Джонатан Страуд – Порожня могила (страница 35)

15

Щиро кажучи, мені було приємно чути цю Локвудову присягу, ще й виголошену серед сонячного проміння, проте все ж таки я відзначила, що він не розкрив жодної подробиці нашої майбутньої помсти. Усе залишалось неясним і невиразним. Щоправда, це не дуже турбувало мене, бо я знала, що Локвуд неодмінно щось придумає. Треба просто не заважати йому й дати поміркувати як слід.

Проте виявилось, що я помилялась. Насправді Локвуд уже мав план помсти, ба більше — цей план уже здійснювався. Згодом я зрозуміла, що Локвуд почав готувати його відразу після того, як довідався про напад на Джорджа. Під час свого довгого чекання в лікарні він усе вирішив, зважив і навіть розпочав свої дії. Здогадалась про це я, одначе, лише опівдні, коли в нашому будинку з’явився Кіпс із величезним пластиковим пакунком у руці.

— Ось, Локвуде, — сказав він, вивалюючи вміст пакунка на кухонний стіл. — Чотири чорні балаклави й чотири пари тонких чорних рукавичок. Роздобув їх у Вайтчепелі, в крамничці для садівників. Останні забрав. Тепер іст-ендським грабіжникам доведеться зачекати, поки туди підвезуть нову партію їхнього робочого одягу.

— Чудово, — відповів Локвуд, розглядаючи балаклаву, — тут є щілини не тільки для очей, а й для рота. Зможемо переговорюватись одне з одним. Ти молодець, Квіле. А що з твоїм стеженням?

— Усе гаразд, — Кіпс поплескав по своєму рюкзаку. — Фотографії я теж зробив.

— Пречудово! Пробратись туди можна?

— Можна. В найгіршому разі доведеться збити з ніг двох-трьох стариганів.

— Ну, з цим ми, гадаю, впораємось.

Ми з Голлі слухали цю розмову й стежили за нею, крутячи головами, наче вболівальники на тенісному матчі. Аж нарешті Голлі підняла руку:

— Стривайте! Зараз я сама позбиваю вас із ніг, якщо ви не поясните нам, що й до чого. Тільки без усяких там «якщо» та «але», будь ласка. Розкажіть нам усе, як є.

Локвуд усміхнувся:

— Звичайно. Просто ми хочемо завершити розслідування, розпочате Джорджем. А для цього нам доведеться скоїти невеличкий грабунок.

***

Муха, що сиділа на стіні, сподіваючись поцупити крихту із спеченого Голлі торта, спочатку не помітила б нічого незвичайного в тому, що відбувалось того дня у вітальні, де ми зібрались учотирьох за столом. Скільки вже разів ми так само збирались, плануючи чергову операцію, — що ж було не таке саме цього разу? Багато що. По-перше, на столі не було торта: ми вважали, що це нечесно наминати торт, коли Джордж лежить поранений. Немає Джорджа — немає й торта. А по-друге, розмовляли ми сьогодні не про привидів. Ми сиділи бліді, похмурі й говорили майже пошепки.

Першим узяв слово Кіпс. Він дістав стос чорно-білих фотографій і порозкладав їх на столі. Майже на всіх знімках було видно великі чорні двері між двома витонченими білими колонами. Різними були тільки постаті ошатно вбраних літніх добродіїв та добродійок, що виходили з цих дверей. Одна з цих постатей відразу впала мені в око.

— Я знаю його! — я показала на сивого чоловіка з високими залисинами й трохи сутулими плечима. На ньому був чорний, довгий, страшенно старомодний сурдут.

Локвуд кивнув:

— Так. Це секретар Товариства Орфея. А виходить він з парадних дверей будинку цього Товариства.

Товариство Орфея було елітним клубом у центрі Лондона, до членів якого переважно належали багаті промисловці й підприємці. Офіційно метою Товариства було вивчення різних теоретичних питань Проблеми, проте нам свого часу пощастило дізнатись, що ці дослідження давно вже перейшли в практичну площину. Скажімо, окуляри, що дозволяли Кіпсові бачити привидів навіть тепер, коли він мав уже двадцять два роки, були винаходом Товариства Орфея. До того ж з’ясувалося, що з таємною діяльністю Товариства була тісно пов’язана Пенелопа Фіттес — чи то пак Маріса, до чого я ніяк не могла звикнути. Одного разу ми відвідали буд инок Товариства—затишне гніздечко з плюшевими канапами, товстими килимами на підлозі, картинами по стінах, мармуровими скульптурами й міцно зачиненими дверима.

— Сподіваюсь, вам не варто нагадувати, — провадив Локвуд, — що коли на Джорджа напали, у нього з собою був примірник «Таємних знань» — рідкісної книжки, написаної Марісою. Цю книжку, що донедавна вважалась утраченою, в Джорджа силоміць відібрав Руперт Ґейл. Як нам відомо, існують ще два примірники цієї книжки. Один зберігається в Чорній бібліотеці Будинку Фіттес—її занадто добре охороняють, щоб ми змогли туди потрапити. А другий — у Товаристві Орфея, й цієї ночі я збираюсь його викрасти. Нехай вас не бентежить, що це буде крадіжка, бо ми хочемо знешкодити нашого найголовнішого ворога — Марісу. Чому я вважаю Товариство за її спільників? Пригадайте, що казав нам оцей самий старигань-секретар, коли ми були там у гостях. Він сказав, що найголовніше завдання Товариства — виграти битву. Не проти привидів, а проти самої смерті. Тобто вони працюють над тим самим, що й Маріса.

— До того ж це Товариство заснувала вона сама, — нагадала я.

— Авжеж, — підтвердив Локвуд і по черзі оглянув нас. — Ну, хто готовий вирушити зі мною?

— Звісно, всі, — відповіла Голлі. — Нащо ти питаєш?

Кіпс трохи нахилився вперед у своєму кріслі:

— Гаразд. Останні два дні я стежив за будинком Товариства — хто заходить туди, хто виходить, яка там охорона. Двері будинку замикають рівно об одинадцятій вечора. Щодня. Після того пролізти всередину крізь вікна першого поверху неможливо, їх зачиняють міцними залізними віконницями: не тільки від злодіїв, а й від привидів. А по-друге, будинок ніколи не порожнює. Там завжди хтось є, ті, що залишаються на ніч, збираються в кімнатах на першому поверсі й чимось там займаються.

— Цікаво, чим саме? — запитала я.

— Навіть гадки не маю. Може, влаштовують якісь чудернацькі експерименти, може, просто мелють язиками, а може, дрімають біля каміна. Майже всі члени Товариства — старі шкарбани. Ось погляньте самі, я сфотографував усіх, хто виходив звідти вранці.

Ми уважно оглянули фотографії.

— Відомостей, звичайно, замало, — зітхнула Голлі.

— От якби з нами був Джордж, — зауважила я, — ми вже мали б плани всіх поверхів будинку, повний список членів Товариства й коротку історію його діяльності.

Кіпс поглянув на мене:

— Дорікати завжди легко. А знаєте, як я роздобув всі ці відомості? Перевдягся малярем і два дні поспіль удавав, що фарбую огорожу біля будинку навпроти! — він скрушно хитнув головою. — Повірте мені: це в біса важка робота — витягти з кишені фотоапарат і зробити знімок так, щоб ніхто цього не помітив!

— Ти впорався якнайкраще, — заспокоїв його Локвуд. — А я тим часом ще дещо дізнався. Оця пара підстаркуватих близнюків — це ж управителі корпорації «Світанок»? Вони теж члени Товариства... Скажи-но, Кіпсе, а чи багато людей там звичайно залишається на ніч?

— Десь четверо чи п’ятеро. Секретар — щовечора. Він, напевно, живе в цьому будинку.

Локвуд поворушив пальцями:

— Що ж... не найкраще місце для грабунку. Проте, з іншого боку, якась купка немічних стариганів... Якщо вони заважатимуть нам, ми їх скрутимо й спокійно закінчимо нашу операцію. Можливо, це й не дуже досконалий план, однак нічого мудрішого я вигадати так і не зміг. Які є питання?

Голлі підняла руку:

— Щось я досі не розумію, як ми проберемось у будинок.

— Щодо цього не турбуйтесь. Кіпс уже все розвідав. Ще які є питання?

— А Джордж? — нагадала я. — Чи можна залишати його під опікою Фло?

Локвуд кивнув:

— Фло дуже дбайлива. Гадаю, з Джорджем усе буде гаразд.

Зненацька згори долинув дикий моторошний звук. Я ніколи не чула, як виє гієна, коли патрає свою здобич, але цей звук, напевно, був ще страхітливіший. Ми приголомшено заціпеніли.

— Це сміється Фло, — прошепотів Локвуд. — Мабуть, хоче розвеселити Джорджа... Боже милий, оце то деньок випав!

* * *

Район Сент-Джеймс, де містився будинок Товариства Орфея, був добре захищений від привидів. Щовечора тут засвічувались, заливаючи вулиці аж до ранку своїм білим світлом, захисні ліхтарі, вздовж тротуарів струменіла рівчаками вода, а біля вхідних дверей кожного будинку парувала лаванда. Стоячи зараз на даху та відсапуючи, ми бачили внизу цілий розсип червонястих вогників і відчували солодкаві лавандові пахощі. Десь удалині ревла поліційна сирена. Локвуд стояв на краєчку даху, дивлячись на захід. Легенький вітерець куйовдив йому волосся й бавився з довгими полами пальта. Локвудова рука спочивала на ефесі рапіри. Обличчя його було замислене й сумне, він ніби зазирав у майбутнє й не бачив там нічого радісного. Я дивилась на нього, й мені краялося серце.

— ТвійЛоквуд— лицедій, — зашепотів з рюкзака череп. — Він просто хоче вразити вас. Що йому там виглядати? Я певен, що ми взагалі не підемо в тому напрямі.

— Підемо, — заперечила я. — Цими дахами можна дістатись до самісінького будинку Товариства Орфея. А Локвуд не лицедій. Він просто перевіряє, чи вільна дорога.

— Звичайно, вільна! — пирхнув череп. — Що вам тут, на дахах, може завадити? Хіба що сонних голубів сполохаєте чи на здохлого кота наступите! Усе легко й просто, якщо не вдавати з себе героя...

Дотепер дорога справді видавалась нам легкою. Ми пройшли через Сент-Джеймс і майже дістались до вулиці, на якій стояв будинок Товариства Орфея. Потім за Кіпсовою вказівкою ми звернули до кварталу, де нині тривав ремонт. Фасад найближчого з будинків цього кварталу був обгороджений риштуванням, яким ми швидко видряпались на дах. Звідси перед нами відкрився дивовижний краєвид: море залитих місячним світлом дахів і темних проваль між ними, ліс високих гострих шпилів та димарів.