Джонатан Страуд – Порожня могила (страница 57)
— Я теж не в найкращій формі, — мовив Локвуд. — Але все-таки готовий битися з вами.
Беззубий рот сера Руперта розтягся ще ширше:
— Дуже ласкаво з вашого боку. Проте я не хочу зайвого клопоту. Що там писатимуть завтрашні газети — чи то пак, уже нинішні?Те, що ви серед ночі вдерлись у Будинок Фіттес. Охорона намагалась зупинити вас, проте ви опирались. Зав’язалася сутичка. А сутички часто призводять до фатальних наслідків, — усмішка зникла. Сер Руперт знову ляснув пальцями й наказав своїм мамулам: — Ідіть-но сюди і вбийте їх усіх.
У потойбічному світлі блиснули клинки рапір. Люди сера Руперта посунули до нас.
— Починаймо, Квіле, — тільки й промовив Локвуд.
Розпростерта на візку постать трохи підвелась. Кіпс хутко відкинув убік клапті пальта, якими був укритий, і під ними виявились цілі ряди зброї — великих яйцеподібних каністр та воронованих електричних рушниць. Джордж першим схопив одну рушницю й зняв її із запобіжника. Із цівки вилетіла сліпучо-біла блискавка, поцілила серу Руперту Ґейлу в груди й підкинула його в повітря. Тим часом ми з Локвудом і Голлі схопили по здоровенній каністрі, обернулись і жбурнули їх. Ми цілили не в людей, а в колони між ними. Три каністри вибухнули водночас. Наслідок перевершив усі наші сподівання. Посріблене скло, з якого були споруджені колони, славилося своєю міцністю, що було цілком доречним, якщо брати до уваги лютий норов ув’язнених у них Гостей. Однак перед надпотужними каністрами, призначеними для знищення цілих скупчень привидів, воно не встояло.
По колонах побігли величезні тріщини. На мармурову підлогу линула злива друзок, схожих на бурульки. За сліпучими спалахами магнію попливли хмари білого диму, і в цьому хаосі закружляли звільнені привиди.
Майнула сухорлява постать Довгого Г’ю Генретті, що витанцьовувала на кульшах своїх відтятих ніг. Сліпо сунула крізь дим Кривава Дівчина в нічній сорочці. Моторошний Морденський Полтерґейст відірвався від свого Джерела — розбитого чайника — і просто заходився бавитись із друзками колони, підкидаючи їх вихором у повітря. Мимохідь він зачепив одного з людей сера Руперта, і той з диким вереском полетів кудись аж до стелі. Тим часом Довгий Г’ю Генретті рвучко скочив убік, наче кінь на шахівниці, й прохромив тіла ще двох зарізяк, водночас заморозивши їхні серця своїм потойбічним холодом. Далі він хотів уже стрибнути на мене, однак дістав блискавку з Джорджевої рушниці й відсахнувся.
Локвуд тим часом зосереджено штовхав уперед візок, спритно об’їжджаючи розбиті колони, оскаженілих привидів та переляканих людей сера Руперта.
— До виходу! — гукав він. — Мерщій! Не баріться!
Ми побігли за ним. Дехто з людей сера Руперта панічно заметушилися, намагаючись урятуватись, проте інші досі переслідували нас. Одного з них я заспокоїла ударом рапіри: він скочив убік і тут-таки опинився в кощавих руках Довгого Г’ю Генретті.
Я не відповіла йому. Моя голова й без того була переповнена людським криком, виттям та стогоном привидів, вибухами й брязкотом скла. Голлі зруйнувала ще одну колону. Джордж, шалено пританцьовуючи, випускав на всі боки блискавки зі своєї рушниці.
— Боже милий! Який гамір... — захекано промовила я.
Повз нас пролетів Морденський Полтерґейст, дорогою зірвавши зі стелі люстру. Люстра зачепила одну досі ще цілу колону, і її верхівка тріснула, наче яєчна шкаралупка. Друзки скла перегородили нам шлях. Локвуд смикнув візок убік. Ми повернули за ним.
А попереду з клубів диму з’явилась постать в обгорілому костюмі, з почорнілим від кіптю обличчям, з розкуйовдженим, наче чуб в ананаса, волоссям. Таким сера Руперта Ґейла я ще не бачила. Хитнувшись, він махнув у повітрі рапірою й гукнув до залишків свого війська:
— Стійте! Бийтеся далі!
Ми сповільнили ходу, а тоді взагалі зупинились. Ні, ми аж ніяк не збирались починати бійку з самим сером Рупертом. Просто ми помітили за його спиною пляму блакитного потойбічного світла, а далі — примарне жіноче обличчя. Кривава Дівчина з Камберленду була наймлявішим і найтихішим з усіх ув’язнених тут привидів. Вона непомітно наблизилась, так само непомітно обняла сера Руперта тонкими скривавленими руками за шию й потягла його до себе. Повільно роззявився щербатий рот, від чого Кривава Дівчина стала схожа на хижу глибоководну рибу, що ковтає свою здобич, руки ще міцніше пригорнули сера Руперта, й під його шкірою виступили сині промерзлі вени. Сер Руперт здригнувся, спробував скрикнути, проте натомість лише бурмотнув і замовк. Назавжди.
— Ходімо, — сказав Локвуд і рушив далі. — Ми вже майже...
Зненацька він замовк. Колона, зачеплена Морденським Полтерґейстом, почала валитись просто на нас. Час ніби зупинився, і я бачила це падіння немовби в сповільненому темпі. Я відскочила в один бік, Локвуд та інші мої друзі — в інший. У повітрі розпливлося блакитне потойбічне світло. Озирнувшись, я не змогла розгледіти за примарним серпанком нікого зі своїх колег. Десь поблизу пролунав вибух. Привиди застогнали.
Далі серед уламків колони з’явилась біла кремезна постать із чорними ямками замість очей, що тримала в руці зазублений ніж. Клепгемський Різник крутнув великою круглою головою й вирячився на мене.
Мені не слід було про це нагадувати. Привид Різника огидно захихотів, та тільки-но він рушив у мій бік, як я в паніці помчала через залу, не розбираючи дороги.
Я метушилась туди-сюди, кришачи підошвами друзки битого скла й перестрибуючи через трупи охоронців компанії «Фіттес», що стали жертвами привидів. Дехто з них уже встиг набрякнути й посиніти. А ззаду до мене наближалася біла безока тварюка з ножем у руці.
Серед диму й примарного світла я не розуміла, куди біжу, і втратила відчуття простору. Я не могла знайти ні своїх друзів, ні виходу. Спіткнувшись біля розтрощеної колони, я помітила збоку від неї блідо-зелений Спектр у подобі чоловіка в кайданах, із божевільними очима. Він присів навпочіпки, немовби збираючись стрибнути у воду, й скочив на мене. Я різонула його своєю рапірою, побокувала й побачила перед собою арку. Не гаючись ні секунди, я кинулась туди й помчала якимось коридором, захаращеним паперами. Довкола було порожньо й тихо — всі, хто міг, уже повтікали.
Несподівано я зрозуміла, куди потрапила. Вази з квітами, рапіри й лавандовий дим перед гранітними плитами. Портрети серйозних підлітків по стінах. Шестеро ліфтових дверей у дальньому кінці зали — п’ятеро бронзових і одні срібні. У паніці я побігла не до виходу, а вглиб будинку й знов опинилась у Залі Загиблих Героїв. Біля ліфтів.
Я озирнулась назад, у коридор. Жодного сліду Клепгемського Різника, проте здалека чути моторошний регіт. Я стала, відсапнула й спробувала заспокоїтись.
Я не сказала нічого. Локвуд з іншими моїми друзями
— Ні, — відповіла я, відчуваючи, як мене наповнює холодна, спокійна впевненість. Де й поділась моя дотеперішня відчайдушна лють. — Ні, розмовляти з ним я не збираюсь.
— Як собі хочеш, але я не рюмсатиму, — я вирушила до срібного ліфта. — У мене є краща думка.
24
Довго чекати ліфта мені не довелося. Долинув тихий лагідний шум, і кабіна спустилася з горішнього поверху. Я стежила за тим, як на табло біля дверей змінюються цифри: сьомий, шостий, п’ятий поверхи... Дзень! — шум ущух, двері відчинились, і я побачила перед собою темні стіни кабіни з ажурними золотими прикрасами, інкрустацією з черепахового панцира й дзеркальними панелями.
Я увійшла всередину й обернулась лицем до дверей. Далі поправила склянку з привидом, що стирчала з-під пахви, й натисла кнопку сьомого поверху.
Двері зачинились. Ліфт майже нечутно рушив угору.
Ми стояли й дивились на двері. У дзеркальній панелі, в золотистому світлі, що линуло зі стелі кабіни, можна було розгледіти, яка я натомлена. Обличчя сіре, набрякле, нечесане волосся стирчить у різні боки. Одяг подертий і брудний. Щоправда, всім цим я не переймалась. Головне, що мої очі палали вогнем.
Ліфт був чудовий — увесь у золоті, в оксамиті й до того ж старий. Приватний ліфт для однієї-єдиної пасажирки. В повітрі було виразно чути знайомі густі пахощі її парфумів.