Джонатан Страуд – Порожня могила (страница 39)

Я негайно підскочила до неї, підхопила її електричну рушницю й крутнула регулятор. Цієї ж миті жіночка-родзинка, оговтавшись, підбігла до мене, а я у відповідь вистрілила. З цівки вискочила блискавка і вдарила жіночку так, що та врізалася спиною в стіну, проламала діру й вилетіла крізь неї в коридор, залишивши по собі хмару тиньку та цегляних крихт.

Бородань Джефрі лежав непритомний у куряві, що здіймалась із розбитого апарата з мідяним конусом. Натомість дідкові-гарпунникові все ж таки пощастило перезарядити свою рушницю, й він націлив її на Кіпса. Голлі зойкнула, Кіпс нахилився, й гарпун просвистів у нього над головою. Я вистрілила в гарпунника зі своєї електричної рушниці і влучила. Блискавка відкинула старого, він беркицьнувся в крісло і разом з ним врізався в книжкову полицю. Полиця впала й поховала гарпунника під купою книжок.

Череп у рюкзаку захоплено вигукнув:

— Неймовірно! Ти так само навіжена, як і вони. Навіть іще навіженіша! Оце вже пощастило їм!

А бій тим часом розгортався на нашу користь. Твідова професорка вилізла з-під глобуса й пошкутильгала до дверей. За нею подавсь і секретар на ходулях, вимахуючи руками без кігтів. До дверей вони дістались водночас і там зіткнулись, не пропускаючи вперед одне одного. Ми з Локвудом рушили навздогін за ними: він — з рапірою, а я — з трофейною рушницею. Вибігши в коридор, ми помчали за втікачами, перестрибуючи через купки тиньку, між якими досі лежала непритомна жіночка-родзинка: половина її тіла випала в коридор, половина стирчала в пробитій стіні.

Утікачі вже добігли до сходового майданчика, й твідова професорка ступила на першу сходинку. Я знову розрядила електричну рушницю, блискавка вдарила професорку в плече й перекинула її через перила. Пролетівши трохи в повітрі, старенька впала на люстру й повисла на ній, гойдаючись серед розбитих кришталевих підвісок.

Тим часом секретар востаннє вийшов на арену. Розуміючи, що на ходулях йому далеко не втекти, він зупинився, обернувся й вирішив гідно зустріти свій кінець. Він дивився, як до нього спокійно й нещадно наближається Локвуд.

— Ви заплатите за це життям! — вигукнув старий. — Вона знищить вас!

Він наосліп махнув рукою. Локвуд побокував і вдарив рапірою. Клинок чітко пронизав праву ходулю. Секретар перевалився через перила й полетів униз, повз люстру, вже зайняту твідовою професоркою. За мить унизу щось важко гупнуло, після чого в будинку Товариства Орфея запала тиша, тільки в моїх руках тихенько дзижчала електрична рушниця. Я вимкнула її й кинула на підлогу, застелену килимом. Унизу на люстрі далі гойдалась непритомна професорка.

— І це все?— обізвався череп. — А мені так сподобалось! Що робить із вашим бойовим духом малесенька дрібка люті! До речі, в Лондоні сила-силенна будинків з такими дідками й бабцями. Ану, спробуймо завтра вдертись кудись іще!

У коридорі з’явились Кіпс і Голлі, що саме пробирались до мене через купи сміття. Локвуд уже зійшов униз, щоб перевірити, чи не скрутив секретар собі в’язи. Коробка за спиною бороданя досі іскрилась блакитними вогниками.

Перехилившись через зруйновані перила, я запитала Локвуда:

— Він мертвий?

— Ні.

— Гадаю, що всі вони живі, — підхопив Кіпс.

У вестибюлі Локвуд випростався, переступив через непритомного секретаря й, не обертаючись, попрямував до сходів. Блідий, запорошений, у подертому пальті, він піднявся до нас на майданчик і причепив рапіру до пояса.

— Ходімо додому, — тихо промовила Голлі.

— Звичайно, — кивнув Локвуд. — Тільки дорогою ще раз зазирнімо до тієї комори нагорі.

* * *

На Портленд-Роу ми повернулись аж по другій годині ночі. У домі було тихо: ні Джордж, ні Фло не озивались ані звуком.

Локвуд приніс із собою важку торбу з речами, які ми знайшли в коморі. Поставивши цю торбу на кухонний стіл, він нарешті скинув свою балаклаву. На його обличчі видніла засохла кров.

— Іди-но поглянь, Голлі, що там перед домом, — наказав він. — Перевір, чи ніхто не стежить за нами. Скидайте маски. І рукавиці теж. Треба позбутись їх якнайшвидше.

Ми скинули балаклави, рукавиці й кинули їх на підлогу перед дверима. Кіпс додав до цієї купи свою подерту куртку. Голлі тим часом повернулася з вітальні.

— Надворі нікого не видно.

— Добре, — кивнув Локвуд.

Довкола було темно. Від нашого одягу тхнуло димом, обличчя та руки в усіх були вкриті подряпинами. А вже наступної миті нам спало на думку одне й те саме.

— Цікаво... чи впізнали вони нас? — промовив нарешті Кіпс.

Ми всі поглянули на Локвуда. Він був дуже блідий, утомлений, а на щоці червоніла свіжа рана.

— Може, й не впізнали, — відповів він. — Проте я побоююсь, що ці старигані, або розумники з агенції «Фіттес», або Руперт Ґейл дуже легко визначать, що то були ми. Визначать і діятимуть у відповідь. Питання лише в тому, скільки часу залишилось до...

— До чого? — перепитала я.

Локвуд усміхнувся мені:

— До кінця. Щоправда, нині цього ще не станеться, тож ходімо всі спати. Найперше правило будь-якого агента — відпочивай завжди, коли можеш.

* * *

Попри всі правила, спала я недовго. Прокинулась на світанні й вирушила гуляти сонним будинком. Я думала, що Локвуд спить на канапі у вітальні, однак двері було відчинено, а вітальня порожнювала.

Я зазирнула до бібліотеки. Штори були відсунуті, знадвору до вікон проникало бліде вранішнє світло. Пахло димом, хоч камін не горів і в повітрі віяло прохолодою. Локвуд сидів у своєму улюбленому кріслі: над його лівим плечем була увімкнена лампа. На колінах, у невеличкому колі світла від цієї лампи, він тримав маленьку книжечку — одну з двох, що ми викрали з будинку Товариства Орфея. Крізь напівзаплющені повіки Локвуд дивився кудись у вікно.

Я сіла біля нього на поруччя крісла, вимкнула світло й запитала:

— Ти так і не лягав спати?

Він хитнув головою:

— Ні. Читав останню лекцію своїх батьків.

Я помовчала. Якби він хотів сказати щось мені, то сказав би сам.

— «Перекази про привидів у племен Нової Гвінеї й Східної Суматри», — нарешті промовив він. — Матеріали, викладені членам Товариства Орфея Селією та Дональдом Локвудами. Так зазначено на титульному аркуші, Люсі. Достеменно так. Ця доповідь була візитівкою моїх батьків. Їм хотілося вступити до цього Товариства. Пам’ятаєш, той люб’язний добродій — секретар — дуже схвально відгукнувся про цю доповідь, коли ми побували в Товаристві минулого року?

Цього я не пам’ятала. Перед моїми очима досі стовбичило сиве страховисько на ходулях, що клацало своїми сталевими кігтями.

— Може, це й на краще, що вони не вступили до нього, — зауважила я. — Я не певна, що це пасувало б їм.

Локвуд ніжно погладив палітурку книжки:

— Я хочу попросити в тебе вибачення... в тебе, Голлі й Квіла... за те, що сталось перед тим, як ці бовдури напали на нас. Це я наразив вас усіх на небезпеку.

— Ти не винен, — заперечила я. — Просто ти...

— Просто я заціпенів, — закінчив Локвуд. — Але ж я — ваш керівник, і не маю на це права. Мене це здивувало... приголомшило... ні, я просто зненацька багато що зрозумів. Ці думки переповнили мене... — він погортав пожовклі сторінки. — Тут є ніби два шари. Перший — майже вся лекція — описує саме те, що сказано в заголовку. Те, як люди з далеких країв ставляться до духів своїх померлих предків. Тут чимало матеріалу про те, як в особливих Хатинах Духів, за межами поселень, острів’яни ховають кістки небіжчиків і стежать, щоб ці кістки ніхто не тривожив. Як шамани й чаклуни в особливих накидках, таких самих, як ми знайшли в кімнаті нагорі, заходять до цих хатин, щоб порадитись із предками. Нічого нового тут немає. Про це, як тобі відомо, багато писалось і раніше, й пізніше. Та коли мої батьки розповіли в своїй лекції, що саме відбувається в Хатинах Духів...

Він швидко знайшов у книжці потрібний уривок, розгладив сторінку і, відставивши її під кволе проміння вранішнього сонця, подав мені. Я прочитала:

«Отже, посвячені — шамани й чаклуни — насправді спілкуються з предками й наполягають на цьому. Проте є ще один момент, який здається сучасному вухові вкрай неймовірним. Посвячені стверджують, що, заходячи до Хатин Духів, вони відразу покидають світ смертних і переносяться до іншого, потойбічного світу. Це країна предків, земля мертвих, місце, де вони можуть зустрічатися з привидами.

"Як це може бути? — питали ми їх. — Як ваші смертні тіла могли вціліти за таких страшних умов (а потойбічний світ — справді не дуже приємне місце), й чому спілкування з привидами не вбиває вас самих?" "Усе це могло б статися з нами, — відповідали вони, — якби ми не мали надійного захисту — накидок та масок. Особлива матерія, з якої пошито наші накидки, укриває наші тіла й не дає предкам доторкнутись до них. А маски, зроблені з кісток померлих шаманів, дають нам змогу бачити духів на власні очі".

На нашу думку, такі крихкі речі, як накидки й маски, навряд чи здатні до такого захисту, однак шамани й чаклуни цілком упевнені в їхній силі Проте навіть у такому разі спілкування з предками залишається вельми небезпечною справою. Ось чому посвячені наважуються на це лише в крайніх випадках, оскільки внаслідок такого спілкування духи "вкрай збуджуються" і часто-густо намагаються потрапити вслід за чаклунами до нашого світу. Тому Хатини Духів найчастіше будують далеко від сіл, зазвичай по берегах річок або струмків».