Джонатан Страуд – Порожня могила (страница 34)

Локвуд мовчки взяв чашку, покрутив її в руках і відповів:

— Я хотів знати всі подробиці. Побачити Джорджа так, ніби я сам там побував.

— Ти ж не винен у тому, що сталось із Джорджем.

— Справді? А Барнс вважає, що винен.

Я пригадала згорблену постать інспектора в пожмаканому бурому дощовику, коли він майнув повз мене в лікарняному вестибюлі. Просто так майнув — і все, без жодних деталей.

— Як Барнс розмовляв з тобою? — спитала я.

— Цілком чемно.

— А що він казав?

Локвуд зітхнув:

— Він міг узагалі нічого не казати. Усе було видно з його обличчя. Та й розмовляти зі мною відверто йому було незручно, з ним стояли кілька полісменів, ще й лікар, до якого потрапив Джордж, — Локвуд хитнув головою. — Колись він сам згадував, що працював і для «Фіттес», і для «Ротвела»... Можливо, з ним усе й гаразд, тільки я... Одне слово, тепер я Джорджа нікуди не відпущу. Тому я забрав його додому.

— Ну, зараз принаймні ти за Джорджем не стежиш, — зазначила я, поглянувши на стелю.

Він ще раз хитнув головою:

— А навіщо? Він там не сам.

— Хто ж із ним? Звичайно, не Голлі. І не Кіпс... Чи Кіпс уже тут?

— Ні, Фло.

— Хто?! Костомаха-Фло? В кімнаті хворого? — я вирячилась на нього. — А як щодо зарази?

— Вона дуже наполягала.

— Звідки вона взагалі про все довідалась?

— Не знаю. З’явилась тут із годину тому і помчала нагору. Принесла Джорджеві дарунок — якісь чорні штучки в банці. Колись це, напевно, був виноград, — він потер собі долонею потилицю й додав: — Про це найкраще запитати хіба що в самої Фло.

Я пила чай, насолоджуючись лагідним теплом. І, як частенько зі мною трапляється, це відчуття повернуло мене до дійсності. Тепер я чітко знала, що мені робити.

— Локвуде, — сказала я. — Я хочу побачити Джорджа. Просто зараз.

***

Двері спальні були прочинені, тому ми проштовхнулись туди майже нечутно. Зазвичай Локвудова спальня була цілковитою протилежністю Джорджевій, тут завжди панували лад і чистота. Хоч я не дуже часто заходила до цієї кімнати, проте добре пам’ятала й білосніжні, акуратно постелені простирадла, і яскраве сонячне світло у вікнах, і солодкавий аромат лаванди. Тепер ці приємні спогади порушувала схожа на велетенську бліду поганку постать Костомахи-Фло, що сиділа в улюбленому Локвудовому кріслі. Побачивши нас, вона трохи підняла з чола свій облуплений солом’яний бриль і суворо підняла палець, щоб ми не будили хворого. В повітрі тхнуло не лавандою, а сумішшю ліків, застарілого поту й мулу. Вікна були міцно завішені шторами, а простирадла виявились пожмаканими й, так би мовити, не дуже білосніжними. Самого ж Джорджа за подушками майже не було видно.

Ми пробрались килимом ближче до ліжка. Фло негайно зупинила нас, знову піднявши палець, від чого її заляпана брудом синя куртка аж затріскотіла.

— Не турбуйте його! — засичала вона. — Йому потрібен спокій!

— Так, я знаю, — прошепотів у відповідь Локвуд. — Як він почувається, Фло? Не прокидався?

— Так собі. Бурмоче щось уві сні. Один раз попросив пити — я дала йому води.

— Добре зробила, якщо вимила перед тим руки. До речі, коли вже ми про це заговорили... ти хоч би чоботи скинула.

— Не варто, Локі. Шкарпетки в мене ще брудніші за чоботи, тож твоєму килимові краще не стане, — Фло розмовляла своїм хвацьким звичаєм, тільки майже пошепки й пильно стежила, як я підходжу повз неї до ліжка. Дивно було бачити її в нашому сухому, оточеному стінами й покритому дахом, світі. Набагато краще вона почувалась на самоті, під зоряним небом і лондонськими мостами, тиняючись по коліно в смердючій річковій воді. Їй, напевно, важко було відмовитись від такого життя, проте вона вирішила допомогти нам. Прийшла сюди заради Джорджа.

Спершу мене вразило, яким маленьким, нещасним та сумним здавався в ліжку Джордж. Його ледве-ледве було помітно між зібганими простирадлами й подушками. На столику біля ліжка лежали знайомі окуляри з косою тріщиною на одному зі скелець. Повернувшись, я нарешті розгледіла серед подушок Джорджеву голову, й мені перехопило подих. Голова скидалась на біло-червону кулю: білу частину складали бинти, червону — рани й синці. І жодного клаптика звичайної здорової шкіри.

— О, Джордже! — тихо промовила я.

Біло-червона куля поворухнулася, змусивши мене здригнутись із несподіванки. Долинув стогін, а за ним кілька нерозбірливих слів. Звідкілясь з’явилась і знову впала на простирадло рука.

— Що ти робиш, коняко безголова?! — засичала Фло. — Приперлась і розбудила його!

Проте ми з Локвудом уже нахилились над ліжком.

— Джордже! — окликнув Локвуд.

— Джордже, привіт! Це я, Люсі! — підхопила я.

Джордж спробував щось відповісти, однак зашепотів так тихо й уривчасто, що це аж перелякало мене. Хоч як страшно було дивитись на його перев’язну біло-червону голову, цей безпорадний шепіт був ще страшніший. Тим часом Джордж знову зашепотів, проте й цього разу ми не розібрали жодного слова. Ми нахилились іще нижче, і Джордж, не розплющуючи набряклих очей, намацав Локвудову руку й нарешті промовив:

— Вони забрали її...

— Кого?

— Книжку Маріси. Я роздобув її, але... — шепіт знов увірвався.

Локвудове обличчя скривилось, проте голос залишився спокійним і навіть веселим.

— Не переймайся цим, — сказав він, поплескавши Джорджа по руці.— Найголовніше, що ти вдома, на Портленд-Роу. І Люсі тут, і я, й навіть давня наша приятелька Фло завітала до тебе... Усе гаразд...

— Так, так... Усе гаразд... — повторив Джордж, і його рука знову впала на простирадло.

— От і добре. А тепер тобі треба поспати, Джордже.

Забинтована голова поворухнулась, і ми знову почули шепіт:

— Ні! Вона була в мене! Книжка Маріси! Це доказ, Локвуде...

Джордж зайшовся кашлем. Фло знову затріскотіла своєю курткою:

— Годі! Його не можна хвилювати. Ану, забирайтесь!

— Зачекай-но, Фло, — зупинив її Локвуд. — Хто це був, Джордже? Хто напав на тебе? Ти його бачив?

— Ні, але...

— Що, Джордже? То був сер Руперт Ґейл?

Відповіді довелось чекати довго. Я вже подумала, що Джордж заснув, аж тут він ледве чутно прошепотів:

— Я впізнав його... цей запах... туалетна вода... Коли я впав... — шепіт поволі згасав. — Пробачте...

— Не треба просити пробачення, Джордже. Ти не винен. Просто відпочивай собі, — Локвуд знову поплескав Джорджа по руці й поволі випростався. Очі його ніби дивились у порожнечу. — Тепер ми справді підемо, Фло. Поклич нас, якщо буде треба.

Фло кивнула. Вона вже стояла біля ліжка і дбайливо поправляла ковдру. Правду кажучи, це вразило мене, адже сама вона звикла спати на брудній прибережній ріні. Джорджева голова знову заховалась між подушками. Ми з Локвудом тихенько вийшли з кімнати й зачинили за собою двері.

— Я вб’ю їх! — сказала я. — Присягаюсь, Локвуде, я вб’ю їх!

Він нічого не сказав, лише мовчки стояв у затінку на сходовому майданчику. А от я ніяк не могла заспокоїтись. Я копнула перила, боляче забивши ногу. Мені хотілось хоч кудись виплеснути свій гнів, носити його в серці я вже не могла.

— Агов, Руперте Ґейле, ти чуєш мене? — вигукнула я. — Ти й твої зарізяки! Я не заспокоюсь аж доти, доки не змушу вас заплатити за все, що ви скоїли!

— Не треба, Люсі.

— Ні, треба! Я прикандичу їх усіх!

— Кажу тобі, не треба.

— Чому?!

— Бо ти сама не впораєшся. Та й не в нашому це стилі. Ми влаштуємо їм дещо цікавіше. І зробимо це разом — усією командою!

Я облишила трощити перила й поглянула на Локвуда. Крізь вікно на сходах пробився сонячний промінь, у його світлі Локвуд здався мені прозорим, наче постать на вітражі.

— Наші вороги вважають нас немічними, — провадив він. — Певна частка правди тут є, бо дотепер я волів не вступати з ними в бій, — він усміхнувся мені, проте його очі палали гнівом. — Що ж, віднині все буде по-іншому. Ми вдаримо по них там, де вони найменше цього сподіваються. Так, Люсі, вдаримо й зіб’ємо з них пиху.