Джонатан Страуд – Порожня могила (страница 59)

— Це те саме дівчисько?

Жінка поглянула на свого приятеля-духа з обожнюванням і водночас із старанно приховуваним страхом:

— Так, Езекієлю.

— А вона вперта. І нерозумна.

— У неї є Талант.

— Можливо. Але як вона користується ним? Поглянь, якого порадника вона собі обрала... — промінь світла вперся в склянку під моєю пахвою. — Потворна, брутальна, недоумкувата тварюка...

— Що?! — вигукнув череп. — Ану, ходи сюди й повтори, що сказав! Зараз я витру свої ноги об твою ектоплазму! Роздеру тебе на шматки й використаю замість туалетного паперу! Брутальна тварюка?! Та як ти смів!

Жінка тим часом сиділа в кріслі й перебирала зелені камінці на браслеті, що прикрашав один з її зап’ястків.

— У неї є Талант, — повторила вона.

— Тоді зроби їй пропозицію, тільки швидше. У нас іще сила роботи там, унизу.

Я ступила вперед:

— Я не прийму від вас ніяких пропозицій.

— І все ж таки я тобі зроблю її, — відповіла Маріса Фіттес, несподівано підводячись. Вона була вища й набагато гарніша за мене. В золотистому потойбічному сяйві вона скидалась на казкову королеву. Вона усміхалась, і її волосся вигравало іскорками світла, наче діамантами. — Люсі... Ми з тобою такі схожі — ти і я...

— Оце вже навряд.

— Ми обидві вміємо розмовляти з духами. Обидві прагнемо розгадати таємниці мертвих. Обидві були на Тому Боці й бачили заборонені для смертних очей речі. Твій Талант так само великий, як і мій. Ми можемо об’єднати свої Таланти й дещо іще... — вона всміхнулась іще ширше. — Якщо ти прилучишся до мене, Люсі, ти здобудеш вічне життя.

Я звернула увагу, що хоч Маріса й покинула своє крісло, її досі огортало золотисте сяйво духа-порадника. Промені обплутували її тіло, наче Ланцюги. Зненацька я пригадала Чарлі Бада й відповіла:

— Гарна пропозиція. Тільки мені не до вподоби ота яскрава тварюка, що ширяє біля вас.

Жінка знов усміхнулась і мовила, граючись довгим локоном свого темного волосся:

— У тебе свій дух Третього Типу, у мене свій. Бачиш, ми й тут із тобою схожі.

— Хіба що в Люсі смак набагато кращий, — утрутився череп. — Ви, напевно, вже забули, леді, але багато років тому ми з вами вже розмовляли. Спочатку розмова була чемна, і я намагався поділитися з вами своєю мудрістю... А що сталося далі? Мене запхали до цієї склянки, а ви обрали собі цього золотого дженджика! Я вже не знаю, як ви звете його, але дурника ви склеїли майстерно.

— Замовкни, недогризку! — пихато спалахнув золотистий дух. — Навіть я не перериваю Марісу, коли вона...

— Ти хочеш сказати, що я часто всіх перериваю? Ой, пробач! Знову не втримався...

— Якби ти не сидів у склянці, — люто гримнув оксамитовий голос, — я розтер би твою плазму на порох!

— Та невже? І як би це вдалося тобі, шмаркачу?

Маріса примружила очі і вперше придивилася до моєї склянки з привидом:

— Я, здається, пам’ятаю тебе, злий духу. Ми справді розмовляли, і я зрозуміла, що ти надто слизький, балакучий і недолугий.

Обличчя в склянці насупилося:

— Справді? А ви певні, що то був не якийсь інший череп?

— Ні, вона добре запам’ятала тебе, — мовила я.

— Дивина та й годі!

— Цей огидний череп анітрохи не зацікавив мене, Люсі, — зауважила Маріса. — До того ж у мене вже був мій улюблений Езекієль. Відтоді, як я ще в дитинстві зустріла його, він відкривав мені найдивовижніші таємниці. Він керував усією моєю роботою. Саме він навів мене й Тома Ротвела на думку про експерименти з Джерелами. Саме з його допомогою ми вперше почали досліджувати Інший Світ.

Вона підняла руку, на якій блиснув нефритовий браслет, і Езекієлеві золотисті промені відразу заворушились, щоб грайливо обплутати її пальці. Маріса засміялась з якимись дикими, істеричними нотками. Повільно, непомітно я підібралась трохи ближче, вимірюючи оком відстань, що розділяла нас, і готуючись до нападу. Щиро кажучи, я була схвильована. В усміхнених очах Маріси видніли тіні, які існували ніби самі собою й тепер піднімались, щоб поглянути на мене. Тепер золотиста аура бавилася з волоссям Маріси, сяяла на ньому невеличкою короною — як тіара на Нещадній Красуні.

Щоправда, не тільки цим Маріса нагадала мені Красуню.

— Том був надто млявий, тяг мене назад, — провадила Маріса. — Він не міг слухати Езекієля, не міг осягати глибших істин. А ти можеш це, Люсі. Можеш. Немає більше нікого, хто міг би посісти почесне місце поряд зі мною.

— Не слухай цих балачок, Люсі,—знову втрутився череп. — Потім плакатимеш, якщо зв'яжешся з нею, будь певна.

— Так, я певна, — відповіла я й тієї самої миті стрибнула вперед, націливши рапіру в Марісу. Вийшло, одначе, зовсім не так, як я сподівалась. Клинок сповільнив свій рух і зупинився десь за два фути від жінчиної шиї. Я налягала на нього, проте повітря довкола загусло, наче клей.

— Дозволь нам позбавити тебе від зайвих спокус, — мовила жінка. — Езекієлю!

Золотиста постать підняла руку. Тугий стовп повітря відштовхнув мене назад. Я вдарилась об край дерев’яної шафи. Удар був такий потужний, що в мене зупинилось дихання і я впала на килим, випустивши з рук і склянку, і рапіру. Новий стовп повітря підхопив рапіру, й вона покотилась по підлозі.

Відсапуючи, лаючись, я поволі підвелась. Усе моє тіло боліло. Жінка стояла й спокійно дивилась на мене.

— Як ти гадаєш, чому ти цієї ночі прийшла сюди, Люсі? — лагідно запитала вона. — І чому завітала сама-одна? Гаразд, гаразд, — додала вона, почувши з підлоги обурене пирхання. — Не сама, а з оцим Причаєним у склянці. Я мала на увазі, чому ти прийшла без своїх друзів? Насамперед без свого милого Локвуда? Ні, цього не могло бути, якщо ти справді збиралась знищити мене. Тут якась глибша причина. Ти самотня, Люсі, й тобі потрібне товариство. Потрібен хтось такий, хто зрозуміє тебе і розділить із тобою найпотаємніші бажання. Твої друзі — це, звичайно, добре, але тільки почасти. Ні, не заперечуй цього. Їх тобі замало. Їм не зрозуміти твого страху смерті. Навпаки, вони лише поглиблюють його. Тобі чудово відомо, що Локвудова відчайдушність межує з жадобою самогубства, й ця чуттєва спустошеність доведе його до могили. Але що ти скажеш, Люсі, якщо здобудеш силу, спроможну врятувати його життя і зробити так, щоб він навіки залишався з тобою? Щоб і він, і ти завжди були юними — такими, як я?

Я стерла з вуст кров. Моє тіло досі дрижало після удару об дерево. Дверцята шафи за моєю спиною відчинились і загойдались на завісах. Золотиста постать під пливла до мене; разом з нею підійшла жінка, й мене аж занудило від її парфумів.

— Пора з цим закінчувати, — мовив дух. — Тим чи іншим способом.

— Ну-бо, Люсі? — всміхнулась Маріса. — Ти чула мою пропозицію. Що скажеш?

Я нарешті помітила свою рапіру: вона закотилась надто далеко. Біля мене лежала тільки склянка, з якої на мене тупився перевернутий череп. Іншої зброї в мене не було. Що ж робити? Може, щось знайдеться в шафі—рушниці, бомби, спорядження для Іншого Світу? Ні про що інше я думати не могла.

— То виходить, що ви дасте мені еліксир життя? — запитала я. — І Локвудові теж?

Темноволоса жінка стенула плечима:

— Поки що він вам не потрібен. І не знадобиться ще багато років. Але я поділюся з тобою своїми секретами. Ти житимеш тут, і ми разом правитимемо Лондоном.

— А Товариство Орфея? А люди, що мандрують до Іншого Світу? Їм теж усе відомо?

Маріса хитнула головою:

— Це дурні, що борсаються в пітьмі. Ніхто з них не знає правди. Її знатимеш тільки ти. Езекієль огортатиме тебе своїм сяйвом. Ну, що ти врешті скажеш, Люсі?

Долаючи біль, я випросталась на весь свій більш ніж п’ятифутовий зріст і сказала, відгортаючи від очей пасмо посивілого волосся:

— Марісо, я гідно оцінила вашу пропозицію. Та навіть якби ви піднесли мені її загорнутою в подарунковий папір і додали до неї стільки діамантів, скільки важу я сама, цього все одно було б замало.

Жінчине обличчя померкло. На ньому виступили схожі на блискавки зморшки, яких не змогло приховати навіть золотаве примарне сяйво.

— Я ж казав тобі, — мовив Езекієль. — Вона нівроку вперта. Тому...

— Так, цього було б замало, — повторила я. — Замало, щоб заплатити за незліченні знищені Проблемою життя, за юних агентів, що загинули в боях із привидами. Замало, щоб заплатити за страждання, яких ви завдаєте духам в Іншому Світі. Немає нічого дивного, що дехто з них вирішив утекти від цих страждань і повернутись до нашого світу! Я все це бачила. Бачила, як мої друзі були поранені й ледве не вмерли! Тож дякую вам, Марісо, але — ні! На землі не знайдеться сили, що змусить мене приєднатись до вас. Якщо я мушу заплатити за це своїм життям, то обираю собі таку ціну з доброї волі!

Сказавши це, я стрімко обернулась і ще ширше відчинила дверцята шафи.

Що ж там було? Рушниці? Рапіри? Хоч яка-небудь зброя? Ні. Проте шафа не порожнювала, і я перелякано зойкнула, коли побачила, що в ній.

25

То був труп.

Ні, зрозумійте мене правильно. Трупів я бачила безліч, усіх розмірів та форм, у всякому можливому стані. Трупи — це частина моєї звичайної роботи, й вони давно вже не лякають мене. Кричати, побачивши труп, — це взагалі не моя звичка. Проте цього разу я справді зойкнула. Чому? Бо, по-перше, надто вже це було несподівано, а по-друге, надто вже мерзенним він виявився. Та найголовніше, що цей труп перекреслював усе, що я досі знала про минуле Маріси.