Джонатан Страуд – Порожня могила (страница 36)
Локвуд поманив нас за собою, легенько з’їхав схилом даху вниз і опинився тепер уже біля димаря наступного даху. Ми вирушили за ним, так само ковзаючи схилами дахів і намагаючись не дивитись униз, у темні провалля. Ні голуби, ні тим паче здохлі коти нам не траплялись. Невдовзі ми дістались до місця, де до ковпачка димаря було причеплено клаптик синьої матерії, а до самої труби припнуто кінець товстого, згорнутого поряд кільцем мотузка. Усе це — й клаптик матерії, й мотузок — підготував для нас минулої ночі Кіпс.
— Ось ми й прийшли, — мовив Локвуд. — Під нашими ногами будинок Товариства Орфея, — він намацав ніж, прикріплений до робочого пояса, й витяг з кишені балаклаву. — Пора. Надягайте маски.
Кіпс завагався, крутячи в руках окуляри:
— Як мені надягти їх? Під маску? Чи краще поверх?
— Звичайно, поверх, — відповіла Голлі. — Інакше вони розтягнуть усю маску.
— Так я, власне, й думав. Щось іще потрібно, Локвуде?
— Ні, — Локвудове обличчя вже зникло під балакливою. Він скинув униз вільний кінець мотузка і, обхопивши його обома руками, поліз до краю даху. — Стежте за мотузком. Я смикну за нього, тільки-но спущусь униз.
Скраю даху він трохи нахилився назад, а потім пірнув у порожнечу, завис і заходився помалу перебирати руками, торкаючись носаками своїх черевиків стіни. Ще кілька секунд — і він зник у пітьмі.
Ми присіли навпочіпки, наче химери на даху собору, з рюкзаками за спинами й рапірами на поясах, клинки яких виблискували при світлі зірок. У Голлі з-під маски вибилось волосся — я бачила, як вітер тихенько куйовдить його. Знизу долинув брязкіт розбитого скла. Ми чекали, не ворушачись і не зводячи очей з мотузка.
Цієї миті за мотузок хтось смикнув — спочатку раз, потім другий. Я була до нього найближче. Я боюсь висоти і знаю, що в такому випадку краще діяти якнайшвидше. Ось і тепер я хутко схопила мотузок і, наслідуючи Локвуда, рішуче ступила за край даху. Я поволі спускалась униз, намагаючись не думати ні про довколишню порожнечу, ні про важкий рюкзак, ремені якого просто-таки різали мені плечі.
Натомість я зосередила увагу на власних черевиках, дивлячись, як вони торкаються пошарпаної, потемнілої стіни, поступово наближаючи мене до землі. Униз, униз, униз...
Нарешті я побачила під черевиками світлий горішній край дерев’яної віконної рами, а далі й саме вікно з прочиненою стулкою. За вікном у кімнаті горів ліхтар, а біля підвіконня вимахував руками Локвуд. Злізши ще нижче, я дісталась до відчиненої стулки. Локвудові руки підхопили мене й затягли всередину.
— Пишаєшся собою, Люсі? — запитав він, усміхаючись у темряві. — Мені довелось відбити куточок шибки, проте сподіваюсь, що цього ніхто не чув.
Локвудів ліхтар працював на найменшу потужність, проте навіть за такого кволого освітлення я зуміла розгледіти кімнату, в якій опинилась. Посеред кімнати стояв овальний стіл з чотирма кріслами, а біля стіни — сервант із пляшками води й склянками. На столі — стаканчик із ручками та олівцями, а біля нього — маленький годинник. Стіни кімнати були обклеєні темними паперовими шпалерами й прикрашені рямцями з фотографіями членів Товариства Орфея різних років. У повітрі пахло меблевим лаком та лавандою. Я мимоволі напружила свій Талант, хоч і не сподівалась почути тут якихось потойбічних звуків. Їх і справді тут не було. То був звичайнісінький кабінет для ділових зустрічей, я бачила такі кабінети в незліченних лондонських конторах.
Я обернулася до вікна, щоб допомогти Локвудові затягти сюди наших друзів, і вони справді невдовзі з’явились тут: спочатку Голлі, а потім Кіпс. Усе тривало як слід, тож ми трохи постояли в кабінеті, слухаючи цокання годинника. Потім Локвуд дістав з рюкзака ще один мотузок і припнув його кінець до ніжки стола.
— Якщо нам доведеться тікати поспіхом, — сказав він, — ми викинемо цей мотузок у вікно й зліземо ним униз. Лізти на дах ми просто не матимемо часу. Проте в будь-якому разі тікатимемо через цю кімнату. Запам’ятали? Якщо нам доведеться розділитися, збираємось тут.
— Зрозуміло, — відповіла я. — А зараз нам куди? Бібліотека в них, здається, на першому поверсі?
— Так, але книжка, потрібна Джорджеві, не обов’язково лежить у бібліотеці. Доведеться обшукати все по черзі. Спокійно й тихо. Якщо ми зробимо це непомітно для тих, хто нині заночував тут, то буде чудово.
Залишивши ліхтар на вікні, ми рушили до дверей. Локвуд повільно відчинив їх; перед нами відкрився широкий темний коридор, у дальньому кінці якого мерехтіли вогні на сходовому майданчику. Товстий червоний килим, яким було застелено підлогу в коридорі, приглушував наші кроки. Крім цокання ще одного годинника, в будинку не було чути жодного звуку.
— Черепе! — прошепотіла я. — Ти що-небудь відчуваєш?
— Я маю на увазі надприродну активність. Коли щось помітиш, дай мені знати.
Двері більшої частини кімнат уздовж коридору були відчинені; ми швидко з’ясували, що це кабінети, ванні кімнати й навіть одна невеличка спальня. Усі ці кімнати були добре умебльовані, проте загалом у них не було нічого цікавого. Аж ось нам трапилась кімната, до якої Голлі зазирнула, посвітивши ліхтариком, а потім перелякано зойкнула, позадкувала й витягла рапіру.
За мить ми всі були вже поряд із Голлі.
— Усе гаразд, — прошепотіла вона. — Просто спочатку я трохи злякалась... мені здалося, що там повно
Локвуд штовхнув двері. Хоча слова Голлі мали дещо підготувати мене до такого видовища, я мимоволі здригнулась. Промені наших ліхтариків осяяли те, що можна було прийняти за ряд людських постатей у насунутих на обличчя каптурах. Так само шикувались під час одного з наших найперших розслідувань Криваві Ченці з Ешфорда, й так само вони мерехтіли потойбічним сріблястим світлом, за винятком хіба що закривавлених місць. Однак тут перед нами були не привиди. Хоч від цих постатей у мене пробіг мороз поза шкірою, затремтіли коліна й захотілося бігти звідси світ за очі, я все ж таки зрозуміла, що це вішаки з накидками. Крім цих сріблястих накидок, у кімнаті громадилися стоси коробок, на кожній з яких стояла емблема Товариства Орфея — маленька триструнна арфа.
Навколо досі було тихо, а кімната виявилась надто цікавою, щоб так просто проминути її, хоч відразу було зрозуміло, що ніяких книжок у ній немає. Я підійшла до вішака, помацала одну з накидок і з подивом виявила, що її зроблено не з матерії, а з дрібненьких лусочок, легких, мов павутиння, й міцно пришитих до сітчастої основи. Вони текли крізь мої пальці, наче вода.
— Локвуде, тобі нічого не нагадують ці накидки? — запитала я.
— Авжеж, нагадують, — кивнув він. — Тільки наші накидки були з пір’я, а загалом — майже такі самі, — я не бачила обличчя Локвуда, однак із голосу відчувала, що він спохмурнів. — Майже такі самі...
— Погляньте ще сюди, — озвався Кіпс. — Окуляри. Такі, як у мене.
Він показав нам одну з відкритих ним коробок. Усередині лежав химерний шолом — м’який, пошитий з тих самих сріблястих лусочок, із прикріпленими важкими окулярами.
— Ну, тут нічого несподіваного немає, — заперечила я. — Адже твої окуляри ми поцупили в одного з членів Товариства... Локвуде, вони надягають усі ці штучки, щоб мандрувати до Іншого Світу?
— Так. Ці бовдури коять те саме, що й Ротвел, — відповів Локвуд. — Тобто пхають носа до чужого проса. Проте ми завітали сюди не заради цього. Годі вже марнувати час.
Проте ми все одно ще трохи затримались у кімнаті. У деяких коробках лежали сріблясті рукавиці й чоботи для захисту рук і ніг. Більшу частину коробок було підписано, судячи з усього, прізвищами їхніх власників. Деякі з цих прізвищ виявились добре знайомі нам, то були прізвища відомих промисловців та банкірів. Ми читали їх, переглядаючись одне з одним крізь щілини в наших масках, із захопленням і водночас зі страхом. Надто вже глибоко ми проникли до тих високих сфер, куди простим смертним немає входу. Ми немовби відчували під ногами провалля, що от-от поглине кожного, хто зробить хоч один хибний крок.
Покинувши нарешті кімнату, ми тихо попрямували до кінця коридору. Там, як я вже казала, був сходовий майданчик, освітлений золотавим сяйвом стінних світильників. Сходи були покриті червоним килимом; зі стін на нас дивились темні портрети якихось бороданів у важких рамах. Сходи були споруджені так, що можна було, перехилившись через перила, розгледіти вестибюль, розташований на три поверхи нижче. На майданчиках долішніх поверхів, як і на нашому, горіло світло, проте все було спокійно — ані поруху, ані звуку, хіба що цокання годинника стало гучнішим. Воно лунало десь із глибини будинку. Тут, здається, було заведено пильно стежити за часом.
— Переходьмо на наступний поверх, — прошепотів Локвуд. — Усі готові?
Ми втрьох кивнули, й наші темні постаті полинули сходами вниз, щільно тулячись до стіни. Сьогодні ми вийшли на розслідування тільки з вибухівкою та рапірами, залишивши вдома важке знаряддя — залізні стружки й ланцюги. Товстий килим, як і раніше, приглушував наші кроки. Ось ми повернули і побачили перед собою сходовий майданчик третього поверху. Він був такий самий, як і на четвертому поверсі, хіба що тут стояло гіпсове погруддя жінки з грубуватими рисами обличчя, що докірливо зирило на нас своїми порожніми очима. А ще тут стояли горщики з папоротями. Від майданчика відходив коридор з черговими рядами дверей.