Джонатан Страуд – Порожня могила (страница 55)

— Без мене ви з Тоні не впоралися б, авжеж? Що ж, я радий був прислужитись вам.

— О Боже... — зітхнула я.

— Усе гаразд. Бери мене за руку, Люсі, й ходімо.

Звичайно, він мав рацію. Хай там що мало статись, треба все довести до ладу, й нема чого більше розводитись. Я поволі взяла Кіпса за руку. Ми разом рушили залізним містком. Привиди поводились як завжди — сновигали, стогнали, вили, проте ми не звертали на них уваги. Ми проминули щілину між світами, попереду засяяло яскраве світло неонових ламп, і я відчула, як моє тіло наповнюється життям. Я сподівалась, що те саме відчув і Квіл — він міцніше стис мою руку, і його долоня несподівано стала тепла й дужа. Проминувши залізну стінку, ми опинились у нашому світі. Це було належне місце, й Кіпс — іще до того, як ми зійшли з містка, — почав падати.

Частина п'ята. Будинок Фіттес

23

Тільки не просіть, щоб я докладно й точно розповідала про те, що трапилося далі. Цього я зробити не можу. Лише зауважу, що коли ти повертаєшся крізь портал до людського світу (а я це добре знаю, бо здійснювала такі переходи не раз), то завжди почуваєшся немічним, спантеличеним і приголомшеним. Тебе нудить, перед очима все пливе, ти глухнеш і сліпнеш від незвично яскравого світла й гучних звуків, твоє тіло ниє після тимчасового заціпеніння. І що довше ти перебував в Іншому Світі, то болючіші ці відчуття. Одне слово, після повернення ти не в тому стані, щоб усвідомлювати, що коїться довкола.

Я пам’ятаю, як мене відразу огорнула паніка — раптова, несподівана. А ще пригадую ніби окремі уривки: ось Локвуд тягне з містка непритомного Кіпса; ось підлогу заливає кров, і Локвуд стає біля Кіпса навколішки; ось Джордж тримає Кіпсову руку, ми всі схиляємось над ним, і хтось скидає з Квіла накидку; ось знову вибухає кров — багато, дуже багато крові; звідкілясь беруться білі простирадла, одне з них Голлі тримає в руках і щосили затискує ним рану. Увесь цей час Локвуд щось каже Кіпсові, жартуючи, всміхаючись, підбадьорюючи. Асам Кіпс лежить нерухомо. Його бліде обличчя обернене до стелі, а на волоссі виблискують крижинки, що тануть. Круг його очей помітні темні кола від окулярів.

— Люсі, Джордже, — каже Голлі. — Мені потрібні свіжі рушники й бинти. Пошукайте, вони повинні бути десь тут.

Я стою, тремтячи, і оглядаю кімнату. Довкола все чисто й навіть спокійно, якщо не зважати на туманний повітряний вихор, щільно оточений залізним колом. Найбільше це приміщення скидається на операційну — сліпуче світло, білі стіни, стерильна чистота. По стінах розвішані окуляри й кольчуги, на кожному вішаку номер та ім’я власника. Ще тут є візки, пластикові баки на сміття, з яких виглядають зібрані сріблясті накидки. В кутку до стіни притулені срібні ходулі, а на дверях — кілька табличок із застереженнями.

Коли ми з Джорджем завершили свої пошуки, в кімнаті вже не було так прибрано й чисто. Ми з ним вивернули вміст усіх шаф та шухляд. Джорджеві врешті пощастило знайти шафу з медичним обладнанням, і він потяг її через усю кімнату. Я тим часом пройшла до облицьованої кахлем ванної кімнати з душовими кабінками для співробітників, що поверталися з коротких, проте важких походів крізь портал. Рушників тут було багато; я набрала цілий оберемок, їх вистачило навіть на те, щоб покласти кілька штук Кіпсові під голову. Голлі поралась як могла, обробляючи й перев’язуючи Кіпсову рану. Вона досі не скинула своєї хутряної накидки, й на підлогу з неї натекла бурувата калюжка талого льоду. Я взяла рушник і заходилась витирати цю калюжку.

Нарешті Голлі закінчила роботу, зупинилась і згорнула скривавлені руки на колінах. Кіпсові очі досі були заплющені. Він не ворушився.

Локвуд облишив свою розмову з ним і втомлено похилив голову. Ми з Джорджем умостились на підлозі. Серед цілковитої тиші ми перезирнулись поверх непритомного Кіпса. На наших накидках танув лід. Очі в усіх були набряклі, червоні, обличчя аж палали від припливу крові до захололої шкіри. Інший Світ поволі відпускав нас, однак моє серце ще й досі зоставалось занімілим. Я подивилась на Кіпса, що лежав на підлозі, а тоді промовила:

— Це я винна... Я ж бачила, що його поранили. Я мала розуміти, що рана серйозна... але з нами стільки всього відбувалося. .. що я просто забула про це...

Ніхто нічого не відповів, тож я голосно схлипнула й заговорила далі:

— Він був такий хоробрий на Тому Боці. Такий дужий, повний життя... Навіть занадто дужий. Я тільки потім зрозуміла, що він помирає...

Кіпс несподівано розплющив одне око:

— Хто помирає? Я ще живий, хай йому дідько!

— Квіле! — перелякано відсахнулась я. Усі аж роти пороззявляли з несподіванки.

— Хто сказав, що я помираю? Ти бачила, скільки сил я доклав, щоб утекти з країни мерців? Не задля того, щоб відразу повернутись туди!

— Квіле! — моєму подиву та радості не було меж. Я нахилилась уперед і незграбно обняла Кіпса.

— Ой! Обережно! — вигукнув він. — Не забувай, що у мене дірка в боці! І не пхай мені в носа свої пера, в мене алергія на них! — цієї миті ми всі вже з’юрмилися біля Кіпса, водночас схвильовано розмовляючи між собою. Наш смуток хутко розтав, наче ті крижинки з наших накидок. — Тільки якщо зараз до мене полізе цілуватись Кабінс,— попередив Кіпс, — то я, їй-право, відразу повернусь на Той Бік! А тепер дайте мені хоч склянку води.

Воду негайно принесли. Кіпс навіть спробував підвестись, проте не зміг, бо його рана страшенно боліла. На білих пов’язках, накладених Голлі, почала виступати червона кривава пляма.

— Треба мерщій відвезти тебе до лікарні, Квіле, — Голлі скрушно хитнула головою. — Перебування на Тому Боці якимось чином зупинило кровотечу, але після повернення вона знову поновилась, так ніби тебе поранили п’ять хвилин тому. Не марнуймо часу! — вона підхопилась, кинула вбік свою хутряну накидку й запитала, згорнувши на грудях руки: — Який у нас план, Локвуде?

— Ні! Годі вже з нас його планів! — застогнав Кіпс. — Краще вбийте мене тут на місці!

Локвуд теж підвівся. Він скинув кольчугу, поклав руку на ефес своєї рапіри, а тоді усміхнувся до Квіла, й від цієї усмішки мені відразу стало тепло й зрозуміло, що все неодмінно буде добре. Так, ми були поранені й зморені, ми застрягли десь на самісінькому дні недоступного для всіх Будинку Фіттес, і невідомо, яка небезпека чекала нас на дорозі звідти. Однак ми всі разом пройшли Іншим Світом і повернулися звідти живими. Під час цієї моторошної мандрівки мої почуття притупились, у мене не було ні часу, ні сили, щоб звертати на них увагу. Тепер вони несподівано вирвались на волю, й мене просто-таки переповнювала любов і вдячність до Локвуда й до всіх моїх друзів — разом ми були ладні подолати що завгодно.

— Усе дуже просто, Квіле, — спокійно мовив Локвуд. — Ми спробуємо вибратися звідти й відвезти тебе до лікаря. Так, мені дуже кортить розшукати той срібний ліфт і побачитися з Марісою, але я не робитиму цього, поки ти в небезпеці. Зараз найголовніше для нас — це ти. Ми доправимо тебе на перший поверх, а якщо хто-небудь намагатиметься зупинити нас, — тут Локвуд промовисто поплескав по руків’ю рапіри,—то ми дуже чемно нагадаємо йому, хто ми такі. Насамперед треба подумати, як тебе нести, бо ти дуже слабий.

— Просто підведіть мене, — буркнув Кіпс, — і я піду сам.

— Облиш, ти навіть сісти не зможеш. Ні, нам потрібен транспорт.

Джордж почухав носа:

— Можна посадити його у той бак на сміття, що на колесах.

— У бак на сміття?! Ні, в ньому я не поїду!

— Тоді покласти на візок, — запропонувала я. — Він теж на колесах. І на ньому відвезти Квіла нагору.

— Молодець, Люсі, — усміхнувся Локвуд. — Так ми й зробимо.

Ми допомогли Кіпсові підвестися. Він був надто кволий, щоб стояти без чиєїсь допомоги, з його рани досі цебеніла кров. Локвуд скинув пальто і відтяв від нього довгу смугу матерії, якою ми міцно прив’язали Кіпса за стан до візка. Вийшло навіть непогано, крім хіба того, що Кіпсові довгі ноги не вмістились на візку й стирчали вперед.

— Оце ганьба! — стогнав він. — Лежу, наче торт на десертному тарелі... Ой! Ай! Обережно! Що там за купини у вас під ногами?!

Ми покотили візок крізь арку в дальній стіні. Ця арка була точнісінько така сама, як та, крізь яку ми підійшли до порталу на Тому Боці. Проте за аркою, замість порожньої кам’яної печери, ми побачили велику, яскраво освітлену лабораторію. Як і в кімнаті з порталом, тут усе було чисте і розставлене по місцях: вичищені столи без жодної порошинки, робочі крісла, центрифуги, ваги, генератори та інші, незнайомі мені, часом зловісні з вигляду речі. До того ж тут було чимало скляних циліндрів — таких самих, які ми бачили в Іншому Світі. Тут вони рядами стояли в пластмасових контейнерах. Деякі циліндри були порожні, в деяких повільно переливалась осяйна субстанція. Помітно пахло хімікатами. Нестерпне світло неонових ламп різало мені очі. Ба більше, скімлило й боліло все тіло, проте мені до цього було байдуже, моє серце аж співало з радощів. Ми вижили в Іншому Світі, а отже, все мало бути гаразд.

У дальньому кінці лабораторії видніли двері трьох ліфтів: одні — срібні, двоє інших — бронзові. Поки Локвуд і Голлі везли до ліфтів Кіпса на візку, я швиденько оглянула лабораторію. Склянка з черепом стояла саме там, де мені сказав на Тому Боці дух. У склянці майнуло знайоме обличчя, що роздувало ніздрі й висолоплювало язик. Побачивши мене, привид підняв брови, вдаючи страх.