мало тобі розповідав? Тобі просто бракує кебети, щоб усе це зрозуміти!

— Та замовкни вже!

Локвуд кілька хвилин мовчки спостерігав за черепом, та врешті-решт утрутився:

— Я дуже радий, що наш приятель сьогодні такий... говіркий. Я саме хотів у нього дещо спитати. Черепе, ти розповідав нам про свою розмову з Марісою багато років тому...

Привид знову вирячив очі:

— Так, так, якось ми з нею балакали... Я вже стільки разів вам про це казав!

— Так, він справді говорив з нею, — переказала я найголовніше.

Локвуд кивнув:

— А тепер я хочу дещо уточнити. Ви обоє при цьому говорили? Це була бесіда на рівних?

— Твоя правда, друзяко. Така сама, як оце зараз, тільки цікавіша.

— Так, це була бесіда на рівних, — переказала я.

— Чому ж тоді Маріса не залишила тебе в себе? — питав далі Локвуд.

— Що?! — перелякано здригнулось обличчя в склянці.

— Він питає: «Що?» — повідомила я.

— Як саме він питає? Так, ніби не розчув? Чи не зрозумів?

— Ні, радше приголомшено. Ти стривожив його, Локвуде.

— Ніхто мене не тривожив!

Я кивнула:

— Він роздратований. Дуже.

— Зовсім я не роздратований! — заперечив привид. — Анітрішечки! Просто я не розумію, навіщо це вам!

Я переказала його слова.

— Гаразд, — мовив Локвуд. — Коли я читав «Спогади» Маріси Фіттес, то звернув увагу, якого значення вона надає розмовам з привидами Третього Типу. І вона постійно наголошує, що такі привиди надзвичайно рідкісні й цінні, — він усміхнувся черепові. — Тому я хочу спитати в тебе, черепе: як сталося, що ти через п’ятдесят років після тієї розмови опинився в склянці, запротореній до темного підвалу?

— Це анітрохи не дивно, — щиро відповіла я. — Якби ти знав, скільки разів мені кортіло теж запхати кудись цю склянку!

— Ні, послухай мене. Маріса знає ціну цьому привиду. Він може розповісти їй чимало секретів з Іншого Світу. А натомість вона викидає його. Чому?

— Черепе!..

— Звідки мені знати? — судячи з яскраво-зеленого світла в очах, привид неабияк розсердився. Щоправда, вже невдовзі він заспокоївся й тихо додав: — І гадки не маю, чому вона так зробила. Скажу лиш одне: її не дуже й здивувало, що я можу розмовляти з нею. А от манера моєї балачки її справді приголомшила. Нівроку соковита... Надто, коли я відверто сказав, куди їй слід забиратись. А те, що я вмію розмовляти? Ні, це Марісу зовсім не вразило...

Я все це переказала, як змогла. Локвуд знову кивнув:

— Черепе! Ти пам’ятаєш слова Маріси, які нещодавно прочитав нам Джордж? «Мерці зберігають мудрість предків і таємниці минулого». Якщо вона не розмовляла про це з тобою, то, виходить, спілкувалась із якимось іншим привидом Третього Типу?

— Може, й так, — буркнув череп. — Хоч я не розумію, де вона знайшла співрозмовника, цікавішого за мене.

— Гаразд, — мовив Джордж. — Можливо, загадкова книженція під назвою «Таємні знання» прояснить і це питання. Розповісти вам про це я збираюсь уже ввечері, коли повернусь із бібліотеки, — він заходився впорядковувати свої папери. — А поки що на цьому все. Сподіваюсь, я виправдав ваші надії.

— Джордже, — відповів Локвуд. — Ти твориш справжні дива. Я просто не знаю, що б ми робили без тебе.

13

Пенелопа Фіттес, директорка величезної агенції «Фіттес», не була публічною особою. Попри всю свою славу, вона здебільшого перебувала у власних апартаментах — у Будинку Фіттес на Стренді, що правив їй і за житло, й за штаб-квартиру компанії. Вряди-годи, щоправда, вона з’являлась на важливих церемоніях, скажімо, таких, як щорічна панахида по загиблих агентах на кладовищі біля плацу Кінної гвардії. Часом її можна було помітити й на лондонських вулицях — незмінно блискучу, з високою зачіскою, в темних окулярах, — коли вона їхала своїм сріблястим «ролс-ройсом» на ділову зустріч до корпорації «Світанок» чи на заводи Ферфекса. Це все було зрозуміло, але дістати запрошення від неї самої?! Це було справді щось надзвичайне. Тому ніхто й подумати не міг, щоб не відгукнутись на це запрошення й не завітати до Будинку Фіттес, хай навіть Пенелопа не дуже його й цікавила. А нас вона цікавила, ще й неабияк.

Проте на зустріч із Пенелопою Фіттес вирушили тільки ми з Локвудом. Голлі мала нині важливу зустріч, а Джордж мав чимало роботи в бібліотеці.

— Побачимось увечері, — сказав він на прощання. — Я повернуся пізніше, й сподіваюся, що з книжкою. А ви йдіть і поговоріть із Пенелопою — чи Марісою, чи хто вона там така. Подивіться їй в очі, а потім розкажете, що ви там побачили.

Першим, що впало нам в око біля великої сірої будівлі на Стренді, були черідки агентів з відомих нам компаній. Траплялись тут і бузкові куртки агенції «Ґрімбл», і небесно-голуба уніформа компанії «Темворт», і смугасті рожеві блейзери фірми «Мелінґкамп», і багато інших. Усі вони збирались поблизу клумб, на яких із лілій було висаджено силуети здиблених єдинорогів; звідси агенти, що прибули на Пенелопине запрошення, поволі проходили всередину крізь двері з матового скла. Збирати стільки агентів з різних компаній разом донедавна було так само небезпечно, як саджати до одного лантуха дванадцять котів. Суперництво між ними було таке затяте, що частенько призводило до взаємних образ і навіть сутичок. Проте сьогодні, коли над агенціями нависла загроза втратити свою незалежність, настрій змінився: кожен побоювався тільки за себе. Давні вороги заходили до Будинку Фіттес, бурмочучи крізь зуби короткі привітання. Пройшовши через двері, ми з Локвудом під пильними поглядами численних агентів «Фіттес» у сірих куртках попрямували через вестибюль до зали.

За місце зустрічі панна Фіттес нині обрала велетенську Колонну залу. Вона давно вже стала одним з найславетніших місць Лондона—велична, оздоблена позолотою, з мармуровою підлогою й мальованою стелею, що свідчили про багатство агенції й нагадували про її славетну історію. У центрі зали височіли дев’ять тонких колон із посрібленого скла. Вони нагадували струнці берези, а всередині кожної колони зберігався якийсь відомий артефакт—одне з потужних Джерел, зібраних Марісою Фіттес і Томом Ротвелом ще на початку існування Проблеми. Вдень ці Джерела підсвічувались електрикою, а ночами всередині колон у примарному зеленкуватому світлі тихо плавали ув’язнені духи.

Серед натовпу снували мовчазні служники з тацями: ми з Локвудом узяли в них по склянці соку й помаленьку, разом з усіма, увійшли до зали. Там для зібрання було вже розставлено крісла. В дальньому кінці зали ми відразу помітили розтягнутий на стіні банер, на якому чіткими чорними літерами було написано два слова: «ІНІЦІАТИВА ФІТТЕС». Під банером, на невеличкому помості, стояла трибуна, покрита скатертиною з вигаптуваним срібним єдинорогом. Вона відразу нагадала мені полотно, яким було накрито труну Маріси — зовсім недалечко звідси, в мавзолеї по той бік дороги.

Невдовзі залу заповнили представники геть усіх незалежних агенцій, навіть від компанії «Банчерч», яка щойно втратила свого керівника, прибули два переполохані юнаки. Коли вільних місць уже не залишилося, двері зали зачинилися, світло згасло і всередині колон відразу заворушились примарні тіні, що скидались на глибоководних риб. Уздовж крісел тут-таки з’явилися служники, що тримали в руках срібні таці з маленькими бутербродами та іншими закусками.

Локвуд узяв з однієї таці невеличкий млинець із начинкою, жваво прожував його й буркнув:

— Забудь про Тафнела, Люсі. Поглянь краще на це. Ось де справжній театр.

Я не могла залишатись такою спокійною, як Локвуд. Я знала, що оголошення, яке нам належить вислухати, буде не дуже приємне, проте зрозуміла, що він тільки-но мав на увазі. Зала просто-таки гнітила гостей своєю величчю та розкошами. Строкатий натовп гостей у барвистих куртках, із рапірами, що виблискували в електричному світлі, губився на тлі величезного золоченого приміщення, серед якого люди скидались на крихітних комашок. Згори, зі стелі, на нас суворо дивились обличчя легендарних агентів, великомучеників компанії «Фіттес», що загинули в нерівній битві з Проблемою. А прозорі скляні колони з артефактами всередині нагадували королівські скарбниці.

— Зніми рюкзак, Люсі, — порадив мені Локвуд. — Постав його на підлогу, далі від чужих очей.

На відміну від інших лондонських компаній, агенція «Локвуд і К°» ніколи не морочила собі голову такими речами, як уніформа, тож навіть без мого рюкзака ми помітно вирізнялись серед натовпу. Локвуд, як завжди, вбрав новесенький костюм з білою сорочкою й краваткою, а я була одягнена по-робочому. Ні, не тому, що я не люблю прибратись по-святковому, але уявіть самі, який я мала б вигляд у вечірній сукні і з рюкзачиськом за плечима. До того ж, якби хто й спитав, чому я прийшла сюди з рюкзаком, я відповіла б, що просто звідси вирушаю на роботу. І це, до речі, була б правда, бо на нас чекали два невеличкі замовлення з Сого, куди ми з Локвудом збиралися зазирнути дорогою додому.