Джонатан Страуд – Порожня могила (страница 32)

— На тобі залишився потойбічний дух. Як від парфумів, тільки змити його неможливо. Він зостанеться в тебе назавжди. І в Локвуда — теж. От тільки з Марісиним духом його не порівняти. Вона геть просмерділа ним.

— Духом Іншого Світу?

— Так. Тобі здається, що Маріса така гарненька.. Це не тому, що вона сидить на дієті й займається йогою. Будь певна.

— Агов, Люсі! — біля мене знову хтось заворушився, проте цього разу то був не Клепгемський Різник, а Локвуд. Я відразу помітила, як зарожевіли його щоки, а на скронях виступив піт. Він досі тримав у руці склянку з соком і запитав мене, відсьорбнувши з неї: — Я нічого цікавого не пропустив?

Я поглянула на Локвуда, відчуваючи, як моя тривога за нього змінюється роздратуванням, і відповіла:

— Хіба що всю її промову.

Пенелопа тим часом завершила свій виступ кількома банальними фразами, усміхнулась, махнула всім ручкою й зацокала підборами до виходу з зали, де панувала мертва тиша. За нею рушили кілька її охоронців у сріблястих куртках. Коли вона зникла за дверима, лише після цього зала нарешті ожила. Залунав тихий гомін, який дедалі гучнішав і врешті переріс у справжній гармидер.

— Усі, здається, щасливі, — зауважив Локвуд.

— Атож, як і слід було сподіватись, — так само похмуро відповіла я. — Вона ще дужче причавила нас. Ще й прикрилась пам’яттю загиблих агентів. Мовляв, маленьким компаніям не уникнути нових утрат, тож працюймо вкупі. Інакше кажучи, всі ми переходимо під її ніготь — чи до вподоби це нам, чи ні. А де ти був аж досі?

Локвуд усміхнувся мені, як людина, що тільки-но прокинулась. Так і не відповівши мені, він запитав:

— А що сказав череп?

— Те саме, що раніше. Каже, що це і є Маріса. Зовні вона змінилась, зате сутність її та сама, що в жінки, з якою він розмовляв кількадесят років тому. А ще від неї тхне духом Іншого Світу.

Локвуд байдуже кивнув, ніби все це анітрохи не зацікавило його. Він позадкував, даючи дорогу двом понурим агентам з компанії «Мелінґкемп». Усі гості тим часом прямували до виходу. Дехто затримувався, щоб узяти собі ще якийсь напій чи закуску, проте більшість усе-таки прагнула якнайшвидше забратися звідси. Ми з Локвудом, одначе, й досі сиділи за колоною, зсередини якої зирив на нас своїми порожніми очними ямками привид.

— Найприкріше те, — мовив Локвуд, — що відповідь на всі наші питання зараз так близько...

— Ти щось бачив?

— Ні. Намагався, але не зумів.

— Тоді звідки ти знаєш, що...

Він нетерпляче махнув рукою:

— Бо Джордж мав рацію! Відповідь — тут, у Будинку Фіттес! У неї все напохваті, й це дозволяє їй тримати все під контролем! Вона не така дурепа, як Стів Ротвел, що влаштував свої лабораторії просто неба в селі, куди міг потрапити хто завгодно, й виробляв там свої божевільні експерименти! Ні, у неї все тут — і так було завжди! Джордж раніше працював тут, і Кіпс — так само. І вони обидва кажуть, що тут є чимало місць, куди не пускають майже нікого. Це й кілька поверхів підвалів, і особисті Пенелопині апартаменти нагорі. Ти бачила краєм ока Чорну Бібліотеку — там теж повнісінько засекречених книжок. Сьогодні я спробував зазирнути нагору, до житла Пенелопи. Я певен, що розгадка всіх таємниць саме там! — він кивнув у бік дверей, що вели із зали до внутрішніх приміщень. — Там Зала Загиблих Героїв, а за нею ліфти. П’ять ліфтів — з бронзовими дверима, а шостий — із срібними! Той самий, який веде до її кімнат! Як мені хотілось туди потрапити хоч на десять хвилин! Але це неможливо, — зітхнув він.

Я вирячилась на Локвуда:

— Ти що, спробував пролізти туди?..

— Так, мені здалося, що нагода саме слушна, —усміхнувся він. — Пенелопа тут, унизу. Всі її охоронці біля неї, пильнують, щоб ніхто не зайняв їхню любу господиню. Мені залишалось тільки непомітно вислизнути з зали. Зо два рази, щоправда, довелося попетляти, щоб не зіткнутися з ким не треба, але... Одне слово, до Зали Загиблих Героїв я дістався легко. А от далі... Біля кожного з ліфтів стоїть варта. Здоровенні мамули. Довелося вертатись ні з чим.

— А якби не варта, ти поїхав би вгору срібним ліфтом?

— Звісно, поїхав би.

Я аж вибухнула гнівом. Як близько Локвуд підійшов до тієї межі, що розділяє відчайдушність і невситиму жагу смерті?

— Локвуде, — холодно сказала я, — тобі треба поводитись обачніше. Я повірити не можу, що ти насмілився на таке сам, без мене! Я навіть не думала, що...

Мене перервав чийсь радісний вигук:

— Локвуде, нишпорко ви такий! Я так і думав, що ви ховаєтесь десь тут! — до нас, допиваючи келих шампанського, прямував сер Руперт Ґейл. — Що, удвох тут причаїлись? Перетравлюєте невеличку Пенелопину проповідь? Чи, може, шукаєте ще бутербродика, панно Карлайл? — він весело підморгнув мені. — Можу принести вам хоч цілий пакунок!

— Ні, дякую, — відповіла я.— Ми, власне, вже збирались іти.

— Еге ж, це найкраще, що ви можете зараз зробити. Зараз тут будуть прибиральниці, ще виметуть вас разом із сміттям... До речі, панно Карлайл, а навіщо ви тягаєте з собою цей рюкзачисько?

— Ми звідси вирушаємо на роботу. Є в нас цього вечора зо дві справи... — відповіла я. — Може, показати вам папери?

— Ні, ні. Вважатимемо, що з паперами у вас усе гаразд... — сер Руперт показав на скляну колону, всередині якої далі крутився скривавлений привид. — Здається мені, що хтось у вас закохався, панно Карлайл. Хіба це не чудово — мати залицяльника?

— Я й не знав, що ви так виразно бачите привидів, сере Руперте, — відповів Локвуд. — Ви для цього ніби вже трохи застарі...

Обличчя сера Руперта на мить скривилось, ніби його спіймали на якійсь дрібній помилці.

— Е-е... — завагався він. — Правду кажучи, я завжди здавався старшим за свій вік. Онде двері, дозвольте, я проведу вас... — він справді нав’язливо провів нас із Локвудом аж до виходу, а коли ми вже виходили на ґанок, круг якого досі купчились агенти, що ділились між собою враженнями або чекали на таксі, додав: — А де ж Кабінс? Невже знову нишпорить десь по бібліотеках?

— Ні, Джордж, напевно, вдома, — байдуже відповів Локвуд. — Пече нам з Люсі пиріжки з курятиною й кукурудзою. Останнім часом він стільки сидить на кухні...

— Чудово! — усміхнувся сер Руперт. — Треба якось завітати до вас на Портленд-Роу, скуштувати пиріжків.

— Ласкаво просимо, — відповів так само з усмішкою Локвуд.

— То на добраніч.

— На добраніч.

Зійшовши з ґанку, ми рушили в бік Стренду.

— Коли-небудь, — мовив Локвуд, — я все-таки вб’ю його. Не сьогодні, але дуже скоро.

***

Обидві справи, що чекали на нас у Сого, дійсно виявились дріб’язковими: Причаєний у помешканні над китайським рестораном і Костогрім у провулку біля Вардор-стріт. Ми швидко й легко виявили обидва Джерела (перше — старовинне паперове віяло, друге — кам’яний межовий стовпчик) і запечатали їх. Додому на Портленд-Роу ми повернулися майже опівночі. З вікон вітальні крізь віконниці пробивалося світло.

— Джордж, здається, чекає на нас, щоб поділитися знахідками, — мовив Локвуд. — Я ж казав тобі, що він не діждеться ранку.

Я усміхнулась:

— То ходімо, позбавмо його від цих страждань.

Ми відчинили двері. В передпокої стояла Голлі й спиралась рукою об вішак. В її позі було щось химерне — напружене й водночас зломлене. Голлі дивилась на нас, проте нічого не казала. Здавалось, ніби вона взагалі нікого не бачить.

Ми зупинились на порозі. За одну-єдину мить перемінилось усе — не тільки ніч, а й цілий світ. Ми з Локвудом перезирнулись, і мені запаморочилось у голові.

— Голлі?

— Нарешті ви прийшли. У нас нещастя.

Я ледве встояла на ногах. Усе було зрозуміло.

— Джордж?.. — запитав Локвуд.

— Його знайшли на вулиці. Пораненого. На нього напали.

— З ним усе гаразд? — я ще ніколи не чула в Локвуда такого глухого голосу.

— Ні, — відповіла Голлі, і все попливло перед моїми очима. — Він дуже слабий, Локвуде.

14

Кілька місяців тому ми з Локвудом пройшли крізь портал, зроблений із купи Джерел, нагромадженої всередині залізного кола. Цей простір був повен привидів, що без упину, з виттям кружляли в холодному повітрі. Крізь цей портал ми пробрались до потойбічного світу, схожого на наш світ і водночас цілком відмінного: то було місце, де не діяли звичні для нас закони фізики. Цей перехід до Іншого Світу виявився різким, болісним, несподіваним, і його наслідки стали для нас майже фатальними.

Проте все це було дрібницею порівняно з тим, що я відчувала зараз.

Наш передпокій здавався таким, як завжди, однак усі речі в ньому ніби змінили свій колір і посунулись у просторі. Голлі немовби стояла поруч і водночас далеко-далеко від мене. Вона щось казала, і її голос ревів у моїх вухах, мов корабельна сирена, проте я не могла нічогісінько розчути до ладу.

Джордж.

Джордж.

Джордж...

— Де він? Що з ним сталось? — запитував здалека чийсь голос — напевно, Локвудів. Сказати цього напевно я не могла, бо шум крові в моїх вухах перекривав усе. Силкуючись повернути себе до дійсності, до нинішнього моменту, я відчула, що мені, як і Голлі, треба об що-небудь спертись і я притулила долоню до стіни.

— Він у лікарні Святого Томаса, — відповіла Голлі. — Його підібрав шофер нічного таксі. Ви знаєте його — це Джейк, він частенько підвозив нас. Джейк саме їхав на бульвар Най-тінґейл і вирішив скоротити собі шлях. І випадково звернув до того провулка. Якби не він, Джорджа не знайшли б аж до ранку, й тоді...