Джонатан Страуд – Порожня могила (страница 37)

Десь у надрах будинку відчинились двері, й до нас долинули нерозбірливі уривки далекої розмови. Потім розмова вщухла, й знову запала тиша. Ми трохи зачекали, причаївшись на майданчику. Потім Локвуд махнув рукою, й ми рушили далі.

З першого погляду стало зрозуміло, що цей коридор так само освітлений і опоряджений, як і попередній, поверхом вище. І так само порожній. Локвуд підійшов до найближчих дверей, прислухався й натис на клямку. Двері відчинились. Локвуд зазирнув усередину й тихенько присвиснув.

— Здається, ми прийшли куди треба, — прошепотів він. — Це щось на взірець бібліотеки.

Вже за мить ми були всередині й навіть встигли зачинити за собою двері.

Голлі обвела стіни променем ліхтарика, й ми побачили, що Локвудові сподівання цілком виправдались.

Кімната була велика, прямокутна й тяглася вздовж зовнішньої стіни будинку, Тут було два високих вікна, крізь які видніли будинки по той бік вулиці, а вздовж стін, пофарбованих у темно-вишневий колір, тяглись ряди дерев’яних полиць, між якими подекуди висіли картини й географічні мали. До кількох важких дубових столів було підсунуто шкіряні крісла; на кожному столі стояла окрема лампа. Крім того, на одному зі столів ми побачили бронзове погруддя якогось суворого чоловіка в окулярах. У кутку кімнати, посередині срібної рами, висів також великий глобус, зроблений з безлічі шматочків різнобарвної деревини.

— Книжка повинна бути десь тут, — мовив Локвуд, обережно крутячи глобус. — Вона називається «Таємні знання». Треба відшукати її.

Голлі поставила на стіл засвічений ліхтар, і ми розійшлися на всі боки, щоб понишпорити по полицях.

Незабаром з’ясувалось, що майже всі книжки тут оправлені в чорні палітурки з золотою емблемою Товариства — триструнною арфою. На корінці кожної з книжок стояло ім’я автора, а самі вони були розставлені за абеткою. У пригоді нам, одначе, це стати не могло, бо автор «Таємних знань» офіційно вважався невідомим. Час збігав. Я раз по раз підходила до дверей і слухала — навколо було тихо.

Нарешті Голлі схопила з полиці біля вікна тоненьку книжечку й вигукнула:

— Ось! «Таємні знання»! Це вона!

Ми з’юрмились круг неї.

— Так, це вона, — підтвердив Локвуд. — Чудова робота, Голлі. Джордж буде щасливий.

— Йому дуже сподобалася б ця кімната, — зауважила я. — Стільки химерних книжок! Ось, наприклад: «Проміжна картографія Темного Лондона». Цікаво, що це означає?

— Не знаю, але...

— Ви нічого не чуєте? — запитала зненацька Голлі.

Ми поглянули на неї:

— Чого саме?

— Не знаю... Десь ніби щось брязнуло...

Я стояла найближче до дверей. Я обережно відчинила їх і визирнула в коридор. Там усе було по-старому: світильники, м’який товстий килим на підлозі. Не було чути нічого, крім далекого цокання годинника: цок, цок, цок...

— Черепе! — окликнула я.

— Нічого потойбічного. Все тихо. Навіть напрочуд тихо.

— От і добре.

— Не знаю. Я назвав би цю тишу лиховісною...

Я повернулась до кімнати й зачинила двері.

— Треба забиратися звідси. Якнайшвидше.

Локвуд кивнув:

— Так. Ходімо. А книжку студіюватимемо вдома.

Ми підхопили свої рюкзаки, мовчки оглянули кімнату, щоб перевірити, чи все гаразд. Голлі поправила глобус, щоб він висів так, як на початку.

— Краще не залишати слідів, — усміхнулась вона.

Ми зібралися біля дверей. Усі, крім Локвуда. Він стояв, утупившись в одну з книжкових полиць. Тоді хутко простяг руку й схопив щось із цієї полиці. То виявилась тонесенька книжечка в чорних шкіряних палітурках.

— Ще щось про Марісу? — запитала я.

— Ні... — він повернув книжечку так, щоб ми побачили на палітурці золотисті літери «ЛОКВУД». — Це лекція моїх батьків. Пам’ятаєте, минулого року, коли ми зустрічались із секретарем Товариства, він казав, що мої батьки колись виступали тут із лекцією? Це, здається, стенограма тієї самої лекції, — він розгорнув книжечку.

Аж тут із мого рюкзака долинули слова:

— Я чую шум.

— Шум? Де саме?

— Десь у глибині будинку. Він наближається. Хтось піднімається сходами.

— Локвуде! Нам пора тікати!

— Так, так, звичайно... — байдуже відповів він, не зводячи очей з книжечки.

— Локвуде! — повторила я. — З тобою все гаразд?

Він не відповів. Він узагалі не чув мене. Хтось ніби вимкнув його. Очі застигли і втупились у порожнечу. Вуста розтулились. Обличчя стало химерним, незнайомим.

— Тікаймо! — підхопив Кіпс, що стояв і слухав біля дверей. — Зараз буде непереливки!

Тепер і я почула дивний стукіт і брязкіт, що наближався зі сходів.

— Вимикайте ліхтарі! — наказала я, хапаючи Локвуда за руку. — Локвуде! Ходімо!

— Це їхня остання лекція, — тільки й сказав він. — Остання перед тим, як вони померли...

— Так, це надзвичайно, — нетерпляче промовила я. — Ти хочеш узяти її з собою? Мерщій бери й ходімо!

— Але ж дата...

Ми спізнились. У коридорі щось грюкнуло, змусивши нас відсахнутись. Далі огидно заскреготів, ніби аж застогнав метал. Наступної миті двері прочинились, і на порозі виросла моторошна, потворна постать.

16

Видовище було справді жахливе: перед нами стояло сіре, блискуче й таке високе чудовисько, що йому довелось нахилитись, щоб пролізти в двері. У нього були круглі, вирячені очі й довгі, тонкі, наче в комахи, ноги. Руки закінчувались довжелезними кігтями. Ставши на порозі, постать затулила собою світло, що линуло з коридору. Увійшовши, чудовисько відразу спробувало вдарити правим кігтем Кіпса, однак лише подерло куртку, й Кіпсові пощастило вирватись. Ліва рука тим часом намагалася схопити Голлі, проте вона вчасно впала на підлогу, тож кіготь ковзнув над її головою, зачепивши тільки кінчики волосся і розірвавши маску.

Ми з Локвудом стояли навпроти чудовиська, що випросталось тепер на повен зріст. Засичали клапани, брязнув метал. Позаду постаті майнув промінець ліхтарика, проте сама вона залишалась у пітьмі. Ми гарячково міркували, що це за потвора. Для привида — надто масивна, та ще й у залізному обладунку. Страхітлива — так, але всередині цього страховиська напевно сидить людина.

— Що там, Теренсе? — долинув пискливий голос. — Хто це?

— Злодії! — вигукнуло у відповідь чудовисько. — Грабіжники!

Моє припущення справдилось, усередині дійсно сиділа людина. До того ж я впізнала її голос. Локвуд цієї миті засвітив ліхтарик, спрямував його промінь на потвору — і всі ми побачили знайоме обличчя секретаря Товариства Орфея, з довгими пасмами сивого волосся, що стриміли обабіч величезних окулярів. Зверх темного костюма на ньому красувалась широка кольчуга, а на ногах були довгі важкі ходулі, які шипіли й брязкали за кожним кроком. На руках секретар мав залізні рукавиці, пальці яких закінчувались гострими кігтями з фут завдовжки. Локвудів ліхтар засліпив його, й він, затуливши очі рукавицею, знову заволав:

— Злодії! Злодії в науковій бібліотеці!

— То відійди вбік, старий бовдуре! — відповів інший голос. — Залиш їх нам!

Знову засичали клапани, й секретар несподівано спритно відскочив убік. На дверях відразу з’явилися ще чотири потворні постаті, що виявились двома сивими чоловіками й двома так само літніми жінками в старомодному вбранні; у всіх зверх одягу виблискували легенькі срібні кольчуги, а на обличчях — випуклі окуляри. Жінки були озброєні химерними рушницями — чорними, короткими, до яких угорі були припасовані гумовими шлангами хромовані балончики. Один із чоловіків мав у руці щось подібне до гарпунної підводної рушниці, а в його товариша за спиною, на взірець рюкзака, висіла скринька, з якої стирчала мідяна рурка, перекинута через плече й завершена широким конусом. Уся ця зброя зовні здавалася саморобною, з абияк прилютованими одна до одної деталями. Проте діяла вона, судячи з усього, бездоганно.

Отже, четверо стариганів юрмились на дверях; збоку від них височів на своїх ходулях секретар; Голлі лежала на підлозі в кутку кімнати, за глобусом; Кіпс у розірваній куртці стояв у протилежному кутку, а я тим часом витягла рапіру й знову подивилась на Локвуда, проте його обличчя ховалось у пітьмі, і я нічого не могла на ньому розгледіти. Локвуд заховав книжечку під пальто і опустив руки.

На мить усі заціпеніли. В бібліотеці панувала тиша, було лише чути, як тихенько, наче пилосос у сусідній кімнаті, гуде химерна зброя у вигляді скриньки з руркою.

— Хто ви такі? — нарешті запитала одна з жінок, коротенька й гладка, в зеленій твідовій спідниці й жакетці, що визирали з-під сріблястої кольчуги. Зовні вона скидалася б на якусь професорку, якби тільки її ошатніше підстригти й зачесати розпатлане сиве волосся. Одначе зараз, коли вона тримала в руках рушницю завбільшки з власну голову, мені не дуже кортіло давати їй поради щодо зачіски.

— Відповідайте! — зіпнула вона. — Як вас звуть?!

Ні, на таке запитання ми аж ніяк не збирались відповідати.

— Агенти! — скривився дідок із гарпунною рушницею. — Діти! Погляньте на їхні рапіри!

Секретар затупцяв на своїх ходулях. Засичали клапани, брязнули сталеві кігті.

— Здавайтесь! — наказав він нам. — Кидайте зброю! Якщо кинете, ми залишимо вас живими!