Джонатан Страуд – Порожня могила (страница 33)

— Гаразд, Джейк знайшов його, — перервав її Локвуд. — Це я вже зрозумів. Де саме він його знайшов? І що, врешті, трапилось?

— Джордж лежав скраю тротуару, обличчям у рівчаку. Джейк спочатку подумав... — Голлі ковтнула сльози. — Подумав, що то просто купа брудного ганчір’я. Тільки уяви, Локвуде, купа ганчір’я! Тільки потім він упізнав Джорджеву куртку. Джейк був певен, що Джордж уже мертвий... Там було стільки крові, що ніхто й не повірив би...

— Крові? — перепитала я, мимоволі затуляючи долонею рота. — Крові?! О, ні...

— Як саме він лежав? — наполегливо, навіть сердито розпитував Локвуд у Голлі. — Горілиць, долілиць, як саме?

— Здається, долілиць, — відповіла Голлі, витираючи сльози.

— Дуже побитий?

— Е-е... здається, так...

— Притомний чи непритомний?

— Непритомний.

— І відтоді так і не опритомнів?

— Ні. Джейк викликав швидку допомогу, і його забрали до лікарні. Це, на щастя, було недалеко звідти. Джейк поїхав разом з ними. Джордж зараз там.

— Вони не повідомляли про його стан?

— Ні.

Локвуд походжав туди-сюди передпокоєм. Обличчя його було напружене, щелепи міцно стиснуті. Трохи походивши отак, він урешті запитав у Голлі:

— Звідки ти про все це дізналась? Я думав, що ти поїхала додому.

— Я справді поїхала. Проте Джейк знає, де я живу, він колись підвозив мене додому. Спочатку він приїхав сюди, побачив, що тут нікого немає, й вирушив до мене. Привіз мене сюди, і тут уже я чекала на вас...

— Гаразд. Мені треба зателефонувати, — Локвуд попрямував до кухні.

— Локвуде! — гукнула я навздогін. — Хіба ми не...

— Я ж кажу, мені треба зателефонувати. Зачекай мене тут.

Він пішов. За хвилину ми почули, як він ступає залізними крученими сходами.

Ми з Голлі залишились у передпокої, намагаючись не дивитись одна на одну. А потім міцно обнялись. Стояти й дивитись у порожнечу разом виявилось легше, ніж поодинці. Більше зробити ми нічого не могли.

***

Навіть тепер, коли минуло вже стільки часу, події тієї страшної ночі залишаються в моїй пам’яті ніби розпливчастими, невиразними. Час виробляє дивні речі. Я, скажімо, зовсім не пам’ятаю, як довго й де саме я тоді була. Ось я в лікарні, а ось у передпокої разом з Голлі. А ось ми, знову-таки вкупі з Голлі, сидимо, закутавшись одним пледом, і чекаємо на Локвуда: це, напевно, було вже після невдалих відвідин лікарні Святого Томаса, де нам ніхто так і не сказав жодного слова про Джорджа. Найбільше мені чомусь запам’ятались лампи — кришталевий череп з абажуром у нашому передпокої, лампа з китичками на шафі у вітальні, ряди ламп денного світла на стелі в лікарні. Ці довгасті лікарняні лампи запам’ятались мені найкраще, вони скидались на мінуси, цілі ряди мінусів, які немовби натякали, що далі дороги немає. А ще запам’ятались залізні обереги від привидів, що висіли поряд із цими холодними лікарняними лампами, — вони тихенько бряжчали в струменях повітря, яке линуло з кондиціонерів. То була ніч вогнів, усюди вогні: яскраві й тьмяні, холодні й теплі, та щоразу байдужі й чужі. Їх і не вимкнеш, і не сховаєшся від них...

Як я потрапила до лікарні? І як повернулася додому? Цього я пригадати не можу. Зі мною, здається, був Локвуд, принаймні спочатку. Ось ніби миттєва фотографія: Локвуд в автомобілі, блідий у білому промінні захисних ліхтарів (знову ці вогні!). Далі довге чекання в лікарні, під час якого ми не перекинулись ані словом. Побачити Джорджа нам не дозволили. Не сказали навіть, де він і що з ним. Пам’ятаю, як хтось із нас (чи Локвуд, чи я) спересердя копнув ногою стілець у приймальному відділенні, а от чим це скінчилось — уже не пригадаю. Далі біля нас якимось чином з’явився інспектор Барнс, а з ним Квіл Кіпс, проте обидва невдовзі зникли. Потім — так само невідомим чином — я знову опинилась на Портленд-Роу разом з Голлі: перед нами стояла миска смаженої кукурудзи, а крізь щілини між шторами вже проглядав з-за вікна світанок.

Ніч поволі змінилася ранком, а Локвуд досі не повернувся. Цілий день він провів у лікарні й переказував новини через Кіпса, що раз по раз забігав до нас неголений, із почервонілими очима, кидав кілька слів і знову пропадав. А ще в моїх вухах без упину лунав шум — гучний, високий, схожий на нескінченний вереск. Джордж і далі лежав непритомний. У нього були рани на голові й численні синці на спині, руках і ногах. Один раз Локвудові дозволили поглянути на нього, проте тільки на хвилину. Тож нам з Голлі до лікарні не варто було й їхати, нас просто випхали б за двері, й квит.

Щоб якось відкинути похмурі думки і вдати, ніби звичне життя триває, ми з Голлі спробували взятись до роботи. Я скасувала всі замовлення й виклики, призначені на цей вечір. Голлі заходилась працювати з паперами, та невдовзі покинула їх — ніяк не могла зосередитись. Тоді ми перейшли до господарчих справ. Перебрали соляні бомби, насипали залізними стружками каністри. Потім Голлі вирушила до крамниці, принесла пакунок пончиків та пакунок кремових булочок, однак скуштувати їх ми так і не змогли і заховали все до буфета. А день ніяк не закінчувався.

Мушу сказати, що череп того дня жодного разу не заговорив зі мною — може, таким чином співчував мені, а може (і це ймовірніше), дбав про власну безпеку. Бо я тоді була така знервована, що краще було не займати мене балачками. І до того ж я почувалась тоді геть спустошеною. Можна сказати, випатраною. Просто дивилась у порожнечу й чекала.

Аж урешті надвечір ми дістали від Локвуда — знову-таки через Кіпса — першу радісну звістку. Я вчепилась у неї, мов той потопельник у соломинку. Джорджеві вперше, здається, трохи покращало. Ні, він досі лежав непритомний, однак уже намагався ворушити руками й вустами. Локвуд переказав, що залишиться в лікарні й на другу ніч.

Та навіть після цієї звістки я не могла заснути. Може, ви гадаєте, що заснути після того, як проведеш півтори доби на ногах, — це дурниця? Аж ніяк. Я лягла в ліжко й вимкнула світло, силкуючись ні про що не думати, але тільки-но починала дрімати, як тут-таки прокидалась. Кінець кінцем я просто не витримала, вхопила рапіру і встромила її в стіну спальні.

Десь перед світанком я все-таки заснула, а коли розплющила очі, то здивовано побачила, що за вікном уже сяє сонце. Зі склянки за мною мовчки стежило обличчя привида. У стіні, прямісінько над комодом, стриміла рапіра. Був уже майже полудень. Виходило, що вчора я заснула просто в робочому вбранні.

Умившись і перевдягтись, я зійшла вниз. У будинку було тихо, наче в церкві. Все аж блищало чистотою: Голлі вчора постаралась і вичистила від пороху навіть обереги, що висіли в нас по стінах і на сходах. Підходячи до кухні, я почула, як там бряжчить посуд. Такі любі звуки, ніби з нещодавнього щасливого минулого...

— Привіт, Голлі!

Штовхнувши двері, я увійшла до кухні й побачила біля вікна Локвуда. На ньому були темні домашні штани й біла сорочка без краватки, з розстебнутим коміром. Із засуканих рукавів сорочки стриміли худі руки. Волосся нечесане — важко було зрозуміти, чи лягав Локвуд спати, чи ні. Обличчя, як завжди, бліде. Зате очі виблискували якось незвично, хворобливо. Проте тільки-но він помітив мене, як усміхнувся:

— Привіт, Люсі.

Мовчання після цього тривало лише секунду, проте мені ця секунда здалася вічністю. Цілу вічність я чекала, що скаже Локвуд, і врешті заговорила першою:

— То він...

— Джордж? Живий, — відповів Локвуд, поклавши на бильце крісла свої тонкі пальці й роздивляючись на них так, ніби вони були чужі. Далі, облишивши крісло, він обігнув стіл, обняв мене за плечі й пригорнув до себе. Чи довго ми так стояли — не знаю, правду кажучи, я рада була б стояти так щонайдовше.

— То з ним усе гаразд? — перепитала я, коли ми нарешті відсунулись одне від одного. — Справді?

— Ну, я не сказав би, що так уже гаразд... — зітхнув Локвуд. — Йому завдали кількох ударів по голові. Але ж ми знаємо, який міцний у нашого Джорджа череп, — він знов усміхнувся мені. — Найголовніше, що він живий. І навіть опритомнів, тож не хвилюйся.

— Опритомнів? І вже розмовляв з тобою?

— Так. Щоправда, ще трішки сонний. І вже вдома.

— Вдома?! Як?! Він тут?

— Цить! Так, він нагорі. Спить у моєму ліжку.

— У твоєму... Не в своїй кімнаті? — здивувалась я й, трохи подумавши, додала: — Зрозуміло. Щоб не підхопив якусь заразу...

— Авжеж. А я й на канапі чудово влаштуюсь.

— Звісно... Локвуде, я така рада, що ви повернулись!

— Я теж... Хочеш чаю? Та чого я, власне, питаю... Зараз наллю.

— А тепер розповідай, — попросила я. — Коли він опритомнів? Ти був тоді з ним? Що він сказав?

— Мало що сказав, не міг багато говорити. Він ще надто слабий. Лікар узагалі не хотів виписувати його з лікарні, та цього ранку визнав, що Джорджеве життя в безпеці, і... — Локвуд озирнувся, крутячи ложечку в руці. — Щось я забув, де в нас тепер лежать пакуночки з чаєм?

— На горішній полиці, як і завжди. Скажи-но, тобі вдалося хоч трохи поспати?

— Зовсім недовго... Не до того було. До речі, що я тільки-но збирався зробити?

— Заварити чаю. Сідай, я сама це зроблю... А де Голлі? Вона ще не прийшла?

Ще звечора Голлі поїхала додому, щоб хоч трішки перепочити.

— Ні, я не бачив її... — завагався Локвуд. — До речі, як там вона?

— Мабуть, як і всі ми... — я поглянула на Локвуда, вимішуючи чай. — Поки тебе не було, я думала... Ти, мабуть, надто суворо поводився з нею тоді, в передпокої, коли вона вперше розповіла нам про Джорджа...