Джонатан Страуд – Порожня могила (страница 16)

Десь через пів століття череп цього юнака знайшли під час чистки каналізації в Ламбеті. Фахівці з агенції «Фіттес» розпізнали в ньому потужне Джерело й помістили його до посрібленої склянки, в якій привид перебував аж донині. Відомо, що з ним розмовляла сама Маріса Фіттес, проте їхня єдина розмова тривала недовго. Відтоді з черепом не відбувалось нічого цікавого, аж поки йому на дорозі не трапилась я.

Зараз я пильно дивилась на склянку з черепом, що стояла на кухонному столику. Зелене обличчя привида стежило крізь скло за мною.

— Ми збирались поговорити про Марісу, — нагадала я.

— Ми збирались поговорити про моє звільнення, — виправив мене череп.

Десь із хвилину я спостерігала, як над моїм кухликом клу-бочиться пара, схожа на хмаринку ектоплазми.

— Ти ж насправді цього не хочеш, — нарешті заперечила я. — Навіщо тобі свобода? Що ти робитимеш, вибравшись із склянки, — ти прив’язаний до свого старого пліснявого черепа? Ну-бо, скажи!

— Літатиму. Розминатиму свою плазму. Може, задавлю Кабінса. А може, й не задавлю. Часом ловитиму на вулиці перехожих — просто так, заради втіхи. Будь-що це приємніше, ніж сидіти тут у склянці...

— Гаразд, — усміхнулась я. — Вважаймо, що я тобі повірила. І навіть розбила твою склянку, хоч я не вірю, що ти хочеш цього по-справжньому. І що ти тоді робитимеш? Із ким без мене розмовлятимеш?

— Із тобою й розмовлятиму. Прилітатиму до тебе побалакати. Інколи, може, навіть допомагатиму тобі...

— Еге ж. А тим часом передавиш моїх друзів.

— І ворогів теж передавлю. Мені, власне, байдуже... Ну то що, згода?

— Звісно, ні, — відповіла я. — Ось що я скажу тобі. Ти хочеш укласти зі мною угоду? Гаразд, я запропоную її тобі на справедливих умовах. Умови будуть такі: ти якомога більше розповідаєш мені про Марісу Фіттес. І не дурнички, а справжні важливі факти, що допоможуть нам розплутати її таємницю і, можливо, знайти ключ до вирішення Проблеми. А за це я обіцяю знайти спосіб визволити тебе. Звичайно, це буде спосіб, що виключає будь-яку наглу смерть чи Джорджа, чи будь-кого іншого. Я постараюся щось придумати.

Я ковтнула гарячого чаю. Обличчя привида недовірливо дивилось на мене:

— Без будь-чиєї наглої смерті? Щось це мені не до вподоби... А щодо Маріси ми з тобою вже все обговорили. Навряд чи я розповім тобі щось нове.

— Он як! — спересердя вигукнула я, грюкнувши кухликом об стіл і розхлюпавши чай по «скатертині мислення». — То ж бо й воно, що ти нічого мені не розповідаєш! Ні про Марісу, ні про своє колишнє життя, ні про Інший Світ... Тільки й умієш, що ображати!

— Коли ти стаєш привидом, — лагідно заперечив череп, — то розумієш, наскільки люди перебільшують вагу фактів. Факти швидко втрачають цінність, а ти втрачаєш до них інтерес одразу, щойно розлучаєшся зі своїм смертним тілом. Для нас, духів, мають значення тільки почуття й бажання. Я певен, що ти й сама це розумієш. «Я загубив своє золото!» — «Я прагну помсти!» — «Приведи до мене Марісу Фіттес!» — і всяка інша бридня. А знаєш, чого бажаю я? — несподівано всміхнувся до мене череп.

— Мабуть, чогось огидного. Це вже напевно.

— Жити, Люсі! Я бажаю жити! Тому й розмовляю з тобою! Тому я й повернувся спиною до всього, що чекає нас на Тому Боці!

— І що ж нас там чекає? — байдужим голосом спитала я, хоч мої пальці ще міцніше вчепились у кухлик. Для мене була неоціненною будь-яка подробиця щодо Іншого Світу.

Проте череп, як завжди, розчарував мене:

— Звідки мені знати?

— Ти ж сам мертвий. Я думала, мертві краще знаються на Іншому Світі.

— Ого! Щось ти сьогодні знервована. Ти ж сама побувала на Тому Боці! І що ти там бачила?

На Тому Боці я не бачила нічого, крім страшенного мороку й холоду. Це моторошне місце, схоже на застиглий відгомін нашого людського світу. Лежачи безсонними ночами в ліжку, я багато про це думала, а коли нарешті засинала, то мені марились такі страхіття, що я прокидалась і вже не змикала очей до ранку.

— Може, ти чула там ангельські сурми? — поцікавився череп.

Ні, я нічогісінько там не чула. На Тому Боці панує мертва — по-справжньому мертвої — тиша.

— Я була надто заклопотана, щоб роздивлятись там на всі боки, — гордовито відповіла я.

— Отож-бо! І я так само, — підхопив привид. — Останні сто десять років я займаюся саме цим — виживаю. Якби тут не було мого любого Джерела... — привид ніжно притулився до бурого черепа посередині склянки, і його обличчя на мить полагіднішало, ніби наповнившись життям. — Тоді мені довелося б тинятись там серед темряви, разом з іншими безголовими йолопами. Інший Світ?! Ні, красно дякую! Це не для мене. Я намагаюсь завжди обертатись до світла, хоч мені це й нелегко. Особливо тоді, коли живі люди дошкуляють тобі всякими дурними запитаннями!

— А тоді, коли ти перебував у Домі Фіттес, про що тебе питала Маріса? — поцікавилась я, не дуже сподіваючись на відповідь.

В очах черепа блиснуло неясне світло:

— Давненько це було... Про що вона питала мене? Десь про те саме, що й ти. Про Інший Світ, про поведінку духів, що ми робимо й чому. ..А ще її цікавила природа ектоплазми.

— Ектоплазми? Навіщо це їй?

— Це взагалі дивовижна штука... — обличчя привида вивернулось так, що його брови й ніс вигнулись аж до дальньої стінки склянки. — Ектоплазма чує, спілкується, може прибирати будь-який вигляд — страшний, кумедний, непристойний... За останні п'ятдесят років я добре це засвоїв. Хочеш, покажу тобі свої найулюбленіші подоби? Оцю, наприклад, «Щасливого фермера»?

— Ні, дякую. Навряд чи Марісу зацікавили б такі фокуси.

— Правду кажучи, зони й не цікавили її. Викрутаси з подобами — це дурнички. Зрозумій інше: плазма — це частина тебе самого, що зберігається, виживає, переходить із одного світу до іншого. Можеш назвати її своєю сутністю, життєвою силою — як тобі до вподоби... Вона не гниє. Не вмирає. Не змінює своєї суті. Саме тому я й знаю, що Пенелопа Фіттес — це насправді Маріса, — обличчя притулилося до скла. — Бо сутність у неї точнісінько така сама.

— Навіть попри те, що вони такі різні з себе? — спитала я. Саме це найбільше пантеличило нас у словах черепа. Пенелопа Фіттес — пещена красуня у віці за тридцять років, з ніжною гладенькою шкірою й густим чорнявим волоссям. І Маріса — згорблена, висохла, зморшкувата сивенька бабця, принаймні на схилі своїх літ...

— Різні з себе?! — насмішкувато перепитав череп. — То й що з того? Це мене анітрохи не цікавить! От скажи мені, навіщо я воджу з вами компанію? — він реготнув. — Тільки не ображайся... Для мене це просто ще один спосіб довести собі, що я кращий за вас усіх. Окрім хіба Кабінса.

— Кого?! — я аж заморгала з несподіванки. — Чому це Джордж кращий за нас?

— Бо він єдиний, хто не переймається тим, який я з себе.

На дверях почулися кроки. Я озирнулась. То справді був Джордж — сонний і невмитий. Він увімкнув світло, позіхнув і запитав, завзято чухаючись у бганках своєї піжами:

— Що там балакає цей череп? Мабуть, знову якусь гидоту про мене?

— Та ні, всякі дурниці, — відповіла я, повертаючи важіль на кришці склянки. — Хочеш чаю? Як тобі вчора працювалось?

— В архіві? Чудово. Знайшов чимало цікавого. Потім про все розповім вам. Тільки спочатку поснідаймо, бо мені без їжі голова йде обертом.

— Мені теж.

Після розмови з черепом мені справді голова йшла обертом. А на годиннику, до речі, ледве-ледве повернуло на сьому ранку.

* * *

Локвуд приєднався до нас пізніше, ніж зазвичай, — уже після того, як прийшла Голлі і в нас розпочався робочий день. Він, здається, був у доброму гуморі, ми усміхнулись одне одному, проте ні словечком не згадали наш учорашній похід на кладовище. А далі перейшли до нагальних справ.

Ми домовились, що завітаємо до пана Тафнела о п’ятій надвечір, і в нас залишиться ще зо дві години, щоб оглянути як слід театр «Палас» і ярмарок. До нашого від’їзду Локвуд сподівався одержати нову рапіру та інше знаряддя, замовлене в Маллета на Бонд-стріт. До того ж нам мали підвезти новий запас залізних стружок, а ми з Голлі мали заповнити силу-силенну паперів д ля ДЕПРІК. Ба більше, ми збиралися ще й потренуватись у фехтувальній кімнаті. Роботи, одне слово, вистачало, одначе, як і щоразу перед новим серйозним розслідуванням, насамперед ми мали вислухати Джорджа. Задля цього ми й зібрались у підвалі, в нашій конторі.

— Насамперед коротенько розповім новини про справу Маріси, — розпочав Джордж, дістаючи зі свого пошарпаного шкіряного портфеля купу записників. — Як вам відомо, я вивчав походження Проблеми й початок діяльності Фіттес і Ротвела. Учора мені пощастило відвідати бібліотеку Гардімана, й там я викопав дещо цікавеньке. Тільки про це я розповім пізніше, коли зберу більше відомостей.

— А хіба бібліотеку Гардімана не зачинено? — запитала Голлі. Згідно з новими правилами ДЕПРІК, цілу низку бібліотек, де зберігались книжки з окультизму, було зачинено. За офіційною версією, бібліотеки зачинили, щоб зупинити поширення небезпечного Культу Привидів. Проте ми вважали, що цю заборону було спрямовано передусім проти надто вже допитливих учених-дослідників, на взірець нашого Джорджа.

— Правду кажучи, — відповів він, — я не мав права туди заходити без особливого дозволу. Але тамтешній наглядач — мій приятель. Домовитись із ним було легко... однак поговорімо про це пізніше. Учора в архівах моїм головним завданням був пошук матеріалів з історії театру «Палас». І, як ви зараз побачите, не без певного успіху...